«Мобілізація – це не повістка на цвинтар»: інтерв'ю з бійцями 19-го стрілецького батальйону Хмельницького

• 19-й окремий стрілецький батальйон створили 25 лютого 2022-го. 

• Бійці виконували завдання на Харківському, Луганському напрямках. 

• У вересні 2023-го їх відправили на ротацію. 

• Бійці батальйону планують повернутися на фронт.

19-й стрілецький батальйон ЗСУ Хмельницького був створений на другий день після повномасштабного вторгнення. Вже через декілька місяців підготовки бійці відправилися на передову. Бойові завдання виконували переважно на Харківщині, частково – на Полтавщині та на Луганщині. Через 14 місяців служби їх ротували. Частина з них працює в тилових частина, інші – в бойових. Когось перевели у вогневі групи, які збивають ворожі “шахеди”. Розповідаємо про діяльність батальйону і його майбутнє з вуст бійців-хмельничан: Олексія (позивний «Клім») та Романа Миколаїва «Маестро». 

– Батальйон був створений, як стрілецький – це піхота, яка переважно веде бої оборонного значення на визначених рубежах. Тобто в нас немає механізованої техніки, зокрема БТР, танків. Наша зброя – це гранати, кулемети, гранатомети, автомати. В деяких спеціалістів є снайперська зброя. Це – окопні війська, така піхота, яка тримає рубежі і заходить на нові території, коли вони звільняються, – розповів Роман Миколаїв.  

— На яких напрямках ви виконували бойові завдання? 

– Ми потрапили в бойові, це Харківська область, 26 травня 22-го, село Руські Тишки. На Червонопопілку, на яку ми зайшли в грудні 2022-го так і в вересні ми з неї вийшли, не здавши нашу позицію. І вона досі стоїть, – розповів Роман Маестро.

– Були в Куп’янську-Вузловому. Ми заходили після “Кракена” (окремий розвідувально-диверсійний підрозділ Головного управління розвідки України, – прим.автора), великого харківського контрнаступу, який справді був дуже крутим. Ми зайшли в Куп’янськ-Вузловий, там зіштовхнулися з різними людьми, цивільними, які були і ЗА, і ПРОТИ, і нейтральні. Куп'янськ-Вузловий ніколи не був в окупації, але там є багато людей, які думають, що в росії немає нічого поганого. Але в перспективі ми вже почали спілкувалися і до цих пір підтримуємо зв’язок із деякими людьми, які зараз там і які перейшли на українську мову, хоча все життя говорили російською. І вони запам’ятали нас, запам’ятали хлопців з Кракена, а потім прийшли ми, які допомагали, віддавали сухпаї, харчування, волонтерку ми їм віддавали, – каже військовий Олексій. 

– Потім був Серебрянський ліс, там були ми і рухали фронт. Саме 19-й стрілецький батальйон, справа була 95 десантно-штурмова бригада і там ще були нацгвардійці. І вот ми ми підійшли до Діброви: за двісті метрів. Після цього були посадки, – продовжив Олексій.  

— Зараз в суспільстві чимало розмов про те, що на фронт потрібна саме піхота. Чи правда це і наскільки складно піхотинцям на передовій? 

– Молодше покоління любить дивитися на карту “Deep State”: там всі відслідковують рух фронту, вони люблять мотати на день вперед, тиждень назад, і казати: “вот дивіться, що змінюється, ми стоїмо на місці”. Але ви навіть не уявляєте, що означає стояти на місці. Бо ж якщо пішов підрозділ, зробив якусь роботу (снайпера, джевелінщики, мобільні групи) то потім весь тягар і злість ворога падає на тих, хто стоїть на передньому краї. А це – піхота. Весь тягар цієї війни впав на піхоту. Я сам побував у піхоті, всі ці 14 місяців я був з різними групами спеціальних операцій, групами, які працювали для Збройних Сил України і для Сил оборони. Я зрозумів: дуже круто бути таким підрозділом, який зайшов, зробив якусь роботу і в той самий день пішов, – розповів військовий з позивним «Клім».  

— Які росіяни в бою? 

– Вони не кращі, ніж українці, але вони краще виконують накази. Ми зустрічали росіян, брали в полон і дізналися, що в них є таке, як короткострокові контракти. Звісно, якщо пропонують гроші – то вони (росіяни, – прим.автори) і йшли на це. На півроку контракти були. Зустрічалися і з «вагнерами» – в них дуже жорстка дисципліна, видно, що вони не бережуть людей і відправляли їх просто на «убой». Одного разу був штурм ворога і нас з одного флангу штурмувало декілька груп ворога – до 50 чоловік. І з них залишилося тільки двоє росіян, яких взяли в полон. Зі слів полоненого: був наказ на штурм. Їх зібрали, дали бойовий наказ, розказали, як вони мають рухатися, як висаджуватися. І один з них сказав, що не піде. І тоді їхній командир дістав пістолет і застрелив його в голову. Й тоді інші 49 пішли без питань, – каже Олексій. 

— Чи багато залежить від командира? 

— Суспільству варто розуміти: люди, які на рівні майора і вище - це люди, які в окопах не були. Це ті, які отримали свої звання ще можливо в радянські часи. І їх рухнути – доволі складно. Була така ситуація, коли нам треба було виходити на позиції, а вони були в низовині і ворог знав цю позицію, знав, як її «крити». І вона не потрібна. Але певний генерал вирішив, що ми там маємо бути, – пояснює Роман Миколаїв.  

– Я був керівником і коли наші хлопці виходили на позиції, я був командиром на місці. Мені було дуже комфортно, бо на той момент в мене був хороший командир взводу, з яким можна було спілкуватися. І коли були ситуації, що по нам стріляли, то були моменти, що люди, які йшли перший раз - вони сиділи в бліндажі. Я не хотів, щоб вони отримали якісь поранення. А для мене це означає, що людина “трьохсота”, поранена і я маю на нього відволікатися. Тому відбирається група: два досвідчених і, залежно від ситуації, 1-2 маленьких, щоб вони навчилися, заспокоїлися. І тільки так можна воювати, – додав «Клім». 

— Щодо страху чоловіків потрапити на фронт: як ставитеся до «ухилянтів» та чи справді повістка – це білет «в один кінець»? 

– У всіх громадян є таке уявлення, що коли ти потрапляєш в піхотний підрозділ, це ти отримав «повістку на цвинтар». Дурня. Візьмемо звичайний батальйон 600 людей. З них реально воює 200. Головний персонаж в підрозділі – це піхотинець. Його повинні нагодувати, одягнути, створити йому морально-психологічний клімат, довезти і привезти з місця ведення бою. Тобто в батальйоні воює 200 людей, 400 – обслуговують. Хтось скаже «йо, це ж люди, які знайшли собі теплі місця». НІ. Це люди, які реально потрібні. Тому чоловіки коли потрапляють у військові частини повинні розуміти: на передову потрапити не так і просто, – каже «Маестро».  

– Якщо ти пішов в ТЦК – це не означає, що завтра ти поїдеш на передову в окоп, бо це вот є такий страх. Є підрозділи, де командири справді не є командирами і не компетентні. Чому? Бо система змінюється. Людина, яка прийшла, вона обов’язково проходить базову військову підготовку – це мінімум 45 днів. Ми не можемо взяти до себе в підрозділ, без того, що він не пройде Рівненський навчальний центр, – додав боєць Олексій. 

— Як ви ставитеся до мобілізаційного закону? 

– Щодо мобілізації: ми дуже довго чекали цього закону, сподівалися на те, що там будуть продумані гарно моменти рекрутингу. Зараз побудована мобілізаційна система забезпечення війська особовим складом таким чином, що при наявності наказу Головнокомандувача, зараз це Сирський, він визначає пріоритетні частини. І коли нам по телевізору говорять вот «зараз прийняли закон про рекрутинг і ви можете обрати собі ту частину, в якій ви хочете служити» то цим людей вводять в оману. Потрапиш ти туди, куди хоче Сирський, щоб ти потрапив, – таку думку висловив Роман Миколаїв. 

— Із тилу плануєте повернутися на фронт: яким чином хочете відродити батальйону? 

– Ми хочемо повернутися в бойові. Ми вчимося, вже розуміємо наші помилки, ми оцінили те, що було не так зроблено. Я зараз розумію, що та позиція, яку ми зробили під Червонопопівкою (Луганська область, – прим.автора) – вона до цих пір стоїть, оцими руками копали, топорами і кірками, відбивали штурми. Вона стоїть. Я зараз сиджу і думаю: скільки всього можна було зробити. Але зрозумів я це тоді, коли нас вивели, осів пил, інформація і є якісь нові знання, які ми вбираємо, як губка. Оце все, як має вестися війна, як керувати підрозділом – це все пройшло зараз, – зізнався Олексій. 

– Зараз працюємо в тому напрямку, щоб отримати статус пріоритетної частини - так як це трапляється в Україні: через правило «трьох рукостискань». Мій чиновницький досвід, попередні зв’язки Олексія дозволяють нам вийти на Генеральний штаб і представити ідею нашого стрілецького батальйону, який ми хочемо зробити універсальним. Це означає, що ти і жнець, і грець. Суть в тому, що піхотинець повинен бути і стрільцем, і дронщиком, і гранатометником. Ми хочемо презентувати Генштабу ідею універсального підрозділу, де дрон буде так само, як і автомат. Бо сучасна війна, це війна дронів. Для цього ми будемо просити “штатку”: щоб у нас були аеророзвідники. Бо до останнього часу, посади аеророзвідника в українській армії не було і ними ставали гранатометники, стрільці, кухарі. І коли траплялися якісь екстремальні ситуації, командирам доводилося доводити: а чому ця людина займалася цієї справою, якщо на посаді вона кухар, – пояснює Роман Миколаїв. 

– І на рівні особистих зв’язків знаємо, що є багато чоловіків, які хочуть служити в нашому підрозділі. Але через те, що ми не пріоритетна частина, ні через ТЦК, ні через рекрутингові центри до себе залучити в свій підрозділ не можемо, – додав Роман. 

— На вашу думку, що потрібно Україні для перемоги? 

– Після поїздки в Британію (на навчання, – прим.автора), познайомившись з хлопцями з морської піхоти, з підрозділів територіальної оборони, Збройних Сил, десантно-штурмових військ, я побачив просто хлопців молодих, перспективних, командирів, які розуміються на тому на загальному бачені, як керувати й інше. Я настільки здивувався, що є такі круті люди. І якщо дати їм можливість вести за собою інших - ми переможемо. На сьогоднішній день молодий хлопець, 28 років, який керує операціями на Крим, а чому? Бо розуміється в тому, вчиться постійно. мИ виграємо за рахунок ротації, щоб дали молодим командирам рухатися вперед, що ті, кому вже зараз за 50 – пішли няньчити своїх онуків і допомагати дітям. Бо вони вже не витягують і не розуміють, бо війна сучасна з новим озброєнням, – вважає Олексій.  

Читайте також: 

Вручили нагороди рідним загиблих воїнів з Хмельниччини: імена

«Мені потрібен син, а не герой»: спогади про 21-річного розвідника Олексія Вітюка

"Мам, я скоро прийду": у Хмельницькому попрощалися із 41-річним захисником Юрієм Шамраєм

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.