Як це – у 19 років пережити АТО? Історії військових

Ігор Квас з Івано-Франківська, Роман Баган з Полтави. Хлопці разом служили у армії і разом пішли воювати.

Ігор Квас з Івано-Франківська, Роман Баган з Полтави. Хлопці разом служили у армії і разом пішли воювати.

Війна у перемир’ї

- Всі питають – а що для тебе АТО? Я скажу так – АТО, це не просто три літери. Це смерть. Це біль. Це сум, - говорить Ігор Квас. – Часто ще запитують – Ігор, ти ж з Івано-Франківська, а чому ти пішов туди на Схід? Невже немає людей зі Сходу, невже вони не можуть захистити свій край? Я відповідаю дуже коротко – я склав присягу, я вдів камуфляж, і це мій обов’язок захищати Україну. Наш обов’язок нелегкий. Це наше життя, ми це вибрали.

Після вторгнення російських військ на територію України 72 окрему механізовану бригаду, де служили хлопці, з Білої Церкви направили на Схід.

- По тривозі нашу бригаду було відправлено в зону АТО, де ми зайняли свою позицію під Маріуполем. Ми знали, куди нас посилають, але не думали, що там буде смерть. Ми не думали, що там загине стільки наших друзів, мирного населення, - розповідає Роман. – Всі бойові завдання ми виконали на відмінно, з мінімальними втратами серед військовослужбовців. Це, наприклад, штурм Савур-Могили, де наші вороги зазнали нищівної поразки. Це бій за переправу, 9 травня, бій у Маріуполі. І також дуже багато боїв, які не показували по телевізору. Переломним моментом для нашого успіху було так зване перемир’я, під час якого бригада була розділена на три підгрупи – пункт пропуску Успенка Луганської області, переправа Савур-Могила і найбільш болюча точка для нас – Амвросіївка, де ми були з моїм бойовим товаришем. За три дні мінометного обстрілу і обстрілу з БМ-21 залповим вогнем «Град» наша бригада зазнала в 5, а може і в 6 раз більше втрат військовослужбовців, ніж за чотири місяці перебування в зоні АТО.

Нічні обстріли

Про те, як було на війні, юнаки говорять неохоче – занадто болючі спогади, занадто мало минуло часу з моменту, як вони покинули зону АТО, занадто складна ситуація на Сході і досі.

- Я не часто до церкви ходив, не дуже, як ми кажемо, українці, побожний. Але в АТО я дуже повірив, що бог має велике значення у житті кожної людини, - зізнається Ігор Квас. –  Під час першого обстрілу я був у палатці, відпочивав, мав зміняти товариша, бо ми охороняли полонених деенерівців. Це було вночі, десь п’ятнадцять по першій. Я не можу заснути, кручуся-верчуся… Взяв вже телефон, він розрядився, нічого не можу зробити. І тут чую вибух. Палатку аж підкинуло. І видно, що все навколо горить. Снаряд вдарив 35 метрів від палатки. В палатці висів хрестик, маленький. Я думаю, це й було те джерело захисту…І я вижив після численних обстрілів «Градом».

- З 13 на 14 липня, коли ніхто нічого не передбачав, ніякої біди, всі військовослужбовці лягли відпочивати, лишився тільки патруль, - згадує Роман Баган. – Ми з моїм товаришем сиділи, розмовляли… І тут почався свист, все почало вибухати, горіти… Впав на землю, розгубився, лежав на землі, просто не знав, що робити. Все горіло… Повзком, заліз до бліндажа, де лишалося тільки молитися. Як кажуть, якщо хочеш жити, роби хоч що-небудь. Можна сказати, тільки дякуючи богу, інакше б нас тут вже не було.

З цивільного у військові

Тепер хлопці знову вдягнули форму. Вони навчаються на першому курсі Національної академії Державної прикордонної служби ім.Б.Хмельницького. І якщо Ігор з дитинства мріяв про кар’єру військового, то Роман вирішив служити вже після того, як потрапив на війну.

- Я думав відслужити строкову військову службу, повернутися додому, де була дівчина, до мами, до тата… Довчитися – я там вчився на заочці на економіста, знайти роботу… Але так склалося. Через АТО не вийшло довчитися. Там в мене змінилися погляди на життя. Я вже сам захотів пов’язати своє життя з військовою діяльністю, - каже хлопець. – Там ми познайомилися з генерал-лейтенантом Прикордонної служби Мишаковським, і він запропонував поступити в академію. Йому стало нас шкода. Нас лишилося там… В останню ніч як ночували, то чоловік 60 було. А спочатку – я цифр називати не буду, але було багато. І от, після цього всього, захотілося бути офіцером, щось змінити у цьому житті. Дослужитися до генеральських погонів і навести порядок у цій країні.

Попереду у хлопців роки навчання. У мирному Хмельницькому вони постійно переживають за своїх старших бойових товаришів, які залишилися на війні.

- Зідзвонюємося з хлопцями, багато дуже понівечених доль, каліки на все життя… важко. Це все дуже важко, - говорить Роман. – Я хотів би передати привіт нашому командирбатальйона, а також начальнику штаба бригади підполковнику Гаразу Івану Вікторовичу, який був з нами завжди, підтримував нас в тяжку хвилину. І хотілося б передати хлопцям, які зараз держать третє кільце оборони Маріуполя, щоб вони пошвидше повернулися звідти, щоб швидше закінчився оцей жах, щоб було все добре. 

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.