91-річний хмельничанин допомагає військовим своїми руками

Завітавши в гості до пенсіонера, журналісти «ВСІМ» одразу потрапили до його майстерні. Різного розміру коробки, пластикові пляшки, фарба, клей, олівці… Григорій Андрійович створенням церков захопився на 87-році життя. Спочатку це була просто цікавість, згодом все переросло у клопітливий процес постійного виготовлення сувенірів. І припинити все йому важко, і чи потрібно?

- Вже більше 150 сувенірів я просто подарував знайомим, сусідам, друзям і не лише. От іду в магазин, то дарую продавчиням, в сберкасі - касиру, заходжу в перукарню і залишаю сувенір на згадку. По місту їх чимало. В військовому шпиталі їх десь 26, є вже мої роботи і в  Італії, Німеччині. А ще раніше я ходив за молоком на базарчик біля залізничного вокзалу і дарував їх жіночкам.

З початку АТО Григорій Андрійович вирішив, що допомагатиме  військовим. Чи не щодня чоловік відправляв смс-ки допомоги, декілька разів купував ваучери по 1000 гривень з пенсії та вирішив поділитися своїми сувенірами із бійцями. Каже, що це підніме їхній бойовий дух.

- Я подумав, що можу робити так, щоб волонтери деякі роботи продали на благодійних акціях в місті, а ще частину волонтери брали хлопцям як оберіг. Освячували їх в церкві і возили в АТО. За два роки я взагалі сувенірів зробив понад 200 штук.

На кожен сувенір пенсіонер витрачає близько тижня. Все залежить від складності малюнку майбутньої моделі. Зображення церков збирає з різноманітних картинок, вирізок з газет та фотографій. Крім того, намагаючись вдосконалити власні роботи, хмельничанин перемалював майже всі церкви міста. Має у своєму архіві чимало робіт. Жаліється лише, що таку красу архітектури псують торгівельними центрами та кіосками, які розташувалися навкруги.

Рідні Григорія Андрійовича до його захоплення ставляться з розумінням та підтримкою. Адже не кожна людина у такому віці буде піклуватися про інших.

- Добре, що зараз є багато підручних матеріалів, з яких можна виготовляти сувеніри. Знаючи про моє захоплення, сусіди пластмасові пляшки не викидають і відкладають мені. Купую лише фарби, клей та ще якісь необхідні речі. Все інше можна дістати на базарі, наприклад, картон з-під печива чи тортів.

Спостерігаючи за клопіткою роботою майстра, спілкувалися не лише про захоплення, а й про його життя. Як виявилося, у чоловіка було нелегке дитинство.

- Народився я в 1924 році, в останніх числах грудня, на Київщині у селі Скибинці. Але записали мене 7 січня 1925 року, на Різдво. Можливо, тому я і прожив так довго, переживши роки голоду та бараків. Моя мама померла в 30-му році. Нас тоді залишилося четверо дітей. Батько тримав 30 соток городу, сіяв горох, який міняв на пшеницю,  і ми так виживали тоді. Пригадую, як батько на ніч замочував горох, а зранку його смажив і ми малі його смакували. Але настали для всіх страшні роки, прийшли лихі люди до хати й забрали все, що у нас було. Батько плакав, чим я дітей годуватиму, але що зробиш? Голод був страшний.

Після років голоду рідні Григорія Андрійовича роз’їхалися. Він і сам з дому втік, за ним старший брат пішов. Він опинився аж  в Грузії, там і помер. А менших батько сам завіз в Київ.

- Батько посадив їх на лавку, міліція підійшла і забрала по різних інтернатах при колгоспах. І лише після війни ми троє зібралися в батьківській хаті .

Здобути освіту Григорій Андрійович повністю не зміг, закінчив лише 7 класів і пішов одразу працювати в колгосп. А потім були важкі роки у Німеччині, Франції...

-Я не знаю, як я звідти повернувся. В 42-му році мене та ще десь 90 чоловік з нашого села забрали.  Я був на протоці Ла-Манш. Там будували «Атлантичний вал».

Часи «Атлантичного валу» – оборонних споруд, розташованих уздовж морського узбережжя Франції - чоловік пригадує, як найважчі.  На важких роботах по будівництву укріплень і обслуговуванню артилерійських батарей німецько-фашистське командування використовувало   військовополонених, а також насильно викрадених радянських громадян. Саме з них утворилася група сміливців.  Серед них був і Григорій Андрійович. Укріплення робили кирками, лопатами. Техніки не було.  Поселили всіх в ангарах.

-Людина на роботу якось ще клигає, а з роботи її ведуть. Ліг подрімати, а на ранок вже немає в живих. Там була навіть спеціальна похоронна команда… Спали в холодних ангарах.  Хто дужчий, той вилазив наверх, там було трошки тепліше. Поки було на дворі тепло,  то ще куди не йшло, а як почалася осінь, то постійні дощі, мряка, туман. Приходиш у мокрому і одягнений лягаєш, щоб все хоч трохи висохло до ранку на тілі. Нас за людей не вважали взагалі, я чудом там вижив. На сніданок нічого їсти не давали, лише пити якийсь гидотний напій. В обід – баланда. Бувало, що картопля іноді попадалась та вода. Ввечері давали таку ж баланду і кусінчик хліба. Повечерявши, я намагався ще хоч малесенький кусочок залишити на сніданок. Але і його умудрялися вкрасти.

Після таких жахливих умов, поганої їжі, сирості чоловік захворів на поліартрит і не міг нормально ходити. Ті часи пригадує із жахом. Нелюдські умови залишили відбиток на все життя. Після «Атлантичного валу» проходив реабілітацію у  Франції. В оздоровчому таборі знаходився майже 3 місяці.  Потім Григорія Андрійовича відвезли в Німеччину, де до 45-го року працював на заводі, аж поки його не розбомбили.

- Нас кинули копати окопи від американської сторони. Переводячи нашу колону у інше місце, її обстріляли.  Нас кілька хлопців зібралося і ми втекли у ліси.  А ж поки не почули, що щось гуде, і ми побачили вже як німці тікали. Їхали американські танки і так звільнили нас…Тих,  хто не служив в армії взяли на Донбас працювати у шахти, серед них був і я. 

Після повернення додому Григорій Андрійович одружився й згодом переїхав з сім’єю до Хмельницького, де проживав його молодший брат. Затримався у нашому місті на довгих 50 років. Каже, що це найбільша та найкраща частина його життя. Пригадує лише найкраще.

- Маю три дочки, п’ятеро внуків, шість правнуків, вже з нетерпінням чекаю праправнуків. Раніше працював на заводі залізобетонному. Навіть  після виходу на пенсію мене не забув колектив, щороку збираємося на свята. Загалом я щасливий, у мене велика та дружня родина, але повністю відчути радість зможу лише тоді, коли в країні настане мир, коли перестануть гинути молоді люди. Тому продовжу  допомагати нашим хлопцям, які зараз знаходяться на Сході, щоб хоч трішки наблизити цей очікуваний момент.

Після розмови майстер подарував одну зі своїх робіт нашій редакції як оберіг, за що увесь колектив йому дуже вдячний! 

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.