«Осколки з мозку просто зішкрібали»: історія незламного «Фотографа» з Хмельниччини

·   Ветеран Олександр Довгалюк розповів про те, як вижив після критичного поранення голови.

·   Про 45 хвилин на одну футболку та два роки боротьби за кожне слово.

·   І як спільна творчість з дітьми стала для бійця кращою терапією та повернула сенс життя.

До повномасштабної війни Олександр Довгалюк розкривав красу через об’єктив фотокамери та бігав екстремальні забіги з перешкодами. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він змінив камеру на гранатомет, а спортивний азарт – на лють захисника. Пройшовши крізь пекло Пісків та ейфорію контрнаступу на Харківщині, він зустрів ворожий КАБ, який мав поставити крапку в його житті.

Але замість крапки Олександр поставив кому. Це розповідь про чоловіка, який 45 хвилин вчився одягати футболку, про дружину, яка відмовилася бачити його слабким, та про казки, які допомогли ветерану зшити докупи власну пам'ять і повернутися до себе справжнього.

«Позивний «Фотограф»…»

Позивний «Фотограф» ветеран Олександр Довгалюк обрав собі невипадково, адже до війни присвятив цій справі більше 10 років життя. «То було дійсно щасливе життя. Я постійно був з людьми, приносив їм радість», – згадує зараз Олександр часи до повномасштабної війни. До фотографії прийшов не відразу, бо маючи юридичну освіту, працював 3 роки за фахом в рідній Старій Синяві: помічником судді, юрисконсультом місцевого відділення  Пенсійного Фонду. Але молодому та амбітному чоловіку на державній роботі просто стало нудно: «Сидіти серед паперів… Я відчував просто, що це не моє. І що я не на своєму місці. До того ж, була сім’я і потрібні були гроші».   

А зайнятися фотографією Олександру тоді запропонував кум, який сам вирішив стати весільним оператором. Купили камери і стали працювати на весіллях. «Я спробував. Побачив, що мені вдається. І тоді з’явився апетит», – говорить чоловік. Потім він відкрив в Старій Синяві фотостудію і працював постійно. Найбільш завантажений час, каже, був наприкінці весни, в квітні-травні: «Це був сезон випускних. Я їздив по школах, фотографував діток. Потім на початку літа віддавав їм випускні альбоми». Літо ж було завантажене весіллями. «Це була велика риба на вихідні, – говорить Олександр. – Було таке, що всі вихідні були завантажені. Це було дуже добре». 

Їздив на весілля далеко за межі Хмельниччини – в Запорізьку та Дніпропетровську область. Та найулюбленішим жанром фотографії для Олександра Довгалюка були жіночі портрети: «Мені подобалось розкривати красу».

Одним із захоплень Олександра, що пізніше стане в пригоді на війні, були забіги із перешкодами. Спочатку він брав в них участь сам («Дика гонка», «Race Nation». Потім зрозумів, що хоче це висвітлювати і зайнявся репортажною зйомкою – так само бігав, але вже з фотоапаратом. І все було добре, до того самого дня, що все змінив…

«В хлопців було дуже багато злості…»

24 лютого 2022 року. Олександр Довгалюк був із дружиною та двома дітьми вдома, в Старій Синяві. Біля них зовсім близько –  Старокостянтинів і саме звідти вперше почули вибухи. «Я зрозумів, що треба вивозити сім’ю в безпечне місце. Вони виїхали в Польщу», – каже Олександр. Сам в перші дні допомагав місцевій теробороні: готували укріплення, передавали продукти. «Напевно там хтось із військкомату мене помітив і запитали, чи я став на облік, – пригадує чоловік. – Я навіть не знав, що потрібно це робити. Але сказали – зробив». В місцевому військкоматі сказали, що перетелефонують.

А вже за тиждень Олександр опинився в 36 окремому стрілецькому батальйоні, що був утворений на Хмельниччині. Тоді він базувався в Ярмолинцях. «Там всі були земляки, – говорить чоловік. – Їхали на війну всі заряджені. В хлопців було дуже багато злості, бо це було якраз після Київщини. Ми бачили Ірпінь, Бучу. І всі хотіли йти на війну, щоб такого не прийшло до нас. Це була головна наша мотивація».

На початку Олександр Довгалюк служив гранатометником і саме його довоєнне захоплення знадобилось для захисту батьківщини: «Я бігав забіги з перешкодами. А в людей, які цим займаються, зовсім інший менталітет. Це спортсмени, які не просто бігали по стадіону – там мали бути перешкоди, болото. Десь щось лізти, тягнути, ламати. І тоді я зрозумів, що був максимально готовий до війни».

«Було відчуття, що перемога близька…»

Першим напрямком була Сумська область. Там, пригадує ветеран, боїв не було: «Сумщина тільки звільнилася нами. Ми будували укріплення, окопувались. Була інформація, що вони повернуться, а ми не могли цього допустити». Одразу після Сумщини – Піски Донецької області. «Там ми зазнали найбільших втрат, – пригадує чоловік. – Почалися перші смерті. І там я зрозумів, що таке справжня війна».

Після Пісків Олександр брав участь у контрнаступі на Харківщині восени 2022 року: «Ми йшли за, здається, 92 бригадою. Можу помилятись, можливо, 93-ю. Вони робили всю основну роботу. Ми зачищали позаду них, забирали все, що вони не забрали».

Атмосфера на звільненій землі була неймовірною: «Було відчуття, що перемога близька. Ось вона. Кожне село, кожна посадка – там ще був їхній дух, від них все залишалося. Вони по льохах ховались, ми їх виганяли. І все було так швидко-швидко. Люди нас зустрічали з радістю, як рідних, обіймали, плакали. Це запам’яталося!».

Після звільнення Харківщини підрозділ Олександра так і залишився на тій території. Йому пізніше запропонували вакансію діловода при штабі: «Я зрадів, що нарешті буду не в окопах. Нарешті я буду в безпеці: льохи, підвали, бліндажі». Але саме в безпечному місці військовий опинився на межі життя і смерті…

«Взагалі нічого не пам’ятаю…»

1 лютого 2024 року на місце, де перебував Олександр зі своїм підрозділом – прилетіли КАБи. Пізніше він дізнається, що приліт зруйнував все. Але саме цей момент свого життя взагалі не запам’ятає: «Ні до, ні після. Ще вечір пам’ятаю. Ми вечеряли». Отямився вже у шпиталі – а поруч дружина. «Я відчув, що якийсь неправильний прикус, – пригадує Олександр. – Запитав в дружини, що в мене з зубами. Вона відповіла: «В тебе їх вже немає».

Рік часу після поранення Олександр навіть не знав, що з ним сталося і просто всім говорив, що в нього травма черепа. І вже пізніше, коли сам побачив свої лікарняні виписки, дізнався – черепно-мозкове поранення. «Я прочитав, що були металеві осколки. Мені розповіли, що їх було настільки багато, що неможливо було дістати по одному. І з ділянки мозку їх просто зішкрібали». Через поранення повністю відняло ліву півкулю мозку.

«Я хочу здорового чоловіка…»

Найважче, додає, тоді було дружині Оленці, адже їй довелося пройти з чоловіком всі етапи операції та відновлення. Лікарі попереджали: Олександр вже не буде таким, яким був до війни. Але вона вірила, що все буде добре. «Ми вже були на реабілітації в Києві, – продовжує він. – Я починав ходити. І вона мені сказала: «Я хочу здорового чоловіка. Ти маєш бути здоровим!». Спочатку я здивувався: де мені тобі взяти здорового чоловіка? Вже який є. Але ці слова виявились пророчими. І вони мене стимулювали на відновлення».

Спочатку Олександр не міг розмовляти і поступово повертав мову: «Мені здавалося, що я говорю. Але мене не чули, бо я дуже тихо шепотів і в очі не дивився. Я дивився крізь очі, бо погляд не фокусувався. Але відтоді це моя улюблена вправа – шукати погляд і фокусуватись на очах».

«Свою першу футболку я одягав 45 хвилин…»

Далі були два роки реабілітації – спочатку в Києві, далі у Львові. Тоді Олександр ще не розумів, що всього треба буде вчитися заново. «В реабілітаційному центрі «Незламні» ерготерапевт показав мені, як одягати футболку. І свою першу футболку я одягав 45 хвилин», – так пригадує період реабілітації.

Найбільше за своє зцілення Олександр вдячний дружині Олені. Після поранення жінка буквально розривалась на дві країни: діти в Польщі, чоловік поранений в госпіталі. «Це її подвиг, – каже ветеран. – Робили операцію, ставили пластину – Оленка їхала до мене. Телефонує дитина, захворіла – знову в Польщу».

Під час розмови ветеран бере собі чашку міцної кави і зізнається: «Я дуже довго чекав цього часу. Спочатку взагалі було заборонено, тоді з молочком раз на день. Зараз на такому етапі, що повністю дозволено». Разом із кавою повернулась і інша радість – сигара, яку він любив курити ще до війни, бо так розслаблявся після довгих зйомок.

«Казки незламного татка…»

Одним із етапів реабілітації для Олександра стала книга «Казки незламного татка», яку він нещодавно презентував в Хмельницькому. Казки стали спільною роботою його й дітей – Єви та Іллі. Аби бути з дітьми поруч на відстані, він просив їх вигадувати слова, з яких потрібно було складати речення – це було частиною реабілітації. З речень з’явились казки, що пізніше переросли в книгу. Ілюстрації до книги малювали його діти. І ось, коли «Казки незламного татка» готові – Олександр нарешті відчуває радість: «Іноді ввечері на мене находять сльози. Радості, щастя, що я це зробив».

Про книгу знають і побратими, які досі на війні – вони телефонують, підтримують, стежать у соцмережах. Олександр каже – це його окриляє: розуміння, що робота була недаремною і що його історія надихає: «Вони кажуть: «Саша, ти справжній. Ми там всім показуємо, що в нас є такі хлопці».

«Тіло змінилось, але я – той самий…»

Зараз Олександр вже ходить без палички та без ортеза в коліні, відмовився від супроводу. На презентації книги та зустрічі із читачами він вже дістається зі Старої Синяви сам – сідає на автобус, доїжджає до автовокзалу і бере таксі. Від поранення і до сьогодні він пройшов довгий шлях, що триває. Вперше, зізнається чоловік, він нарешті почав повертатися до тієї своєї версії, яку забрала війна:

«Був момент, коли я внутрішньо його поховав – того безстрашного оптиміста, який був в мені завжди. Я його не бачив. Я думав – все, особа з інвалідністю, безліч обмежень. Психологічних, фізичних. І все, нема того оптиміста. Тому що я таким не був. Але Google зберіг відео, яким я колись був. Буквально три дні тому я його побачив. Цю усмішку. Коли я загартовувався, пірнав у воду. Холодна вода, зима. І я задоволений. Я зрозумів, що це не хтось – це я. І ним можна бути далі. Згадав, що я живий, я не загинув – тіло змінилось, але я той самий. Усміхнений, енергійний, впевнений в собі, безстрашний. Я не змінився. І я повернувся до себе».

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.