Здрастуй, школо, або знову до дошки

Незабаром День вчителя. Бути педагогом непросто. А вперше – ще й трохи страшно. Але переляк пропадає, щойно заходиш до класу. Десятки дитячих очей вдивляються в тебе, і потрібно розповісти їм те, що знаєш, і ще й так, щоб зацікавити. Задача не з легких

“Домашка” для вчителя
Стоп. Відразу урок. В школі Іри немає – там Ірина Сергіївна. Забігаючи наперед, скажу, що й до мене учні звертались на ім'я і по-батькові.
За планом в школі зараз проходять Люблінську й Берестейську унію, передумови виникнення козацтва і початку національно-визвольної боротьби. В пам’яті лише якісь уривки зі шкільного курсу, кількох художніх фільмів і книг… Ніби вгадуючи мої думки, подруга-вчителька підказує – є готовий план-конспект, і книга-посібник.
- Твоя тема – Запорозька Січ, - каже Ірина. – Нагадай про причини виникнення, клас вже це вивчав, розкажи про Вишневецького й утворення першої січі. Поняття дай записати.
Починаю готуватись… Знову ж таки, як проводити урок – не уявляю. В плані урок розписаний від початку й до кінця – як починати, що робити, як зацікавити дітей і як завершити урок. Дати виписую на окремий аркуш, аби краще запам’ятати. В книзі замало інформації – якщо діти спитають щось додаткове, доведеться знизувати плечима. Лізу в Інтернет. Інформації вистачає, проте виклад не зовсім такий – або погляди різних авторів, або інша історична теорія. В голові вже сумбур. Сподіваюсь, «мої» учні, оскільки вивчають предмет системно, підготовані краще, й таких проблем в них не виникає.

Приходити раніше
Знаючи мою схильність до запізнень, Ірина просить прийти трохи раніше.
- Урок починається в 9:25. Будь в школі в 9:00, - говорить подруга.
Як виявилось, порада була слушною. О дев’ятій підходжу до школи. Заходжу, дзвоню. Подруга обіцяє – зараз за мною вийде.
Користуючись нагодою, ще раз перечитую параграф. Бачу пропущений дзвінок. Передзвонюю.
- Де ти? Я біля входу, тебе не бачу! – каже Ірина. – Невже в початкову школу зайшла?
Озираюсь – на стінах малюнки з казковими героями, звірятками… От лихо. До дзвінка на урок кілька хвилин, а потрібно потрапити в інший корпус. Аби не обходити будівлю, біжу крізь стадіон. Ворота закриті. На радість двірнику, який саме прибирає опале листя, перелажу через паркан. Краєм ока встигаю побачити, як чоловік посміхається. Та й мені смішно – ото вже вчитель, запізнюється на урок, ще й так спішить, що хвіртку не бачить. Забігаю в школу, знову дзвоню.
- Діти через тебе самостійну отримали, - говорить Ірина, виходячи в хол. – А як інакше – якщо постійно вибігаю з класу?
Ще один урок – вчителям ліпше не дзвонити під час уроків. З навчального ритму збивається й педагог, й учні. Та й дзвінок відволікає.

Гамір як на майдані
Перше, на що звертаю увагу – в школі дуже гамірно. Навіть якщо порівняти з мітингом, протестом, пікетом, на яких мені доводиться бувати. Здається, ніби всі говорять відразу. Какофонія. Страшно йти на урок.
- Не переживай, - заспокоює Іра. – Це хороший клас.
Подруга бере журнал 8-А, і йде до класу. Я йду слідом.
Діти, які до того шуміли, немов би за командою встають й вітаються. Вітаємось і ми. Іра представляє мене учням й виходить з класу на кілька хвилин – аби в мене й «моїх» учнів був час звикнути одне до одного. Чомусь я думала, що учні будуть старшими. А так за партами сидять не нахабні підлітки, а зацікавлені діти.
Ще раз вітаємось. Записую на дошці тему. Вже й забула як від крейди брудняться руки. В інституті на дошці майже не писали. Учні очікуюче дивляться на мене...
Збираюсь з думками й починаю розповідати. Козаки, січ, гетьман... Дивлюсь на клас — слухають не всі. Хтось читає книгу, інші говорять. Потрібно дати занотувати деякі пункти. Перелічую усі січі, які були на Запоріжжі. Їх, до речі, аж вісім — Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Олешківська... Хто добре вчився в школі, зможе назвати й інші. А хто не згадає — Вікіпедія до ваших послуг.
- А де Олешківська була? - перепитує хлопчина з першої парти.
Упс. Відповіді на запитання я, зізнаюсь, не знаю. Рятує подруга.
- Херсонська область, урочище Олешки. До речі, там знаходиться найбільша пустеля в Європі, - розповідає Ірина, яка поступившись мені місцем, сидить за партою в класі.
Учні захоплено слухають. Для мене це також новина.

Як розрахувати час
Прошу дітей прочитати пункт з параграфу. Доки вони зайняті справою, дивлюсь на годинник і жахаюсь. Урок майже минув, а ще стільки розповідати!
Намагаюсь наздогнати впущене. Розповідаю про козацькі відзнаки — булаву, бунчук, корогви.
- А бунчук — це що? - питає хлопчина з середини ряду.
Намагаюсь пояснити, і розумію — потрібно було заздалегідь роздрукувати зображення. На щастя, малюнок є в підручниках.
Опитую про побут козаків. Відповідають майже ті самі учні: кілька хлопців з перших парт, дівчата з останніх. Інші не такі активні — чи то не знають, чи то тема нецікава. Під час обговорення шумлять. Я розгублююсь, але Ірина вправно заспокоює клас. На парту вчительки лягають кілька щоденників.
Починаємо обговорення. Стараються майже всі. Піднімають руки, вигукують з місця, перебивають одне одного. Хвилюються, очі горять. В розпалі обговорення звучить дзвінок.
Ірина дає домашнє завдання і виставляє оцінки.
- Жива? - з посмішкою перепитує в мене подруга. - От й все, а мені на наступний урок.
Як висновок: провести урок не дуже складно. Але зробити це якісно, так, щоб і дати знання, і зацікавити — тяжка праця. Підготовка до 45-хвилинного марафону зайняла майже два дні. Відчитати шість років підряд в мене б, мабуть, не вистачило сил.
- Є такі класи, які півуроку потрібно заспокоювати, - каже Ірина. - І лише тоді можна про щось говорити.