27 серпня народився Іван Франко

У 2014 році виповнюється 158 років з дня народження «Каменяра» України.

Перу Франка належать понад п'ять тисяч творів у різних галузях літератури й науки.

Іван Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття Нобелівської премії з літератури доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років). На його честь 1962-го року місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а також селище міського типу Янів було перейменовано в Івано-Франкове. Також на вшанування Івана Франка названо вулиці у багатьох містах України (зокрема, в Івано-Франківську, Києві, Львові, Тернополі, Черкасах, Хмельницькому) та кількох населених пунктах Росії, Казахстану й Канади. На його честь названо астероїд 2428 Каменяр.

КАМЕНЯРІ

Я  бачив  дивний  сон.  Немов  передо  мною 

Безмірна,  та  пуста,  і  дика  площина, 

І  я, прикований  ланцем  залізним,  стою 

Під  височенною  гранітною  скалою, 

А  далі  тисячі  таких  самих,  як  я. 

У  кождого  чоло  життя  і  жаль  порили, 

І  в  оці  кождого  горить  любові  жар, 

І  руки  в  кождого  ланці,  мов  гадь,  обвили, 

І  плечі  кождого  додолу  ся  схилили, 

Бо  давить  всіх  один  страшний  якийсь  тягар. 

У  кождого  в  руках  тяжкий  залізний  молот, 

І  голос  сильний  нам  згори,  як  грім,  гримить: 

"Лупайте  сю  скалу!  Нехай  ні  жар,  ні  холод 

Не  спинить  вас!  Зносіть  і  труд,  і  спрагу,  й  голод, 

Бо  вам  призначено  скалу  сесю  розбить." 

І  всі  ми,  як  один,  підняли  вгору  руки, 

І  тисяч  молотів  о  камінь  загуло, 

І  в  тисячні  боки  розприскалися  штуки 

Та  відривки  скали;  ми  з  силою  розпуки 

Раз  по  раз  гримали  о  кам'яне  чоло. 

Мов  водопаду  рев,  мов  битви  гук  кривавий, 

Так  наші  молоти  гриміли  раз  у  раз; 

І  п'ядь  за  п'ядею  ми  місця  здобували; 

Хоч  не  одного  там  калічили  ті  скали, 

Ми  далі  йшли,  ніщо  не  спинювало  нас. 

І  кождий  з  нас  те  знав,  що  слави  нам  не  буде, 

Ні  пам'яті  в  людей  за  сей  кривавий  труд, 

Що  аж  тоді  підуть  по  сій  дорозі  люди, 

Як  ми  проб'єм  її  та  вирівняєм  всюди, 

Як  наші  кості  тут  під  нею  зогниють. 

Та  слави  людської  зовсім  ми  не  бажали, 

Бо  не  герої  ми  і  не  богатирі. 

Ні,  ми  невольники,  хоч  добровільно  взяли 

На  себе  пута.  Ми  рабами  волі  стали: 

На  шляху  поступу  ми  лиш  каменярі. 

І  всі  ми  вірили,  що  своїми  руками 

Розіб'ємо  скалу,  роздробимо  граніт, 

Що  кров'ю  власною  і  власними  кістками 

Твердий  змуруємо  гостинець  і  за  нами 

Прийде  нове  життя,  добро  нове  у  світ. 

І  знали  ми,  що  там  далеко  десь  у  світі, 

Який  ми  кинули  для  праці,  поту  й  пут, 

За  нами  сльози  ллють  мами,  жінки  і  діти, 

Що  други  й  недруги,  гнівнії  та  сердиті, 

І  нас,  і  намір  наш,  і  діло  те  кленуть. 

Ми  знали  се,  і  в  нас  не  раз  душа  боліла, 

І  серце  рвалося,  і  груди  жаль  стискав; 

Та  сльози,  ані  жаль,  ні  біль  пекучий  тіла, 

Ані  прокляття  нас  не  відтягли  від  діла, 

І  молота  ніхто  із  рук  не  випускав. 

Отак  ми  всі  йдемо,  в  одну  громаду  скуті 

Святою  думкою,  а  молоти  в  руках. 

Нехай  прокляті  ми  і  світом  позабуті! 

Ми  ломимор  скалу,  рівняєм  правді  путі, 

І  щастя  всіх  прийде  по  наших  аж  кістках. 

[1878]