Микола Мазур: мій секрет тільки в тому, що я «вкалую»
У Хмельницькому Микола Мазур – людина відома. Почесний громадянин міста, монументаліст, скульптор, живописець-станковіст, графік, педагог. Його роботи знають і малі, і дорослі – у кінотеатрі «Планета» залізний «Веселий потяг», у парку Чекмана дитяче містечко, на головній площі міста – скульптура «Віра. Надія. Любов», у центрі – пам’ятник жертвам репресій комуністичного режиму «Ангел Скорботи»… Перелік можна продовжувати.
Переді мною у дитячому кафе сидить серйозний 65-річний чоловік. Одразу помітно, що він дещо втомлений, працює над створенням нової роботи. Над якою саме – поки що тримає в таємниці. За чашкою чаю відверто ділиться своїми спогадами з життя. Місце зустрічі обрали не випадково. Саме на цьому місці Микола Іванович колись мріяв змайструвати великий дитячий комплекс, адже поруч знаходиться ляльковий театр.
- Моє дитинство пройшло в степу. Я зростав як звичайна сільська дитина. Знав, як називаються пташки та тварини, знав запах трав, рідного степу. Коли мені виповнилося десять років, аби покращити матеріальне становище, родина переїхала з Росії в Україну, до Нової Каховки. У той час там будувалася гідроелектростанція. З того часу згадую Дніпро, воду, небо, сонце, виноград… Але найбільше до цих пір пам’ятаю запах кольорових олівців. Бабуся здавала в магазин яйця, аби їх мені купити. Малював, скільки себе пам’ятаю. Що саме – вже не пригадаю, але це відбувалося постійно. Діти ж не малюють ніяких картин – вони малюють своє враження, те, що переживають.
Микола Іванович з дитинства мріяв бути художником. При школі, де він навчався, була художня студія. Туди він залюбки ходив.
- В мене батьки прості – мама вагонетки катала на лісопилці, батько працював трактористом, потім обоє навчалися. Батько став механіком, а мама – кранівницею. Люди були розумні, культура – від народження. Вони по-різному поставилися до того, що я буду малювати. Батько сказав, що богомазам щастя в цьому житті немає, а мама підтримала - якщо хочеш, то нехай буде. Моя мрія дитинства здійснилася. Я поїхав до Одеси і вступив в художнє училище імені Грекова. Навчання дуже подобалося. Саме місто мало багато гарних місць, де проходила маса виставок. Згодом я переїздив до Ленінграда, Москви, Києва. Там жив та навчався, знав, що відбувається в світі, бачив різноманітні виставки. Тоді це було недорого й можна було за копійки добратися до будь-якого міста. Це була сама щаслива пора мого життя.
Кохання привело до Хмельницького
- Разом зі мною навчалася Людмила, вона стояла й малювала поряд. Дівчина була весела й дуже талановита. Я без тями закохався. Після училища, в 21 рік, мене направили в педучилище в місто Володимир-Волинський, але я звідти втік до коханої в Хмельницький. Влаштувався в художню школу на зарплатню в 30 рублів. Цих коштів вистачало якраз, аби заплатити за житло. За них ще можна було на базарі купити три гуски або кіло апельсинів.
Працював в художній школі, згодом став її директором.
- Все, що можна було зробити для цієї школи, я зробив. Побудував зал, зробив корективи і паралельно виставлявся на виставках. Потім набридло роздвоєння – вдень ти директор і вчитель, а вночі – художник. Прийшлось піти на творчі хліба.
Миколу Івановича знають у всьому світі. Його роботи зберігаються в музеях Хмельницького, Вінниці, Чернівців, Одеси, Силістри (Болгарія), Бора, Бєлграда (Сербія), Модесто (США), в приватних колекціях в Україні, Росії, Бельгії, Болгарії, Ізраїлі, Канаді, Німеччині, Литві, Польщі та інших країнах.
Коли і як Ви творите та відпочиваєте? Коли краще працюється – вдень чи вночі? – питаємо митця.
- Немає відпочинку ніде й ніколи. Я не був на курортах. Був у горах, на морі, Кавказі, на Півночі, на Льодовитому океані. Я не знаю, що таке лежати й відпочивати. Так моє життя склалося. Я весь час щось робив, треба було заробляти на кусок хліба. Але не все вирішують гроші. Спокій душі і рівновага, бажання жити – це і є відпочинок. Мені слово натхнення не дуже знайоме. Я вважаю, що ти народився й Бог обрав для тебе шлях. Я не знаю таких художників, які вважають, що вони генії. Вони самі себе на людях такими показують, а вночі в подушку плачуть. Ви запитуєте, коли найкраще твориться – вночі чи вдень. Скажу так – коли здоровий. В мене немає режиму, я можу спати вдень, а малювати вночі. Можу спати по дві години, дві години працювати, а можу й цілодобово. Робота і життя справжнього художника полягає в тому, що він живе тому, що працює, а працює тому, що живе. Найкращий відпочинок – коли ти працюєш і тобі вдається реалізувати те, що задумав.
Кажуть, що ви володієте секретом успіху, поділитеся з нами?
- Який же тут секрет? От, наприклад, в Батурині буде відкриватися моя величезна робота. Виграв конкурс. Й так постійно. Мій секрет тільки в тому, що я «вкалую». Я найбільш відкритий серед решти, може, це і є секретом.
Чи всі свої творіння ви любите? Можливо, є найулюбленіша?
- Була така, її вже знесли. Цей шедевр біля готелю «Поділля» був. Стояла прекрасна робота, яку Хмельницький мав. Я за неї отримав міжнародне визнання, премію. Її просто знесли, порізали на шматки. Боляче… Художник – це та людина, яка шукає відповідну форму своїм враженням і своєму розумінню життя, яке воно є – багатобарвне та різне. Тому жалкувати за тими роботами, які пішли, які не зрозуміли, які знищили, а тут їх знищили вже до десятка... Думки живі, і рано чи пізно, я сподіваюся, що прийде час, коли ті відкриття, які я зробив в цих роботах, будуть втілені в роботах інших. Наприклад, літераторів, музикантів.
Перший пам’ятник на Україні репресованим стояв би у нас, але втрутилася політика. Тоді не було впевненості, чи буде окрема Україна, чи ні, чи визнають репресованих людей. І робота просто валялася.
Багато проектів, які я зробив для міста, просто нікому не потрібні. Про пам’ятку історії культури скіфський курган вже п’ять років говорять, але далі слів нічого не робиться. Я, може, не доживу й не побачу його. Напевно, треба чекати, коли з’явиться у інших бажання втілити і це. Наприклад, скульптура «Віра. Надія. Любов», що на площі, стояла десять років готова в майстерні. Все думали – ставити чи ні. Також 10 років валявся на комбінаті «афганець», а Ангел Скорботи – п’ять років. І тоді ти думаєш – навіщо ти живеш? Навіщо ти хочеш привнести щось хороше, хочеш щось зробити? Людям це, може, й нецікаво. Тоді ти все робиш для Бога й для себе.
Одинадцять років свого життя Ви віддали Хмельницькому національному університету, кафедрі дизайну. Допомагали молоді поринути у творчий світ та виховали багато творчих особистостей...
- Через стан здоров’я моє перебування там закінчується. Приємно, коли студенти закінчують навчання і, йдучи по вулиці, вітаються з тобою з посмішкою. Це найбільша нагорода будь-якому викладачу. Значить, ти робив все правильно. А стосовно того, що вони талановиті, так це не моя заслуга. Моя задача – як у лікаря, що робить операцію, – не зашкодити. Головне – бачити в студенті людину і знати, що вона має свій характер, свій шлях, вподобання, свої плани в житті.
Останнім часом в місті часто обговорюється питання збереження пам’яток архітектури. Як на Вашу думку – необхідно зберігати старе чи, все ж таки, створювати нове місто?
- В місті майже немає старих пам’яток архітектури, як у Кам’янці-Подільському. Справа у тому, що сучасну архітектуру треба будувати. Це треба поетів-архітекторів, поетів-керівників, які будуть розуміти це місто. Необхідно йому обличчя надати, щось примостити, побудувати, поламати. Я мріяв та спробував зробити, аби це місто було кращим, привітним, щоб хотілося тут жити. Тут жила моя дружина. Багато хто навіть й не знає, що вона була талановитою художницею, пишуть – народна майстриня. В неї премія міжнародна з графіки та в музеї є колекція робіт. Тут народилися мої діти. Син Богдан – народний художник. Всі роботи, які ставили, створювали разом. Донька Оксана також художниця, закінчила наш університет, там і залишилася викладати. Зараз виховує трирічну Яринку. Мені пощастило з родиною. Велике щастя – мати дітей, а таких, як мені Бог дав, то двічі.
Що б ви побажали хмельничанам?
- Насамперед міцного здоров’я їм та їхнім родинам. Щоб люди любили та шанували своє місто, аби воно щороку процвітало – тоді і всім його жителям стане краще жити.
Довідка:
Митець народився 2 січня 1948 року у Краснодарському краю, Росія.
Заслужений художник України з 1996 року. Брав участь у виставках різних рівнів з 1972 року. Учасник більше ста всеукраїнських виставок. Народний художник України, член Національної спілки художників України з 1978 року.
Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.
Сьогодні у Хмельницькому
Найчастіше
Ваші відгуки про послуги у Хмельницькому
