Проїхав 50 км на велосипеді, щоб піти на війну: історія 23-річного аеророзвідника Олександра Асмана
- Хлопець, який ніколи не бачив зброї і не був у війську – пішов добровольцем в перший день повномасштабного вторгнення.
- Він мріяв виграти «Мастер-шеф» та відкрити свій ресторан.
- Натомість – віддав життя за свою країну.
– Один із тих, хто не встиг побачити життя та почути вночі плач своєї дитини – такі слова про 23-річного загиблого Олександра Асмана сказав нам його командир.
24 лютого юнак здолав 50 кілометрів на велосипеді, щоб у перші години повномасштабного вторгнення потрапити до війська. Мріяв виграти «Мастер-шеф» і готував на цілий взвод побратимів, вибивав двері палаючого спортзалу під ракетним ударом, виходжував осиротілих кошенят і заглядав у ворожі окопи за 100 метрів від окупантів.
В цьому році побратими Олександра Асмана зареєстрували петицію про присвоєння йому посмертно звання Героя України. Історію юного захисника, який віддав життя за Україну – розповідаємо в матеріалі.
«Якби він жив, то далеко би пішов…»
Олександр Асман народився в 2001 році в селищі Летичів, що на Хмельниччині, в родині інтелігенції. Його дідусь, Ярослав Асман, був дипломатом і обіймав посади генерального консула України в Канаді, Чехії та Словаччині. Прізвище Асман походить від предка-німця, розповідає Всім.юа мама Олександра, Анжела Асман. Батько Роман працював в газовій та банківській сферах, проживав за кордоном ще до повномасштабного вторгнення. Мати – колишня вчителька, перекладачка книг з англійської. Батьки давно розлучились. В Олександра в Летичеві залишились бабуся, прабабуся і старший брат Денис, що теж воював.
Після 9 класу Олександр вступив до Хмельницького професійного ліцею на спеціальність «кухар-офіціант». Цю професію вибрав свідомо, адже з дитинства любив готувати, розповідає мама Анжела Асман.
– Вдома вони з братом дуже любили щось придумати: гарячі бутерброди, піцу, потім крутили суші. Саша особливо любив щось присмачити, знайти щось цікаве і зробити незвично Примусити його щось зробити було неможливо — був позитивною людиною і не терпів недомовок.
Серед захоплень Олександра були малювання графіки ручкою, колекціонування старовинних монет та вивчення іноземних мов.
– Він мав непоганий базис з англійської, міг прочитати будь-яку етикетку чи в комп'ютері в грі розібратися без Google. Потім був учасником релігійного руху на Хмельниччині. До них приїздили американці на з’їзд і з ними він спілкувався вільно. Якби він жив – далеко б пішов.
Проїхав 50 кілометрів на велосипеді, аби записатися до війська
«Якби знала – звісно ж вмовляла б не йти…»
24 лютого 2022 року 20-річний Олександр вирішує долучитися до оборони країни від російської навали. В той день він був вдома, в Летичеві, де з першого дня повномасштабної війни були завантажені вулиці та сила-силенна транспорту, згадує мама. Намагався зловити попутній транспорт, аби дістатися обласного центру. Проте коли ніхто не зупинився – хлопцю набридло чекати. Він сів на велосипед і їхав на ньому 50 кілометрів до Хмельницького. Рідним хлопець не зізнався, що їде записуватися в тероборону, каже мати.
– Я бачила, що він збирається в Хмельницький. Але не була впевнена, для чого саме так спішить. Знала – то звісно ж, вмовляла би не йти. Кожна мама хоче, щоб її дитина жила щасливим життям і не страждала.
В той день в Хмельницькому якраз формується 19-й стрілецький батальйон Територіальної оборони. Олександр буквально рвався вступити туди і взяти до рук зброю, пригадує його командир, а нині ветеран війни Сергій Лісоводський. Тоді ж хлопець і обрав собі позивний – Айс.
– Айс був настільки наполегливим, що його просто не могли не взяти. Він казав: «Не візьмете мене тут – я поїду на Схід на велосипеді». І він би міг поїхати. Це був живчик, який ліз всюди і йому все було цікаво. Автомат вперше в 20 років тоді взяв в руки. Гранатомет побачив – зразу захотів бути гранатометником. До речі, як гранатометник, він себе потім і проявив.
Котячий тато
А ще Айс дуже любив котів. Командир називає його котячим татом. На фронті боєць регулярно підгодовував покинутих тварин. В 2022 році підрозділ базувався в селі Черкаські Тишки, на Харківщині. І там хлопець врятував кошенят, які залишились без мами.
– У нас там кішка була, яка родила кошенят. Буквально на другий день собаки її загризли, і кошенята лишилися самі. Саша їх сам виходив. Ми виїжджали, а він хлопцям розказував, як із піпетки їх годувати. Молоко купляли в Харкові й привозили. Саша знайшов місцевих сусідів, привозив їм продукти, і вони пізніше взяли тих кошенят. Навіть зараз у нього на могилі лежить виліплений кіт.
Любов до тварин підтверджує і мама Олександра, Анжела Асман. З її слів, син переймався за покинутих тварин на окупованих чи звільнених територіях.
– Саша мені обіцяв, що звідти кота привезе, але не було можливості в транспорт нормально посадити та довезти.
«Коли ракети прилетіли – Саша всіх підняв на ноги…»
В травні того ж року підрозділ вперше потрапляє під ракетний обстріл. Сергій Лісоводський згадує: місце розташування їхньої бази на Харківщині здали ворогу місцеві «доброзичливці» – за 200 доларів. Туди росіяни пустили чотири ракети і Олександр фактично врятував своїх побратимів від загибелі.
– Коли ці ракети прилетіли, Саша всіх підняв на ноги. Ми жили в спортзалі і він ногою вибив двері зі спортзала. Причому, двері відкрилися повністю. Ми змогли всі вибігти і спуститися в бомбосховище. Це нас врятувало, бо друга ракета лягла якраз біля нашого спортзала.
Одним пострілом влучив в трьох російських військових
Опанування гранатомета в перші дні повномасштабної війни послужило Айсу вже на полі бою, згадує командир. Бій з окупантами їхній підрозділ вів поблизу Червонопопівки, що на Луганщині.
– Коли нашу посадку обстрілювали, він одним пострілом із гранатомета фактично зупинив наступ. Потрапив одразу в трьох росіян: одного граната до дерева приклала, а двох розірвало.
«Поїду на «Мастер-шеф», виграю його і стану найважливішим шеф-кухарем України…»
Разом із тим Олександр не залишав свого захоплення кулінарією й у періоди відпочинку готував для всього взводу – на 30 бійців, розповідає Сергій Лісоводський. Для втомлених воїнів, що по три дні були практично без сну і на нервах – це було справжнє свято.
– З виїзду змучені, брудні приїжджаємо – а там такі запахи. Саша відпочивав за кухнею. І це було його, він там жив. Коли ми привозили йому якесь м'ясо чи продукти, він готував на весь взвод. Це не просто начистити картоплі, зварити і їсти – він робив це дуже смачно. Наварював борщу, робив стейки, салати. Він дійсно робив це дуже смачно.
Командир запитував Айса, про що він мріє. І Олександр впевнено відповідав – стати справжнім шеф-кухарем. У вільний час він читав книги саме з кулінарії, про поєднання смаків.
– Казав: «От поїду на «Мастер-шеф», виграю його, буду найважливішим шеф-кухарем України». Я йому говорив, що ходитиму до нього в ресторан і платитиму бабло, щоб він мене годував. А він мені казав: «Командир, я з тебе найбільше грошей візьму».
Витягував загиблих побратимів під постійними обстрілами
Айсу не бракувало сміливості й ризикнути власним життям, аби витягти тіла полеглих. Тоді підрозділ базувався в Ямполі, на Донеччині. В бою загинуло двоє його побратимів – Сергій та Роман. Тіло Сергія змогли забрати відразу ж, згадує командир. А Роман і надалі залишався на полі бою і його тіло почало розкладатися. Тоді Айс та ще один боєць пішли забирати загиблого:
– Він розповів, як вони це робили. Каже: «Ти навіть не уявляєш, як там смердить. Стільки тіл валяється». Вони його витягували під обстрілами, під дронами, які висіли над головою, під скидами. Він був ризиковий, як всі молоді хлопці. Вони не знають того страху, що знають старші. Я дуже сварив його за це.
Мати захисника, Анжела Асман згадує, що син сильно переживав ці моменти й завжди намагався виконати свій обов'язок перед полеглими.
– Саша розповідав і показував навіть, як вони після бою йшли шукати поранених товаришів, як їх виносили. Правда, були й інші відео, коли було вже пізно, кілька днів пройшло і не було можливості підійти й забрати.
Співзасновник взводу безпілотників «Крилаті»
Пізніше 19-й стрілецький батальйон розформували, розповідає Сергій Лісоводський. Чимало воїнів, зокрема і він сам, списувались з військової служби за станом здоров’я. Частина бійців, серед яких і Олександр Асман, пішли в безпілотну авіацію. Мати Олександра каже: свою відпустку син витратив на навчання:
– Йому було мало бути піхотинцем, бути кухарем – він хотів щось інше. І відпустку він витратив, щоб піти на курси оператора дронів.
«Підлазили за 100 метрів до ворога…»
Колишні бійці 19-го стрілецького батальйону, серед яких був і Айс, утворили взвод безпілотників «Крилаті». Пізніше на базі цього підрозділу 60-та окрема механізована бригада створила повноцінний батальйон безпілотних систем «Фатум», розповідає Сергій Лісоводський. Після демобілізації він тримав зв'язок із Олександром, що вже працював на Лиманському напрямку. Бути оператором дрона було надзвичайно ризиковано і за це колишній командир не раз сварив Айса.
– Їх практично замовляли, щоб провести розвідку. Вони підлазили на 100 метрів до ворога! Залазили в посадки, підходили максимально близько. Запускали дрони й зазирали прямо у ворожі посадки – знаходили склади боєприпасів, заховану техніку. Коригували артилерію в прямому ефірі, у реальному часі. Це була фактично безшабашність і величезний ризик, адже за операторами дронів вороги полюють першочергово.
Відчував, що загине
«Ти ж мені обіцяв, що маєш «Мастер-шеф» виграти…»
За словами Сергія Лісоводського, під час останньої відпустки Олександр висловлював передчуття щодо своєї загибелі.
– Була між нами розмова: «Командир, напевно ми бачимось востаннє». Він всім розказував, що має загинути. Я його за це сварив, хлопці сварили, по шапці давали. Я казав: «Саш, ти ж мені обіцяв, що маєш «Мастер-шеф» виграти!». А він мені: «Командир, напевно нічого вже не буде». Я просив його не лізти і зберегти себе.
Мати востаннє бачила сина 24 грудня 2023 року, коли той приїхав у коротку відпустку, аби відвідати свого старшого брата Дениса, який отримав поранення на фронті.
– Він приїхав у цивільному, в темній куртці, сам дуже худенький. Волосся відросло, з кучерями своїми... Я запам'ятала його як худесеньке личко з такою зачіскою, – розповіла Анжела Асман.
«Важко втрачати таких дітей. Вони ще не бачили життя…»
28 грудня 2023 року Олександр Асман загинув під час виконання бойового завдання на Лиманському напрямку. Йому назавжди 22 роки.
Згадуючи про смерть свого бійця, Сергій Лісоводський каже – ця втрата була для нього була чи не найбільшою в його взводі:
– Важко втрачати таких дітей. Вони ще не бачили життя, не знали життєвої радості, не чули ночами плачу своїх дітей. Я як звільнився, то дуже карав себе за те, що залишив хлопців самих. Хлопці гинути почали. Бо поки я був командиром, то тільки один трьохсотий був.
У вересні цього року побратими Олександра зареєстрували петицію про присвоєння йому посмертно звання Героя України. Наразі триває збір підписів.
Додайте Всім.юа до вибраних джерел у Google
