«Мене могли посадити на яму»: як поліцейська з Донеччини знайшла дім і покликання у Хмельницькому

• Юлія Дяченко знає ціну «руського міра» не з новин. 

• Капітан поліції двічі втрачала дім, пережила заїкання сина через обстріли та трансформацію чоловіка-воїна. 

• Сьогодні вона — обличчя боротьби з домашнім насильством у Хмельницькому.

«Мене могли посадити «на яму»…»

Поліцейська Юлія Дяченко розпочала службу в міліції невеликого містечка Харцизьк, що на Донеччині. І саме звідти вперше була змушена виїжджати з родиною в 2014 році, коли ця частина Донецької області опинилась під окупацією. Жінка не приховує – її домівку забрали саме росіяни.

«Тоді було прийнято нашим керівництвом вивезти нас масово, аби ми не залишались в окупації»,– згадує Юлія. Для неї, як для працівниці української міліції, було би величезним ризиком залишатися в місті під контролем так званої «ДНР»: «Мене могли посадити, як в нас тоді казали, та й зараз кажуть, «на яму».

«На сину відобразився відбиток цієї війни…»

Із чоловіком прийняли рішення переїхати до міста Краматорськ – так хотіли залишитись жити на своїй рідній Донеччині. Тоді Юлія ще вірила, що в Харцизьк неодмінно повернеться. Коли виїжджали, її сину було 4,5 роки:

«Може хтось скаже, що дитина в чотири з половиною роки нічого не розуміє. Але він все чудово розумів і вже тоді запитував, чому ми переїхали. На ньому відобразився відбиток цієї війни – почалися проблеми з мовленням, дитина заїкалась. Багато з ним ходили до психологів, логопедів, в нього довелося вкласти багато сил. Зараз йому вже 16 і він хоче піти по моїм стопам. А я й не проти».

«Раз я звідти виїхала – я не на боці Росії…»

В Краматорську, згадує поліцейська, її дуже гарно прийняли колеги із хмельницької поліції: «Вони знали, звідки ми переїхали. І було розуміння, що раз я звідти виїхала – я не на боці Росії». Протягом восьми років Юлія Дяченко у складі місцевої поліції працювала по всій Донецькій області, в тому числі й на лінії розмежування – виявляли проросійські незаконні збройні формування:

«Треба було виявляти таких осіб, які хотіли бути в Росії. Це робота 24 на 7. Ми постійно заступали в наряди, виїжджали мобільними бригадами, заступали на блокпости. Особисто я виїжджала і в Авдіївку, і в Очеретине. І там цих людей доводилось затримувати».

«Вдруге втікали від війни…»

24 лютого 2022 року Юлія Дяченко згадує, не приховуючи сліз – Росія почала обстрілювати Краматорськ ще з четвертої ранку і прильоти були просто біля їхнього будинку. Знову війна і знову покидати рідний дім. «Ми майже 9 років там прожили і нам не хотілося знову це втрачати, – говорить жінка. – Я би залишалась в Краматорську і далі, але потрібно було вивозити в безпечне місце дитину». Чоловік Юлії став на захист батьківщини, а вона з сином поїхала.

«Їхали куди очі бачать, – згадує зараз, – а зупинились, як зараз пам’ятаю, біля речового ринку. І я зрозуміла, що далі ми їхати не можемо». Тому й прийняли рішення залишитись в Хмельницькому. Поки чоловік був на війні, Юлія Дяченко відправила сина за кордон до батьків і сама потроху облаштовувалась в новому місті. Її відразу прийняли на роботу в місцеві правоохоронні органи: «На початках мені дуже допомагали колеги освоїтись в новому місті. Завжди були готові прийти на допомогу. І ніколи ніхто не зачиняв переді мною двері».

На сьогодні, каже поліцейська, вона отримала допомогу від держави як учасниця бойових дій і як внутрішньопереміщена особа з 2014 року і змогла придбати в Хмельницькому своє житло. «Я тепер справжня хмельничанка», – посміхається Юлія. Забрала сюди і сина, який нині закінчує 9 клас і планує далі пов’язати себе із правоохоронними органами.

«Я можу чимось допомогти людям…»

Нині Юлія Дяченко працює заступницею начальника сектору протидії домашньому насильству Хмельницького райуправління поліції в званні капітана. В цьому напрямку працювала і на Донеччині з 2018 року: «Коли ще створювались мобільні бригади, я працювала дільничним офіцером поліції. І попросилась в керівництва працювати саме з протидією домашньому насильству. Бо як внутрішньопереміщена особа я можу чимось допомогти людям».

Як тоді, так і зараз насильство нерідко з’являється в родинах військових та вимушених переселенців, каже Юлія Дяченко: «Є люди, які втратили дім. Є військові, які повертаються з війни і не завжди готові повернутись до цивільного життя». Із цим вона зіткнулась особисто, адже говорить, її вже колишній чоловік – теж військовий і сам визнає проблему: «Він каже, що через те, що пройшов і бачив – він небезпечний і для мене, і для дитини. Розуміє, що йому потрібне буде лікування та реабілітація. Але поки війна не закінчиться – буде воювати».

«Три основні причини домашнього насильства…»

З досвіду роботи з родинами, де є домашнє насильство, поліцейська виокремила для себе три основні причини цієї проблеми: «Це алкоголь, війна і це історії родин внутрішньопереміщених осіб. Вживання алкоголю – зрозуміло. Серед військових таке буває, бо родина чекає його одним – а він приїздить з війни зовсім іншим. Внутрішньопереміщені особи – це люди, які втратили дім, роботу, друзів, родину. Ось через це й найчастіше виникає домашнє насильство».

Завдання поліцейської – виїжджати з колегами на виклик, розмовляти із потерпілими, організовувати далі супровід, направляти до них психологів, за потреби – розміщувати в кризовій кімнаті. «Так само проводимо бесіду і з кривдником, – каже Юлія Дяченко. – Звісно ж вони на початку говорять, що у всьому винна дружина чи мама. Але коли направляємо їх до психолога – свою поведінку змінюють».

«Я почала мріяти…»

Нерідко поліцейська переконує потерпілих, розповідаючи власну життєву історію: «Я зі свого прикладу кажу, якщо є дитина – вона все бачить і помічає. Краще розлучитися, жити окремо і бути щасливими. І батькові, і матері, і дитині. Всі ми маємо право бути щасливими».

«Знаєте, я почала мріяти, – підсумовує нашу розмову Юлія. – З 14-го року я вже забула, що таке мріяти. А зараз останніх два роки я мрію і потроху мої мрії здійснюються. Я змогла знову почати мріяти, коли відпустила все минуле: і те, що я двічі виїжджала, і те, що батько моєї дитини – військовий і з ним може щось статися. Я все це відпустила, живу далі і знаю, що все буде добре».

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.