Мав зріст 160 см і серце велетня: історія загиблого «Наполеона» і його мами

Будівельник Віталій Гнипель із села Лугове, пішов добровольцем на війну в перший день повномасштабного вторгнення.

Через невисокий зріст отримав позивний «Наполеон», але на фронті виявився справжнім титаном.

Загинув у 33 роки під Бахмутом, ставши живим щитом для свого підрозділу під час ворожого обстрілу.

Його мати продовжила боротьбу сина тут, у тилу, в рідному селі.

«Я знаю, що він мені звідти все підказує і мене спрямовує», – згадує про сина Ольга Марцеха. Віталій Гнипель загинув на війні 1 березня 2023 року під Бахмутом. В той ранок, говорить жінка, було неспокійно, а об 11-й годині вона просто впала серед хати. Материнське серце не обмануло – рівно в цей час, як пізніше розповіли побратими, Віталій потрапив під ворожий обстріл.

«Йду ловити рибу»

Віталій Гнипель народився 6 лютого 1990 року в селі Луговому, поблизу Хмельницького, другим в родині. Його, старшого брата Сергія та молодшу сестру Тетяну матір виростила сама. «Ніколи такого не було, щоб я ночі через нього не спала, – пригадує Ольга Марцеха. – Віталік завжди бачив, як мені важко і ніколи не приносив клопотів». Попри це, хлопчик був веселим, життєрадісним, мав багато друзів і завжди посміхався.

«Він дуже любив говорити з людьми, – згадує матір. – Отак йде по селі, когось зустріне і розказує щось. А дітей як любив! Накупляє в місті цукерків, приїжджає в село і ходить, дітям роздає». Найбільшим захопленням Віталія була риболовля. І вже будучи на війні, про свої бойові завдання він розповідав так: «Йду ловити рибу».

Після закінчення 9 класу Віталій Гнипель вступає до Жмеринського вищого професійного училища – тоді хлопець мріяв бути провідником пасажирських перевезень. Матір каже: сам знайшов училище, розібрався, які документи потрібні і сам поїхав вступати. Пізніше покликання знайшло його саме – Віталій опанував професію будівельника. Робота на будові настільки його захопила, що це стало буквально частиною життя. Не в одній квартирі, не на одному даху як Хмельницького, так і рідного Лугового Віталій залишив свій слід – в його руках все горіло, згадує матір.

«Запам’ятай цю дату: 22.09.2022»

Після закінчення училища Віталій відслужив строкову службу в Житомирі. Саме там і з’явився його позивний, з яким пізніше чоловік стане на захист батьківщини. «В нього був зріст 160 сантиметрів, – говорить Ольга Марцеха. – І в своєму взводі він був найменшим. То й хлопці назвали Наполеоном». 

Після армії Віталій Гнипель так і продовжив займатися ремонтами. Аж до повномасштабного вторгнення. В перший день російської навали Віталій йде до військкомату добровольцем – ставати на захист батьківщини. Тоді на війну його не взяли, бо було достатньо людей і сказали чекати повістки. Та матері наче щось підказувало – скоро син піде:

«Ми з Вітальком були на подвір’ї. А над хатою кружляли лелеки. Я почала робити фото і відео, але чомусь на телефоні їх не було. Просто порожньо на фото. Я дуже здивувалась тоді. І вже потім зрозуміла, що то його кличуть хлопці, ті, які вже стали лелеками. Щоб він вже йшов захищати свою Україну».

 Потім був сон, каже Ольга Марцеха: «Голос говорив «Запам’ятай цю дату: 02.09.2022». І він виявився віщим, бо саме в цей день Віталію прийшла повістка. Син був впевнений, що зовсім скоро повернеться додому. І вирушаючи з дому, сказав: «Мамо, якщо я піду – війна закінчиться».

Закрив собою хлопців

Потрапив Віталій Гнипель на навчання до 77-ї окремої аеромобільної бригади, що сформувалась на початку повномасштабного вторгнення. Після навчання брав участь в обороні Соледару, сіл Красна Гора, Парасковіївка, воював на Бахмутському напрямку. З побратимами пройшов справжнє пекло, каже матір. І найбільше за них непокоївся, бо не раз доводилось виносити поранених з поля бою.

«Про Красну Гору мені розповідали побратими. Це такий населений пункт, там було дві п’ятиповерхівки. Вони там розмістились зі зброєю і звідти стріляли. Знищили групу танків. Потім танк під’їхав і він його розстрілював в тій п’ятиповерхівці. Віталік прораховував, коли танк перезаряджається і пробігав поверх. Так спустився в підвал. І врятувався тоді».

За день до загибелі, 28 лютого, Віталій вдвох із побратимом прийняв ще один бій: «Росіяни намагались пройти лісосмугою. І вони вдвох 28 людей знищили. В них були тепловізори, які ми з дочкою купили. Один тепловізор до них приїхав, коли Віталіка вже не стало».

Віталій Гнипель загинув 1 березня 2023 року під Бахмутом, йому було 33 роки. В день своєї смерті військовий зі своїм підрозділом перебував в бліндажі, коли почався обстріл, розповідає матір: «Перед тим він захотів курити. І щоб не диміти на хлопців, стояв на краю бліндажа – на сходинку піднявся. Коли був приліт – він весь удар прийняв на себе і закрив собою хлопців. І більше ніхто не загинув, тільки він. Марк, його командир, сидів навпроти нього – він теж отримав важку контузію і поранення. Але залишився живим. Потім казав мені: «Якби його там не було, то загинув би я».

Мріяв, як і Наполеон, дійти до москви

На могилі Віталія Гнипеля на Алеї слави в мікрорайоні Ракове зустрічаємось із його побратимом. Роман Журавльов – нині демобілізований, проживає на Вінниччині. Але до свого друга, який ще на війні запрошував до себе в гості після перемоги – старається приїздити якомога частіше. І навіть маму Віталіка теж називає мамою.

«Він не боявся взагалі нічого. Наш взвод був вогневої підтримки, в нас був протитанковий ракетний комплекс. Ми танки «випасали», – розповідає Роман Журавльов. – Один раз я впав духом дуже сильно, а він мене дуже сильно в той момент підтримав. Кажу до нього: «Наполеон, візьми повноваження в свої руки, бо я зараз можу просто здатися». А він мене настільки підняв, щоб я не падав духом. Щоб я встав і йшов».

Зі спогадів побратима, Віталій повністю відповідав своєму позивному – як і Наполеон, мріяв дійти до москви, захопити її. А ще встановити там український прапор. «А після перемоги – їхати до нього в село святкувати», – посміхається Роман.

«Його бій має продовжуватися»

Віталій Гнипель посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та отримав звання «Почесний громадянин Хмельницької громади». Всі нагороди Ольга Марцеха зберігає вдома, на видному місці – разом із беретами сина та його телефоном, який привезли побратими з бою. На смартфоні з побитим екраном помічаю зігнутий чохол. Жінка говорить: «Він таким і був, коли привезли». Син, говорить, продовжує приходити до неї в сни: «Він мені каже: «Мамо, завжди молися». І я всім кажу, щоб молились».

Ми заходимо в хату, де раніше проживали нині покійні бабуся та дідусь Віталія Гнипеля, батьки Ольги Марцехи. Батьківську хату вона віддала під приміщення для плетіння сіток, куди щодня, бодай на кілька годин приходять всі небайдужі жителі Лугового:

«От я коли з ними говорю, – продовжує жінка, – вони кажуть: «Так, нам важко. Але нам не може бути так тяжко, як хлопцям там. І ми не маємо морального права залишити їх без підтримки». Одна жінка стає плести сітки, а їй 74 чи 75 років. Щоб руки не боліли, вона стає на стілець і в’яже сітку. А інша каже: «Болить? Нічого, в них там теж комусь болить».

Із листопада минулого року вони сплели вже близько 500 метрів сіток, які передають на потреби захисникам – всім, хто звертається.

«Мій син загинув. Але я вважаю, що його бій має продовжуватися. Тож все, що ми робимо – це вклад в нашу перемогу і допомога всім, хто сьогодні боронить Україну. Я дуже вдячна дівчатам за те, що приходять, залишають свої домашні справи, підтримують донатами, добрим словом».

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.