Віктор Чумак: „Подавати кутові я вчився у Лобановського...”

- Вікторе Івановичу, звідки Ви родом? Що скажете про свої футбольні дитинство та юність? - Я народився 26 січня 1949 року у місті Сєвєродонецьк Луганської області у багатодітній сім’ї. У батька із матір’ю нас було десять. Особисто я – із середніх. Як і всі хлопчаки того часу, ми з друзями цілими днями у дворі ганяли м’яча досхочу. Звісно, що вже тоді футбол був для багатьох із нас улюбленим заняттям. Коли пішов до школи у сім років, записався у секцію футболу місцевої ДЮСШ. - Хто був Вашим першим наставником в організованому футболі? - Людвіг Шубін. Він виховував багатьох футболістів для команди майстрів міста своєї Батьківщини („Хімік” Сєвєродонецьк грав у друголіговській першості СРСР та першій лізі України до кінця 90-х років – прим. автора). А вихованець Л.Шубіна Георгій Мусієнко став чемпіоном Радянського Союзу (!) з футболу 1972 року у складі „Зорі” (Луганськ; тоді – Ворошиловград). Людвіг Андрійович, нині, на жаль, покійний, був чудовим тренером, який вмів розгледіти у нас, тодішніх юнаків, кращі здібності і розвинути їх. Якщо я – лівша, і мав задатки дриблера, то саме ці мої якості тренер і прагнув використовувати на заняттях та в офіційних поєдинках. Також маю згадати, що Людвіг Шубін із перших тренувань вимагав від нас дисципліни, поваги одне до одного... - Що залишилося в пам’яті з Вашої футбольної юності? - Поїздка в 1964 році у Харків на фінальну частину юнацької першості УРСР з футболу у складі збірної Луганщини. Сказати відверто, екіпіровані ми були бідненько – усього один м’яч на команду. Пам’ятаю вийшли на матч проти господарів. Харків’яни були одягнуті, як кажуть, "з голочки", півтора десятки м’ячів на розминці. Але гарне екіпірування їх не врятувало. Наша команда перемогла – 3:0. Два м’ячі вдалось забити мені сильними ударами з далекої відстані. - Мали у юності футбольних кумирів? - І не одного! У Сєвєродонецьку кожен з юнаків, що захоплювалися футболом, мав кумири у складі „Хіміка”. Це навіть серед нас було „модно”. Моїм улюбленцем був нападаючий В’ячеслав Нічаєв, який володів добре поставленим, потужним ударом. Серед зірок радянського футболу, безумовно, віддавав перевагу гравцеві „Шахтаря” (Донецьк) тих років Віталію Старухіну. Він був справжньою „грозою” захисників для усіх, без винятку, команд вищої ліги чемпіонату СРСР з футболу. А його вміння грати на „другому поверсі” і забивати м’ячі ударом головою було неперевершеним. - Як розпочиналась Ваша кар’єра у професіональному футболі? - У резерв сєвєродонецького „Хіміка” я потрапив у 15-ть років. Спочатку нас, молодих футболістів, випускали на заміну, хвилин на десять-п’ятнадцять. Згодом потрапив до „основи”. А взагалі грав за „Хімік” чотири роки. - А далі як склалась доля? - Знаєте, зараз це згадується не без гордощів, але в кінці 1971, на початку 1972 року вдалося декілька зустрічей провести у футболці „Зорі” (Ворошиловград). Уже тоді формувався той легендарний склад команди, який незабаром завоює союзне футбольне золото. Але я отримав травму, і рік взагалі не грав у футбол. Повернувся до „Хіміка”. До речі, цією командою з 1970 року керував Йосип Лівшиць, який згодом переїде працювати із ... хмельницьким „Динамо”. А мою першу команду „Хімік” восени 1972-го року розформували через фінансові причини. Щодо мене, то на той час я завершував навчання на вечірньому відділенні місцевого хіміко-механічного технікуму і цілком серйозно у неповних 25 років мав бажання завершити з футболом... - Тоді поясніть, будь-ласка, як Ви опинились у хмельницькому „Динамо”? - Мені додому зателефонував вищезгаданий Йосип Лівшиць і запитав: „Віктор, ти що серйозно хочеш „зав’язувати” із футболом?” Отримавши ствердну відповідь, він запропонував мені переїхати у Хмельницький і пообіцяв вирішити квартирне питання. Звісно, що вдома була сімейна нарада, і ми погодилися. Навесні 1973 року я вже поїхав на збори із хмельницькими динамівцями. - Хто з футболістів нашої команди майстрів був на провідних ролях? Якщо не секрет, скільки тоді платили гравцям? Чи правда, за порушення спортивного режиму у „Динамо”, що відносилось до системи МВС УРСР, могли відправити вартувати "на вежу у зоні"? - Щодо кращих футболістів „Динамо”, то відзначив би Миколу Гриневича, Валерія Бестужева, Адальберта Руснака, Олександра Євтушенка, а також мого земляка, який проходив службу в Хмельницькому, Віктора Клочка. До речі, у 1973 році Віктор забив 13 м’ячів і став кращим бомбардиром „Динамо” (Хмельницький). Колектив був дружній. До новачків та молодих футболістів ставилися добре. У порівнянні з тими грошами, які зараз отримають футболісти команд майстрів першої ліги, хмельницькі динамівці початку 70-х років заробляли дуже скромні кошти. З урахуванням податків ставка футболістів основи „Динамо” була 144 радянських рублі. Преміальні за перемогу складали трохи більше 32 рублів. За нічиї, навіть на виїзді, преміальних не виплачували. Тепер щодо покарань. До тих, хто порушував спортивний режим, дійсно в якості виховних заходів могли застосувати якісь дисциплінарні міри. Але щодо мене особисто, скажу таке: три роки грав у футболці „Динамо”, спортивного режиму не порушував, дисциплінарним стягненням не підлягав. - Пам’ятаєте свій перший офіційний матч за „Динамо” (Хмельницький)? - Звісна річ. Це було навесні 1973 року, у грі, яка відкривала сезон. Хмельничани приймали „Зірку” (Кіровоград) на чолі з Олексієм Расторгуєвим. Цікаво, що він сам із Сєвєродонецька. Він мені перед зустріччю говорить: „Бачиш, Чумак, яке воно футбольне життя: раніше ти грав за мою команду, а ось зараз будеш „вбивати” моїх теперішніх підопічних!” У першому таймі я забив гол. „Динамо” переграло „Зірку” – 1:0. Ще й приз отримав – спортивну сумку. Після того матчу О. Расторгуєв підійшов до мене і сказав напівжартома: „Вітя, я тебе прошу, не приїжджай у Кіровоград...” - Як би Ви в цілому охарактеризували роки, проведені у хмельницьких „Динамо”, „Хвилі”, „Поділлі”? - Зрозуміло, що у Хмельницький я приїхав, вже маючи якийсь певний рівень майстерності. У „Динамо” я розкрив себе з іншого боку. Без удаваної скромності скажу, що був роботящим футболістом, додатково займався функціональною підготовкою поза тренуваннями. А в їх процесі почав напрацьовувати стрімкі проходи лівим флангом з подачею м’яча у чітко визначене місце в штрафній площі уявного суперника. Це був „трикутник” між дальніми кутами площі воріт, позначки та карного майданчика. Звідти мої партнери по „Динамо” мали загрожувати воротам. - Усі фахівці відзначали, а вболівальники 70-х років запам’ятали неординарну техніку роботи з м’ячем Віктора Чумака, його високу швидкість, а ще вміння так подавати кутові, що воротарям команд-суперників хмельничан було „несолодко”. Звідки це у Вас? - Щось – від природних даних, щось – відшліфовувалось на тренуваннях. Щодо вміння подавати кутові, то я брав приклад із легендарного Валерія Лобановського. Не буду робити таємниці з того, що коли хмельницькі команди майстрів їздили до Києва на календарні матчі проти тамтешнього „СКА”, я з деякими товаришами спеціально ходили спостерігати, як Валерій Васильович проводив тренування із киянами. Не забувайте, який тоді склад мало „Динамо” (Київ). Це ж була середина 70-х років – зліт команди В.В.Лобановського. - Проти кого із захисників Вам важче всього гралось? - Якщо брати до уваги хмельницьких оборонців, бо на тренуваннях чи двосторонніх іграх проти них теж доводилось діяти, то це Микола Гриневич. Він знав усі мої „фінти”, хитрощі на футбольному полі. А ще маю сказати про неординарного захисника „Суднобудівника” (Миколаїв), вихованця хмельницького футболу Григорія Іщенка. Він завжди діяв жорстко, на грані фолу. Від його дій потерпали дуже багато нападаючих українських команд. - Вікторе Івановичу, який із сезонів, проведених Вами у Хмельницькому, вважаєте найбільш вдалим? - Це дивлячись, що брати до уваги. Я нападник, і найбільше м’ячів в одному сезоні – сім – провів у 1976 році. Якщо виокремити зміст футболу, який демонстрували хмельничани, то це „Динамо” зразка 1975 року. Дуже сильним був склад виконавців. Візьміть, наприклад, середню лінію: Олег Мокшак, Ігор Іваненко, Микола Табачук, угорець Отелло Зан. А тандем нападників Чумак-Завальнюк міг навести такого „шурхоту” у захисних порядках суперників, що мало не здавалось! Причому й на виїзді. - За статистикою в офіційних поєдинках першостей СРСР (українська зона) Ви забили більше 30 м’ячів. Який з них „вкарбувався” в пам’ять назавжди? - Той гол, що запам’ятався найбільше, і, мабуть, не мені одному, забив не у першості. Це було 20 червня 1979 року. Тоді хмельницька команда вже називалася „Поділля” і проводила свій перший міжнародний матч із командою капіталістичної країни – „Штадтверке” (Мюнхен, ФРН). Погодьтеся, подія була непересічна. Міліцію „зігнали” хіба-що не з усієї області. Стадіон „Поділля” був переповненим. Не без гордості нагадую, що єдиний переможний м’яч вдалось забити саме мені. З лівого флангу, тільки-но перейшовши середню лінію, відважився на удар. М’яч влетів у праву „дев’ятку” воріт „Штадтверке”. - Ви провели сотні офіційних матчів. Який з них запам’ятався найбільше і чому? - Це було в сезоні 1978 року. „Поділля” (Хмельницький) грало в Херсоні проти „Кристалу”. Пам’ятаю, була нестерпна спека: +34 °С. Вперше виступав на незвичній для себе позиції – лівого півоборонця. Забив перший м’яч. Михайло Завальнюк вдруге вразив ворота херсонців. „Поділля” повело в рахунку – 2:0 і, здавалося, перемога в „кишені” у хмельничан. Але тим футбол і цікавий, що він непередбачуваний. В підсумку напруженого поєдинку була зафіксована бойова нічия – 3:3. Але що поробиш... Далі буде

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.