Одна пара галош на двоє сиріт: як у повоєнному селі на Хмельниччині виживали сім’ї загиблих фронтовиків

Діана Колесник

СРСР перетворив 250 тисяч загиблих подолян на безликі імена на граніті і залишив їхні родини без засобів виживання.
Поки світ святкував перемогу, вдови на Хмельниччині йшли під трибунал за кілька качанів кукурудзи, а їхніх синів-підлітків засипало вугіллям у шахтах Донбасу.
Історія Олени Губеліт із Хмельниччини: як держава забезпечувала родини загиблих воїнів у повоєнні роки.

«Одні галоші на двох з братом мала», – так згадує повоєнні роки жителька Хмельниччини, 88-річна Олена Губеліт. Поки радянська влада звітувала про перемогу та велич імперії, у селах нашої області вдови фронтовиків пухли від голоду, а їхні діти збирали на полях мерзлу картоплю, щоб вижити. За даними ОВА, Друга світова війна забрала життя 250 тисяч жителів області, проте для тих, хто залишився, справжня боротьба почалася після 1945-го. Про життя в черзі за «кришкою картоплі», суд за кукурудзу та вдячність держави у вигляді пари шкарпеток – у спогадах доньки загиблого воїна із села Песець.

«З села забрали на війну всіх чоловіків…»

Олена Губеліт народилась у 1938 році, за рік до початку Другої світової, в селі Песець тодішнього Новоушицького району. Загалом в її батьків, Тимофія та Катерини Гайдуків, було четверо дітей, Олена була третьою. Батька, пригадує, мобілізували до радянського війська в 1943 році:

«Почали німців вже гнати. Наші поставили в селі, на городі кулемет і по німцях стріляли. Ті, які вціліли, запалили кілька хат, щоб стояв дим і їх було не видно. Після того з села забрали на війну всіх чоловіків. І мого тата теж забрали».

В 1945 році матері приходить лист – батько лежить поранений у шпиталі в Харкові із переломом хребта. Тоді в листі було сказано, що військового покладуть в Дім інвалідів. Та Катерина від цього навідріз відмовилась і збиралась їхати за чоловіком, аби доглядати його вдома:

«Знайшла супровідника, мала вже їхати. Але пішла взяти води в дорогу, а йти було далеко. Ми сидимо в хаті, під’їжджає машина під ворота – тата привезли. На руках знесли, поклали на ліжко. Він був нерухомий. Казали, що перебитий хребет і куля біля серця. Тоді все село до нього збіглось».

Батьки Олени Губеліт

«Давав то по-одному варенику, то булку розломить на чотирьох…»

Із допомоги від держави дружині пораненого давали булки та борошно на вареники. Батько ділився їжею із дітьми:

«Давав то по одному варенику, то булку розломить на чотирьох. Так лежав на тій постелі, трохи сідав. І не ходив. А тут я заслабла – запалення легень. Лікувати не було чим. Сказала фельдшерка яйця з цукром пити і молоко з маслом. Я видужала, але мама навіть спідничку мені вшила і фартух на смерть».

«На нас, сиріт, ніхто не звертав уваги…»

Тимофій Гайдук помер за кілька місяців, у 1946 році. Олена вже тоді ходила до школи і пасла три корови. Тоді між дітьми з родин ветеранів війни, пригадує, була суттєва різниця: в кого був батько – ті мали і їжу, і одяг, і захист. В подальшому житті могли користуватися пільгами і чималою пенсією, яку отримували батьки-фронтовики:

«А на нас, сиріт, ніхто не звертав уваги. Ходили, як щенята попід пліт, голодні і холодні. Мій менший брат, Семен ходив збирати на поле позаторішню картоплю, мама її змішувала з лободою і давала їсти. Раз пішов збирати цю картоплю, а великий хлопець надбіг, видер. Він прийшов, так плакав, що насилу його заспокоїли. Мама як могла, нас ділила. А сама спухла чисто з голоду, що в лікарню забрали».

«Я несла їй торбу, а вона мені за це дасть маленьку кришку картоплі…»

Олена зі старшою сестрою Ганною доглядали за худобою. А по селі хтось пустив чутку, що маму забрали в лікарню не через голод, а через тиф – небезпечну інфекційну хворобу: «Погнала я худобу на поле. А тут напали на мене: «В тебе тиф!». Бо подумали, що мама мене заразила. Женя, сусідка, взяла палицю і так злупила мене тою палицею, що страшно. А в неї тато вернувся з фронту, ще й шовків їй навіз. Зі мною ще вчилась дівчина, мала маму і тата. Їй пошили брезентову торбу, мама їй давала з собою картоплю, грудку мамалиги. Я їй несла цю торбу, а вона мені за це дасть маленьку кришку тої картоплі».

Єдина допомога від сільради родині загиблого фронтовика, яку згадує жінка – це двоє шкарпеток білого і сірого кольору і сукня. Сукню мама Катерина змушена була міняти або продавати в голодному 1947 році. Тоді жителі Хмельниччини переходили через Збруч на Захід – міняти цінні речі на їжу:

«В них не було такого голоду. Місцеві то по-людськи ставилися, мамі підказували, куди йти. Було таке, що продавала рядно. Підійшла циганка, згодилася за сто рублів. Затуманила маму, дала їй замість ста десять рублів».

Найстаршого брата, Василя в 14 років відправили працювати на шахти Донбасу. Там його засипало вугіллям і хлопець дивом залишився живий – пролежав під завалами дві доби, поки його не відкопали. Після лікування йому дали два тижні відпустки і відпустили додому, в рідний Песець. Звідти повертатись знову в шахту Василь відмовився – за це його засудили на 6 місяців.

Судити мали і маму Катерину – за те, що взяла кукурудзу з поля, аби прогодувати дітей. Тоді єдиний раз за неї заступились, як за вдову фронтовика: «Бригадир, дуже хороший чоловік. Якби не він, то були б судили маму».

«Мала на двох одні галоші з братом…»

Не було можливості в Олени і здобути освіту. Після закінчення семирічки, згадує, пішла працювати в ясла. Їй рекомендували здобувати освіту, але дівчина відмовилась – бо не було, що взутись: «Я дуже гарно з дітьми обходилась. То до мене зо три рази приходив завгосп, щоб я йшла вчитися. Хотіли мене відправити вчитися на виховательку. А як я мала йти, коли одні галоші на двох із братом мала? Один день він ходив, один я».

Олена Губеліт прожила довге та складне життя – з війнами, голодом, бідністю. Та досі продовжує вірити, що було б легше – якби батько повернувся із війни живий. Бо тоді може б держава про них згадала – пенсією та пільгами фронтовика. А все, що залишив Радянський союз родині воїна, який виборов для країни перемогу – це шкарпетки, сукню, пару взуття на двох, голод, важку роботу в колгоспі. І суд за кілька качанів кукурудзи.