«росіяни не думали, що їх зустріне спротив»: історія демобілізованого Сергія Черняка

Юлія ВАСІЛЬЄВА

Чоловік був учасником бойових дій в зоні АТО.
За повномасштабної визволяв Київщину від загарбників, воював на сході.
Під час оборони Бахмуту отримав серйозне поранення, через яке втратив ногу.
Розповідаємо історію захисника.

Був учасником АТО, ООС, звільняв Київщину за час повномасштабної, обороняв Бахмут – все це про 37-річного Сергія Черняка із Волочиської громади на Хмельниччині. Чоловік родом із села Федірки. Має дві вищі освіти: першу здобув у Тернопільському національному педагогічному університеті ім. Володимира Гнатюка – він вчитель фізичного виховання. У 2024-му закінчив магістратуру у Кам’янець-Подільському державному університеті за спеціальністю «Агрономія». Був на заміні вчителя у місцевій школі. Бажання змінити своє життя і привело чоловіка до ЗСУ у 2010 році.

Він побував у багатьох гарячих точках на фронті: як за часів АТО, так і під час повномасштабного вторгнення. Під час оборони міста-фортеці у 2023-му втратив ногу – наразі Сергій має протез. У 2024 році його демобілізували. Зараз чоловік займається розвитком власного невеличкого фермерського господарства.

Про військовий шлях, цивільне життя після фронту, ставлення до мобілізації та дій ТЦК – про все це та інше ми поспілкувалися із Сергієм Черняком.

Відео дня

— Пане Сергію, чому ви вирішили долучитися до лав Збройних Сил України?

— Хотів змінити щось у своєму житті, тому, що вчительська професія – не достатньо оплачувана, немає інструментів заохочення. Багато хто в мене на факультеті в основному закінчили тим, що звільнилися і пішли на інші професії, до яких вони взагалі ніколи ніякого відношення.

— Чому ж ви обрали саме військову професію?

— Було бажання перевірити себе, в тому числі й морально-психологічний, фізичний стан чи зможу я виконувати свої військові зобов’язання. Хотів подивитися й дізнатися в якому стані зараз наші Збройні сили і якщо залишитися – розвиватися далі.

— Строкову службу не проходив. Одразу на контракт. Але скажу так: строкова служба – це просто рік втратити, а так на контракті я більше заробляв, ніж вчитель.

— Куди з самого початку пішли? До якого підрозділу долучилися?

— Це був Новоград-Волинський, зараз – Звягель, Житомирська область. Це була окрема механізована бригада, Сухопутні війська. 3 роки був на контракті.

— По завершенню контракту, де продовжили службу?

— Це був як раз такий період перед Майданом і тоді частини скорочували, це був 2013 рік. На той момент зарплата була замала для частини, яка була показова на всю Україну і хотілося або розвиватися далі в іншій частині, наприклад ВДВ (десантно-штурмові війська, – прим.автора), спецназ, а зробити це було не легко: адже перевестися в інше місце було доволі складно, скорочували до того ж то місць не було. Хоча я пробував у 80-аеромобільну бригаду львівську, але мені не сподобалося їхнє відношення до новобранців. Тому вирішив звільнитися й спробувати цивільну роботу.

— Яким було ваше цивільне життя після контракту? Чим займалися?

— Я почав розвивати своє фермерське господарство. Був одноосібником, однак лише торік сформував разом зі своїми землями. Також цей я час знаходився на обліку в центрі зайнятості.

— А потім була мобілізація у 2014-му. Мене одразу призвали. Це була перша танкова бригада, чернігівська, селище Гончарівське. А після звільнення, у 2015-му, пішов у хмельницький 8 полк спецпризначення.

— Коли розпочалося АТО і вас призвали, де ви проходили службу?

— В Луганській області це було Щастя, Сєвєродонецьк. В Донецькій області – Золоте, неподалік Горлівки, Авдіївка, Волноваха.

— Яким було ваше 24 лютого 2022 року?

— В нас от-от мала бути ротація в зону ООС: мали змінювати інший підрозділ. Того дня нас підняли по тривозі, це була десь 3-4 година ночі й ми поїхали в райони нашої відповідальності. Ми усвідомлювали, що це вже почалося, але не розуміли ще в яких масштабах. Ми знали, що мало щось бути. Нам буквально за день-два сказали, що в такий то час може щось бути. В нас все вже було зібране, ми лише чекали команди.

— Варто розуміти, що поки противник не перетнув кордони нашого підпорядкування, ми не маємо права робити щось без вказівок вищого командування. Наприклад забирати в цивільних машини, техніку й інше.

— Після початку повномасштабного вторгнення, де ви виконували бойові завдання?

— Спочатку ми на Київ поїхали. Буча, Ірпінь, Гостомель. Я був у складі сил спеціальних операцій.

— Якими були бої за Київщину? Що ви можете сказати про дії росіян?

— Росіяни рухалися колонами. Вони не думали, що буде спротив. Вони не дивилися чи це були цивільні машини, чи військові – просто розстрілювали авто, які їхали їм на зустріч або проїжджали повз. Вони відчували себе господарями на нашій землі. Не відчували якоїсь небезпеки, просто відкрито собі йшли. Також у них була перевага велика в піхоті та техніці. Вони готувалися до цього.

— Що було після Київщини?

— Коли росіяни відійшли з Чорнобильської зони – нам дали трішки відпочити. Потім ми переїхали в Сумську область. Була розвідка, слідкували, щоб вони (росіяни, – прим.автора) не зайшли, щоб в разі чого мости підірвати. Також був на Чернігівщині, Харківщині, Луганщині.

— Чи були якісь перерви/мінівідпустки між переїздами з регіону в регіон? Адже бачимо, що зараз військовим важко отримати відпустки, адже немає ким замінити. Яка була ситуація тоді?

В нас відпочинку майже не було. Якщо й давали – не на довго. А ще, наприклад, дали 5 днів відпустки, а вже через два дні дзвонять і викликають назад.

— Які росіяни в бою?

— Там були і контрактники, і строковики. Не було такого, щоб вони злякалися чогось. Бо вони думали, що сильні дуже, що їх будуть боятися. Напористі були, нікого й нічого не боялися.

— Чи доводилося особисто вам вбивати ворога?

— Не можу сказати точно. Стріляли в бік ворога, але стверджувати, що саме вбивав – не буду.

— Як ви отримали своє поранення і де?

— 5 травня 2023-го під час артилерійського обстрілу в Бахмуті. Там був дуже щільний вогонь. Між будинками, щоб сховатися, були підвали. Але є такі, де таких немає і все починається вже з першого поверху. Тому потрібно перебігати з одного будинку в інший. І між двома домами мене підвалили. В цей момент я перебігав, був сильний артобстріл, мене осколками зачепило. Нога була ціла, але мене не могли винести довго (евакуювати, – прим.автора), в результаті я її втратив. Мені артерії поперебивало. Пошкоджена була й друга нога, але її врятували, бо там була просто венозна кровотеча, а тут – артеріальна. Пару пробоїн було, я довго лежав. Всередині стегна було попадання.

— Оскільки більша частина Бахмута вже була захоплена, тяжко було поранених вивозити – постійно обстрілювали.

— В мене тільки 10 сантиметрів ноги від таза залишилося.

— Де ви проходили лікування і як швидко вдалося отримати протез?

— Спершу мене в Часів Яр й Дружківку відправили. Там пробували врятувати ногу, шили її. Після відвезли в Дніпро, в лікарню Мечникова. Там мені вже й ампутували праву ногу, ліву – зашивали. Осколки витягували. Після був Львів, де готували до подальшого лікування. Протез отримав у Чернівецькій області, в центрі реабілітації. Там протезували й там я вже проходив відновлення: тренування.

— Протез вам встановлювали за державний кошт чи, можливо, волонтери долучалися?

— Все за державний.

— Коли вас демобілізували?

— У квітні 2024 року. Тоді ще закон новий вийшов, щодо людей з інвалідністю, на групах, я міг інструктором залишитися – десь там на штатній посаді в частині. Тому я ще проходив військово-лікарську комісію, щоб подивитися придатний я до військової служби чи ні. Всі документи зібрав, пройшов лікарів, мені написали висновок, далі документи відправили на Вінницю. Там мене вже визнали непридатним зі зняттям з військового обліку. Далі ВЛК – тоді ще Крупа була, я в неї проходив.

— Чи виникали у вас якісь проблеми під час проходження ВЛК й отримання групи інвалідності?

— Нюансів ніяких не було.

— Ви пройшли чималий шлях, брали участь у важливих боях проти ворога, чи отримали якісь нагороди за свої заслуги?

— Отримав, але розумієте, нагороди – це просто пам’ять, але по факту вони нічого не значать. Їх роздають наліво й направо, так само як і учасника бойових дій. Чи є у тому справедливість: наприклад, виконала група якусь задачу, але не всім дають нагороди, а лише, от зверху кажуть, дамо лише три.

— З моєї групи, 12 чоловік, 2 отримали звання Героя України й ще одному мали дати.

— Особисто ви, спілкуючись зі своїми побратимами, які все ще на фронті, що можете сказати про теперішні темпи мобілізації? Чи, можливо, потрібен інший підхід до мобілізації?

— Є дві сторони медалі. Ми ж не йдемо нападати, ми йдемо захищати свою землю. Тому мобілізація потрібна. Своєю чергою самі ТЦК спаплюжили репутацію військових. Адже хлопці приїжджають і бояться одягати форму, щоб їх не змішували з брудом.

— Ви згадали за форму. Народний депутат України Олексій Гончаренко говорить про те, що потрібно змінити форму для ТЦК, щоб вирізнити їх від військових. Ви підтримуєте цю ініціативу?

— Я взагалі цього не розумію: якщо самі ТЦК згадували про те, що в них цивільні працюють – то яке право вони взагалі мають носити військову форму? Їх треба розділити: люди мають розрізняти, що от йде військовий (чи ППО теж, медики, не обов’язково ж всі в окапах мають бути), ті які в тилу працюють, то от, щоб люди не жахалися, що в пікселі – значить це ТЦК. Бо ж не дай Боже військовому, який приїхав відпочити на декілька днів, ще вікна поб’ють. Та й молодь має поважати захисників.

— Як ви загалом оцінюєте дії представників ТЦК та СП та наскільки важлива військова підготовка мобілізованих?

— Щодо ТЦК та військовослужбовців: до повномасштабки самі хлопці приходили. А зараз кого взяли – того взяли. Когось з вулиці, когось ще десь – різні люди є. Хтось під препаратами якимось ходив, хтось алкоголь вживав, загрібали всіх. Але більшість з них – не навчені. Не знають як зброю тримати, як окопи рити, як елементарно компасом користуватися – можна побігти в тил, а можна до противника. Це теж немало важливо.

— Ви вже згадали про ставлення людей до ТЦК, а що можете сказати про відношення до самих військових?

— Вважаю, що має бути закон: зі школи чи з садочку виховувати в дітей повагу до військових. Навіть відео різні знімають: йде хлопець на протезі й несе воду в руках і люди йдуть ніхто не допомагає. Скажу зі свого досвіду: бувало таке, що я впав і до мене ніхто не підійшов. Всі люблять військових, але так, щоб їх не бачити. Немає роботи з населенням. Люди не розуміють де добре, де погано.

— Повернення до цивільного життя: як ви пристосувалися до цього і чи одразу знали, що хочете займатися фермерським господарством?

— В мене два шляхи було: лишитися в військовій сфері, думав інструктором, бо сидіти просто папірці перебирати – це не моє. В мене є досвід володіння різною зброєю, в тому числі літальними апаратами, багато чим міг допомогти.

— Другий напрямок – це цивільна робота. Спочатку я хотів попрацювати по сільськогосподарському напрямку. Оскільки я вже займався землями, то вирішив надалі розвивати цей напрямок. В мене друг, побратим з Кам’янця, він розповів про програми, що можна поступити, оскільки я військовослужбовець, до того ж учасник бойових дій, то на державне візьмуть мене навчатися. Подумав і вирішив – агрономом буду. Іспити склав, вибрав німецьку, адже знав її трішки. Паралельно лікувався і їздив на екзамени. В грудні 2024-го захистився і став магістром.

— А як щодо побратимів? Багато демобілізованих військових знайшли себе у цивільному житті?

— Або психологи мало працюють з військовими, або що, але вони до теперішнього часу і якщо до їхньої мобілізації нічим не займалися – вони не знають за що б їм зачепитися. Дуже тяжко. І в мене був такий період, коли я був звільнений з першого контракту, до Майдану, військовим тяжко – якщо ти не маєш цілі, за півроку-рік не знаєш куди хочеш йти на роботу, це дуже тяжко реалізувати себе в цивільному житті. Час все йде, а потім важко заставити себе кудись йти та щось робити.

— Що ви від себе хотіли б сказали нашим читачам?

— Я хотів би більше звернутися до жіночої частини населення. Знаєте, як кажуть: «Дівчата люблять ЗСУ, але не люблять хлопців з ЗСУ». Я бачу, що багато хлопців, які йшли молодими, 18-20 років, хотіли захистити свою країну, а потім створити сім’ю. Статистика шлюбів з військовими в нас зараз дуже плачевна: ветерани, наші захисники, залишаються без можливості продовження роду. Знаєте, це як колись в школу приходив ветеран війни, дивишся на нього й думаєш: «На 9 травня всі його люблять, а потім – забувають, він нікому не потрібен».

— Самим військовослужбовцям хотів би сказати одне – щоб вони не покладали рук.