Готовий сценарій для фільму про розвідників: інтерв’ю з Героєм України Віктором Ільчуном

• У 63 роки спецпризначенець став диверсантом ССО в глибокому тилу ворога.

• Під час АТО створював партизанський рух в окупації.

• Про знищений потяг з “Калібрами”, тортури та “еліксир правди” від ФСБ – ексклюзивно в інтерв’ю Всім.юа

Про такі історії зазвичай пишуть шпигунські романи або знімають голлівудські блокбастери. Але для 66-річного Героя України Віктора Ільчуна з Хмельниччини це стало реальністю: підроблені документи, вибухівка в продуктах, полювання на російські «Калібри» в окупованому Криму, російський полон.

Він – доброволець із 2014-го, який у 2022-му повернувся до лав ССО, щоб працювати в глибокому тилу ворога. Про те, як обдурити ФСБ, вижити після катувань струмом та чому вагнерівці бояться українських військових – Віктор Ільчун розповів у великому інтерв’ю для «Всім.юа».

«Зрозумів, що я там потрібен…»

Розкажіть про себе. Звідки ви родом? І яким було ваше життя до війни?

Народився і виріс я в місті Красилові. Із 1989 року проживаю в Кам’янці-Подільському. Я з багатодітної родини, простої робітничої родини. Закінчив Красилівську середню школу, працював на заводі. Потім був призваний до радянської армії, служив в Німеччині. Після служби працював водієм в Красилівській автоколоні. Потім закінчив Березнівський лісовий технікум, працював лісником. Перевівся з Красилівського лісництва в Кам’янець-Подільське. Потім ми створили сімейне фермерське господарство в Кам’янці-Подільському. І до цих пір маємо 50 гектарів фермерської землі. У 2014 році пішов добровольцем в батальйон «Донбас».

Чому вирішили піти добровольцем?

Тому що я зрозумів, що я там потрібен. В 2015 році, коли добровольчі батальйони почали переводити під ЗСУ, перевівся в 8 полк спецпризначення. І виконував спеціальні задачі на Луганщині.

«Бабуся переносила ковбасу з пластидом…»

Які саме задачі?

Тоді це було створення і координація партизанського руху на окупованій території. Потрібно було патріотично налаштованих громадян мотивувати, допомагати їм, навчити щось робити. На нас вийшли такі люди, які жили в Луганську і попросили надати їм якісь інструменти, тобто, вибухівку, якісь пристрої для активації. Переносили через пункти пропуску. До прикладу, була така бабуся, яка виїжджала з Луганська, отримувати пенсію, купувати продукти.

На підконтрольну територію?

Так, на підконтрольну територію вони виїжджали. Купували деякі продукти, отримували пенсії в банкоматах. Ми запакували пластид [вибухівку: прим. автора] в ковбасу. Бабуся несла цю ковбасу через пункт пропуску. Ми їй купували реальну ковбасу, до прикладу, чотири палиці – з пластидом і дві такі, що можна їсти. Вони практично нічим не відрізнялися. Бабуся приходила на пункти пропуску, розламувала реальну ковбасу, давала їм: «Хлопці, ви скуштуйте і я діду несу». Таким чином переносила. Далі вчили патріотично налаштованих громадян, як цим користуватися. Вони переходили на наш бік. Тут, на полігоні навчали і далі вони виконували вже певну задачу.

Тоді ще можна було виїжджати на підконтрольну територію?

Тоді так. Через Станицю-Луганську був піший перехід.

Яка частина населення були українськими партизанами? Це були пенсіонери чи молодь?

В основному це був середній бізнес і середній клас.

Який відсоток, на вашу думку, там залишався патріотично налаштованих людей до 2022 року? І як змінилась ця цифра після початку повномасштабної війни?

В 2014-2015 році було 50 на 50. Потім цифра змінювалась в мінус, тому що росіяни потенційно небезпечні. Вони намагалися їх підставити, заарештувати під будь-якими приводами. І люди, які могли виїжджати – виїжджали.

«Навіть ті, хто активно виступали за росію, зараз змінили свою думку…»

А яка зараз ситуація?

Я по Криму скажу. Зараз народ вже наївся «русской весны». І навіть ті, які ходили на референдуми – вже бухтять там. Крим – це резервація. Дуже багато навіть тих, хто активно виступали за росію, зараз змінили свою думку. Через репресії.

Скільки часу ви перебували в АТО?

Зі служби я звільнився в 2020 році. До того весь час працював на Луганщині. Звільнився через граничний вік – пішов на пенсію.

В 2022 році ви пішли добровольцем?

Так. З першого дня.

«На початку 2022 року рішення приймали комбати на місцях…»

Розкажіть про 24 лютого. Яким воно було для вас?

З першого дня в мене телефон розривався. Мої колишні бійці, з моєї групи. Розпитували, що робити, куди їхати. Я вибрав декілька людей, сказав зустрічатися в Києві. Зв’язався з колишнім керівництвом. Заїхали в Бердичів, отримали зброю по всіх групах. Ми приїхали, цільових указів ще не було від керівництва. Спочатку, з перших днів був хаос. Ніхто не знав, що робити і як. Як на початку 2014 року добробати спинили війну, так і на початку 2022 року рішення приймали не штаби, а комбати на місцях. І для того, щоб убезпечити людей, я оформив їх у тероборону. Наш був Обухівський напрямок. Тоді вирішив створити окремий розвідвзвод з нашої групи. Ми навчали людей, тому що багато людей прийшли добровольцями без досвіду.

Саме розвідників?

Всіх. В мене в групі був інструктор по саперній справі. Ми їздили катерами по Дніпру, ловили тих, хто запускав дрони, хто були навідниками ракет. І навіть було завдання, в разі прориву росіян – покласти залізничний міст і перекрити дорогу до Києва. Але цього не довелося робити, їх відкинули від цього напрямку.

Як ви гадаєте, в чому був успіх української армії, коли відігнали росіян від Києва?

В першу чергу, була мотивація. Вони вже прорвалися на Троєщину, палили машини.

«Це фашисти, натуральні фашисти…»

ДРГ, так?

Так. В мене в Макарівському районі був друг, колишній полковник ракетних військ ще Радянського союзу. Він потрапив під окупацію. До того сліпо вірив, що росіяни зрозуміють щось. Але його поклали мордою в землю і мало не розстріляли. Люди, які ще вірили в росію, бачили ці звірства. Це фашисти, натуральні фашисти. Коли я потрапив в полон, в Криму – в них була задача зламати людину, фізично і морально. Мені вдалося трошки обвести їх навколо пальця, щоб вони не розуміли, хто я є. Але навіть такі приклади: заводять тебе на допити в підвали, спеціально обладнані. На підлозі плями від крові, на стінах. Вони їх спеціально не змивали. Станки для того, щоб пальці ламати, руки ламати. Вони застосовували багато засобів: і електрику, і у воду занурювали,  і хімію давали. І після цього я розумів, що вони щось з мене витягнуть. Окрім того, що я говорив.

До цього ми ще повернемось. Яким був далі ваш шлях, коли російські війська вже відкинули від Київщини?

Далі прокинулись штаби. Мене викликали наші ссошники і перекинули нас з групою на Запорізький напрямок. Там мене готували для роботи на окупованих територіях. Група залишалась на Запорізькому напрямку. А я 10 квітня вже був в Мелітополі.

Як ви перейшли туди і яку вам запропонували легенду?

Легенда просто, що я уродженець Бердянська, [з підробленими документами: прим. автора]. Вивчав карту, де я народився. Потім нібито з Бердянська виїхав давно, проживав трошки в Запоріжжі. Потім переїхав до матері в Маріуполь. Мати померла, будинок, де я жив – зруйнували, дев’ятиповерхівку. Сусідів деяких знав по легенді. Яких вже немає. Їх так підібрали. І все.

«Щоб покласти міст, потрібно було 300 кілограмів вибухівки…»

Які завдання були там перед вами покладені?

Перше – збити їхню логістику. І першою задачею було покласти залізничний міст, по якому йде доставка пального і техніки до лінії фронту. Між Мелітополем і Якимівкою. Було три об’єкти і я мав вибрати – який знищити. Я вибрав серйозний об’єкт. Інженери порахували, що для того, щоб покласти цей міст – потрібно 300 кілограмів вибухівки. Почали акумулювати. Тоді ще їздив гуманітарний коридор, перевозили продукти, вантажі на окуповану територію. І під виглядом гуманітарних вантажів мені передавали вибухівку.

«18 діб не йшло постачання до фронту…»

А скільки часу пішло на підготовку?

Близько 10 днів я акумулював. І одного разу в мене назбиралося близько 90 кілограмів вибухівки. І тут мені одного вечора телефонує куратор і каже: «Все пропало, вони проводять ротацію». По радіоперехопленню зрозуміли, що о 8-й ранку цей міст беруть під охорону. Я кажу: «Ще не все втрачено, в мене ціла ніч попереду. Спробую використати те, що в мене є». Поклав, поставив на годинник, на 7:45. Ще до того, як вони мали прийти, щоб не могли виявити. Сам виїхав до Мелітополя. За Мелітополем я почув: «Гуп-гуп». Робота виконана. Вони зразу перекрили всі дороги, перечистили всі села, перефільтрували. Сліди шукали. 18 діб вони відновлювали цей міст, 18 діб не йшло постачання до фронту. Машинами перевозили. Але потяг привезе 10 цистерн пального. Машинками перевезти це доволі складно і затратно.

Коли вас шукали, де ви переховувались? І чи не було до вас підозр?

Я не переховувався. Я був в Мелітополі, за 20 кілометрів.

Як звичайний цивільний?

Так, як звичайний цивільний. Мені після цього відразу порекомендували виїхати на нашу територію. Я кажу: «Покручусь ще тут трохи, придивлюсь». Я там постійно був. Виїжджав на 2-3 місяці, для того, щоб відпочила голова від тих «зеток».

А як загалом працювала на Півдні російська пропаганда?

В першу чергу комендантська година. І дуже було багато переодягнених фсбшників. Вони ходили по парку в Мелітополі. І коли ти говориш по телефону, десь стаєш, чи шнурок зав’язати чи ще щось – прислухались, про що ти говориш.

А як ви розуміли, що це вони?

(посміхається) Чуйка.

«Я отримав російський паспорт…»

Як ви потрапили до Криму?

В Мелітополі я проводив багато акцій. Потім почали активізовуватись інші люди, які там залишились і чекали. Побачили, що щось робиться: там десь вибух, там когось прибрали.  І тоді почали працювати місцеві. Було таке, що я на одному кінці міста, а на іншому хтось гранату кинув в комендатуру. Тоді Федоров, колишній мер Мелітополя, написав: «Мелітополь став центром партизанської слави». Моє керівництво зрозуміло, що активізувались місцеві люди, мене вже там не треба. І прийняли рішення перевезти мене до Криму. Я отримав розпорядження, подав документи на російський паспорт, отримав його. Там була програма, для жителів тих регіонів – можна було прискорено отримати російське громадянство, десь до місяця часу. В грудні 2022 року я отримав російський паспорт і переїхав в Крим. Мені не ставили якісь цілі, де зупинитись. І я вирішив, що у великому місті мені буде легше загубитися, ніж в маленькому. Я зняв квартиру в Сімферополі і вже звідти почав ознайомлення з територією, з повадками, і далі з налагодженням роботи.

Які настрої були в кримчан?

Всі чекали. Діяти ніхто не діяв.

«ФСБ малювали строки 15-20 років…»

Чому?

Тому що були сильно налякані. Якщо людина мала більш-менш проукраїнські погляди, ФСБ підкидали вибухівку, якусь літературу і забирали під надуманими приводами. Малювали строки 15-20 років. Тобто, працювали на випередження – людей з проукраїнськими поглядами потрібно було локалізувати. Через це народ був дуже наляканий і дуже обережно поводились.

Вас схопили в Криму, так?

Так.

Як так вийшло?

Головна причина була в тому, що в мене не вистачало інструментів для диверсійної роботи. В Криму було важко передати щось, хоча передавали. І мені в допомогу дали двох дівчаток. До 30 років.

«Поклали поїзд з «Калібрами», які мали запускати з кораблів…»

Місцевих?

Ні, звідси. Вони в Збройних силах були, в свій час. Їх перевіряли, готували довго. Переїжджали ми як? Я проходжу через пункти пропуску, подаю сигнал, що вже на місці і що по тому маршруту можна проходити. Потім одна дівчинка теж проходить, подає сигнал іншій. Для того, щоб не взяли всіх одразу. І проживали ми в Криму на різних квартирах. І я скажу, що для мене це було тягарем. Тому що я звик працювати сам, коли відповідаєш тільки за себе. Коли командир їх відпускав, то говорив: «Я тебе прошу, поверни їх живими».

То вони живі?

Так, звісно. Був один такий епізод, коли треба було виходити на акцію, я не брав цю дівчину з собою. Запитувала, чому. Я їй казав, що це може бути дорога в один кінець. Казала: «Я готова». Ну готова, то пішли. Ми виконували місію, їхав потяг з «Калібрами». Його наші вели по супутнику ще з російського заводу. Два тижні вели по дорозі. А перед Кримом втратили. Росіян теж недооцінювати не можна, вони зробити тактичний хід. Пустили його не по загальному посту, а через пором, окремими вагонами. Далі по камерах, де він мав вийти – його не було. Але ми його знайшли і поклали. Бо знали, що за день-два він має прийти в Севастополь, ракети мали завантажити на кораблі і вже з кораблів їх мали запускати.

«Обертаюсь – наді мною 5 стволів стоять…»

То все таки, як вас зловили?

Як я вже казав, в мене не вистачало засобів для роботи. І коли я попросив те, що потрібно, мені скинули координати – за 30 кілометрів від Сімферополя. Я виїхав туди. Але чуйка не підводила. Мені дуже не сподобалось те місце, я відчував якийсь підступ. Але вирішив, що я себе накручую, бо це було 5 вересня. А 10 вересня я мав вже виїжджати з Криму на підконтрольну територію. Пішов туди. Чую, що щось ззаду. Обертаюсь – наді мною 5 стволів стоять. Там вже просто без варіантів було.

Думаєте, вас хтось здав?

Ні. Спалили точку. Потім вже, в процесі допитів, з розмови фсбшників я зрозумів, що вони там когось чекали 5 діб. Не мене конкретно, просто знали, що хтось прийде. Коли мене взяли, відразу поїхали на квартиру, там де я жив. Там в мене трішки було інструментів, звичайно. А я завжди виходив на завдання з чимось, в мене з собою була або граната, або зброя. В той час я нічого не брав, тому що добре знав цю дорогу, цей проміжок. І там дуже активно себе поліція поводила, вони автомобіль перетрясали. Тому не брав, щоб нічого не знайшли. Мене привезли додому, на квартиру. Там в дивані в мене лежала граната, для всякого випадку. Мене завели в квартиру, фсбшник сидить на дивані, я в наручниках. Думаю, в наручниках все одно щось зможу зробити. Я підходжу туди і хотів сісти на дивані. А вони напевно чогось чекали, або обшукали квартиру.

То ви хотіли підірвати себе разом з ними гранатою?

Звичайно, така була задумка. Тут отримую з ноги в груди. Фсбшник дістає гранату і каже: «Ты это искал?».

«Зрозумів, що больовий поріг високий. І я витримаю…»

Де ви перебували під час полону?

Майже місяць мене тримали на квартирі. Вони думали, що мене прийде хтось рятувати. День і ніч була охорона. Два силовика і один опер ФСБ. Вони час від часу мінялись. Ну і телефон в мене вилучили. А там був контакт куратора. Коли вони зробили аналіз всіх дзвінків, то зрозуміли, що це був куратор. В нас була домовленість така: коли я виходжу на якусь точку – я повинен після виконання зразу доповісти. Я не вийшов на зв'язок ні звечора, ні зранку. Мене допитували з поліграфом. Я тоді зрозумів, що больовий поріг в мене високий. І я витримаю.

А що вони використовували?

Все. І побиття, і струм. До струму підключали пальці, вуха, ноги. Витримував це. Нічого не казав. Єдине, той фсбшник набирав вище керівництво і говорив: «Ничего нет. Лицо пятнами покрылось. Что делать?». Той казав припиняти. Я намагався це витримувати. Мене допитували, питали кодове слово. Я кажу: «Яке кодове слово, я не знаю ніякого кодового слова». Бо якби сказав відразу, допитали, в якому ракурсі я його маю казати. Я витримав певний період часу. Тоді вирішив, що вже пора. Сказав. Тоді вони вирішили зіграти в гру. Вивозять мене в місто, кажуть набрати куратора. Я набрав. Куратор по розмові зрозумів, що я вже влип. І таким чином наші дізнались, що зі мною. Дівчатка мали 10-го заїжджати на моє місце, їх вже загальмували, щоб ніхто не постраждав.

«Еліксир правди…»

Що далі?

В процесі допитів мені хімію давали.

Яку саме хімію?

Я не знаю, еліксир правди чи що там таке.

Якісь речовини, під якими вибивали зізнання?

Так-так. Я засинав, прокидався на розкладушці. Зранку мене знову допитували, але вже питання такі. Я знав, що не видав себе. Двічі таке було, з хімією. Один раз, я зрозумів, що мене таки качнули. Потім я сам себе в камері гіпнотизував: «Я пам’ятаю якісь рослини, розборки з ментами». Забивав собі мозок, щоб в позаштатній ситуації випливало це, а не щось інше. Про сім’ю також не згадував, казав, що в мене цивільний шлюб, дітей немає. Щоб родину ніяким чином не вплутати. І виходило їх трошки обвести. І вже вдруге, коли хімію давали – в них нічого не вийшло, бо теж питались за якогось мента. І я зрозумів, що те, що я собі внушив – спрацювало.

А ви знали, де ви були?

Весь час був в Сімферополі, в СІЗО. Рік і один місяць.

«Украинские военные – это со стальными яйцами…»

Хто з вами там був? Чи були українські полонені?

Ні, полонених тримають далі. Там в основному або наркомани, або проукраїнськи налаштовані, яким щось підкидали. Або дійсно були такі, що робили замах на Аксьонова. І що вони робили? Вони більше місяця в одній камері не тримали, постійно переводили, щоб не заводились знайомства чи дружба. Постійно різні люди. По-перше, ти з кимось боїшся відверто говорити, по-друге, з тобою теж бояться. Розмов ніяких не було. Але одного разу потрапив молодий чоловік, він був у групі Вагнера, потім звільнився, почав займатися наркотою. І його забрали. Він планує знову написати заяву і піти знову. До всіх з такими статтями приходили і агітували піти на «сво».

Круговорот вагнерівців в природі.

Так. І якось цей вагнерівець розговорився і каже мені: «Украинские военные – это со стальными яйцами. Наши, министерские – это мясо». А вони вважались елітними військами. І таке відношення до наших військових.

«Я вірив, що мене витягнуть, рано чи пізно…»

Коли вас обміняли?

Коли мене вже поміняли, мої керівники розповідали, що чотири рази мене подавали на обмін. І весь час ФСБ викреслювали. Тому що мені світило там більше 20 років за зраду батьківщини, бо я ж російський паспорт отримав. Тягнули до суду. Я сліпо вірив, що мене витягнуть рано чи пізно. І ще, коли мене тримали на квартирі, був один опер з ФСБ. Він сам родом з Вінниччини. Він давно там. А я в перші дні намагався себе вбити, нічого не їв, не пив. Він мені говорив: «Ты дурак. Ты думаешь, кого-то накажут за твою смерть? Напишут диагноз, какой нада. Ты должен выжить!». Він якийсь більш лояльний був серед цих всіх. Новини мені розповідав з телефону, читав, що в світі робиться. Тоді я й прийняв рішення, що буде більше користі, якщо я виживу. І вже після тієї хімії, тих допитів вони зрозуміли, що гри ніякої не вийде з кураторами. А що далі? Перед самим обміном мене виводять у ФСБ на допит і там запитують: «Почему тебя?». Каже, що Москва дала запит через день перевезти мене в Лефортово. Це, швидше за все, обмін. Я кажу: звідки я знаю, чому мене. Лотерея. А таке дуже рідко бувало, щоб Москва без суду, без нічого наказала через день привезти. Наступного дня пакують мене в бус, мішок на голову, три людини охорони. Дві тисячі кілометрів через Ростов, по кругу.

Як ви перенесли дорогу?

Нормально. Ніхто з цих охоронців навіть води не дав.

Дві тисячі кілометрів з мішком на голові?

Так. Лише кілька разів вивезли в туалет. Привезли в Лефортово, в тюрму. Там зразу зовсім інше відношення. Там ті надзирателі: «А че он в наручниках? Снимите мешок». Зовсім інше відношення.

Як ви гадаєте, чому?

Я не знаю, чому. Можливо просто, ФСБ в Криму – це резервація. Це їхнє гестапо. А там вже більш лояльно відносяться. Мене поселили одного в камері. Зразу харчування зовсім не те, картошечка з м’ясом. Душ в камері. Кнопочка така, кажуть, як щось треба, натисніть – відразу прийдуть (посміхається). Потім знову в бус, зразу кудись повезли, з мішком на голові. Я вже зрозумів, що мене міняють. Вийшли три людини, з мене все зняли. Ведуть мене. І я бачу, вдалині наш прапор. Зразу клубок під горло. І назустріч теж йде група, з трьох людей. Там якийсь двохметровий дядько всередині йде. Я так зрозумів, що це на нього міняли.

«В полоні інфаркт переніс на ногах…»

Одного на одного?

Так. Підходять до мене наші контрики, з рук в руки передали. Зразу мене привезли в лікарню, переодягнули. Дали відразу кілька комплектів одежі. Дали відразу телефон, набрав сина. З дружиною зразу приїхав на другий день. Мене в лікарні тримали ще місяць, щоб включити в офіційний обмін. Під час обстеження виявилось, що я інфаркт переніс на ногах.

В полоні?

Так, там ніякої медичної допомоги мені ніхто не надавав. То коли вже був обмін, мене включили в список, зателефонували: «Ви вільний, можете їхати».

Коли це було по датах?

Початок листопада 2024 року.

А коли вручили Героя України?

Указ був таємний, датований 2023-м.

«За что Героя дали?...»

Коли ви були в Криму?

Так, це крайній раз я заїжджав в Крим сам. Через Європу, бо всі ці дороги були перекриті. 5 червня я заїхав, а 8 червня зателефонували, що указ вже є. Десь просочилась ця інформація. Бо на допитах мене перше спитали: «За что Героя дали?». Я йому кажу: «Ти з дуба рухнувся? Дивись на мене, який я Герой?». Ну вони посміялися. Тоді я зрозумів, що інформація в них неповна. І тим більше, я знав чітко, що указ таємний, в пресі його не було.

«Треба тримати марку і бути взірцем…»

Що для вас ця нагорода?

Це в першу чергу обов’язок. Треба тримати марку і бути взірцем. І продовжувати виконувати якусь місію, яку можна виконувати. Я вже не зможу цього робити, бо мене засвітили. 19 листопада було нагородження у Верховній Раді, президент вручав «Золоту зірку». І зразу на другий день виставили інформацію. Ми всі в шоці були. Я теж в шоці. Але тут є невеличний плюс – з якогось полковника ФСБ злетять погони, бо не зміг мене розкрутити. Потім в Києві поклали в Інститут Амосова, зробили операцію. Я не хотів цього, але директор каже: «Без варіантів».

Не хотіли операції чи хотіли ще бути на службі?

І не хотів операції, і хотів на службі бути. Але на службі я вже не можу бути, бо мене засвітили. А операція? Сказали, що без варіантів. Прооперували, 9 годин тривала операція. Всі були дуже здивовані, що за тиждень я виписався від них і мене відправили на реабілітацію.

То зараз вам скільки?

Зараз мені 66 років.

Якби була можливість, ви б повернулись на службу?

Повернувся.

А чим займаєтесь на пенсії?

Займаюсь волонтерською діяльністю. Створив громадську організацію, Спілка «СУВІАТО». Ця організація створена в 2014 році, але всеукраїнська. Я створив відокремлений підрозділ «Спілка інвалідів, учасників війни і АТО». Це в Хмельницькій області. Такі філіали є в Чернігові і в багатьох містах. Головна задача – це допомога ветеранам. Допомога в адаптації до цивільного життя. Так само проводжу мотиваційні уроки в школах, в військову частину мене теж запрошували. Провести мотиваційний урок з мобілізованими, які пройшли курс навчання. Командир сказав, що мені це вдалося. Тому що люди були напружені, натягнуті. Потім почалась співпраця, загорілись очі.

«Повинно бути 50 тисяч і більше грошового забезпечення…»

Як ви гадаєте, що нам потрібно для перемоги?

Потрібно згуртуватися. Є багато помилок. В керівництві держави і взагалі в політиці. В чому це заключається? Коли я створив цю громадську організацію, то подавав запит до Верховної Ради України з пропозицією змінити мобілізацію, таким чином, щоб вона була строковою. Як колись, в часи АТО. Перша, друга, третя лінія. Щоб людина, яка мобілізується, знала, що йде на рік, півтора, на два. Конкретна дата. Потім, через рік відпочинку він може знову повернутися. Далі підвищити грошове забезпечення. Наприклад, забрали чоловіка, мобілізували. По-перше, в нього немає мотивації. Бо його без його волі мобілізували. І він знає, що його взяли сьогодні і до кінця. Це вже мінус. По-друге, він залишив сім’ю. Він отримав 21 тисячу грошового забезпечення. Йому треба цю суму для своїх цілей залишити. І треба утримувати сім’ю з цих грошей. Коли він сам робив щось своїми руками вдома, тепер це повинен хтось робити. Значить дружина повинна когось найняти. Для цього треба платити. А ці гроші – це мізер. Як мінімум, повинно бути 50 тисяч і більше грошового забезпечення. Це буде мотивувати. Буде мотивувати термін служби. Один з депутатів, Юрій Задорожний, з яким я спілкувався, казав: «Ваше звернення прийнято в роботу». З одного боку я, там ще хтось ініціював. Якщо стукати в двері – їх відчинять. Таким чином проводиться громадська робота. Мені багато людей казало: «Ти вже на пенсії, сиди. Нащо тобі ці проблеми». А я не можу просто від цього відхреститись і сісти з вудочкою на березі.

І останнє запитання. Що б ви порадили молодим новобранцям, які приходять в Сили спеціальних операцій?

Не ігнорувати навчання. Вчитись, вчитись, вчитись. Тренуватись. Це основне.   

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.