Врятувала сина, поки батько був із кулею в серці: історія хмельничани Тетяни, яка пережила полон
Тетяна Васильченко пережила полон і мріяла лише про одне — повернутися до своїх на фронт.
Замість бліндажів опинилася в чужій квартирі у Львові, де 14-річний підліток щодня дивився на двері, чекаючи батька.
Після звільнення з полону в жовтні 2022-го парамедикиня Тетяна Васильченко готувалася знову їхати на передову. Але один дзвінок змінив маршрут – з фронту до Львова, до 14-річного Сашка. Батько хлопця, «Бізон», три роки перебував в російській неволі, бабуся померла від горя, а підліток залишився один у порожній квартирі з єдиною фразою: «Я нікуди не піду, я чекатиму тата тут».
Це історія про те, як двоє поранених війною людей – звільнена з полону жінка та самотня дитина – допомогли одне одному вижити в тилу, долаючи бюрократію, депресію та соціальні служби. Ви дізнаєтесь, як завершилося це трирічне очікування, про неймовірну операцію на серці, яку провели батькові Сашка після повернення, та чому донька Тетяни, попри всі «трешові» розповіді матері, теж одягла піксель.
«Боліло за побратимів, що досі в неволі…»
Хмельничанка Тетяна Васильченко, відома в «Госпітальєрах» як «Борисівна» була звільнена з російського полону під час жіночого обміну в жовтні 2022 року. Тоді Україні вдалося обміняти 108 жінок. «Це був найбільший жіночий обмін, який тільки був – згадує «Борисівна». – Там були і військові, і цивільні. Це був такий знаковий обмін».
«Людина, яка повертається з полону – вона певний час знаходиться в такому стані щастя, що повернулась, – каже госпітальєрка. – Коли я розповідала, було відчуття, що це було не зі мною». Вже пізніше, додає, стало з’являтися саме усвідомлення, через що довелося пройти, не могла ночами спати. І боліло найбільше не за себе – а за побратимів, що досі перебували в російській неволі: «Бо я ж чітко знала, як насправді їм там. І мене такий брав страх за них, що мені ставало погано». Після проходження реабілітації, зізнається Тетяна Васильченко, хотіла якомога швидше повернутися на фронт парамедиком і далі допомагати пораненим. Та все змінив один дзвінок…
«Я буду тут чекати тата…»
Відразу ж після обміну з «Борисівною» зв’язалась сусідка її побратима з позивним «Бізон» – дізнатися хоча б найменшу інформацію. Побратим, каже Тетяна, родом зі Львова, його вдома чекали літня мама і 14-річний син Сашко, що проживав після розлучення з батьком.
В грудні «Борисівна» їде у Дрогобич в гості до подруги. І ось телефонує сусідка Надійка – мама «Бізона» померла, так і не дочекавшись сина із полону. 14-річний Сашко фактично залишається сам і категорично відмовляється покидати домівку: «Я з хати нікуди не піду, я буду тут чекати тата!». Не допомогли, каже Тетяна, і вмовляння його рідної матері, що хотіла забрати сина до себе за 30 кілометрів від Львова. Хлопець переконував родичів, що зможе сам про себе подбати і все таки чекатиме батька, поки той не буде вдома.
«В соціальні служби «капали»…»
Тоді сама Тетяна стала шукати підхід до Сашка: «Я йому говорила, що він в свої 14 не може залишатися вдома сам. Бо цим точно зацікавляться соціальні служби. В будь-якому випадку має бути хтось із дорослих». Тоді хлопчик просто запитав: «А ти?». Відмовити дитині, що втратила бабусю і чекає тата з російського полону, Борисівна не змогла. Так вона, замість повернення знову в лави «Госпітальєрів», на 2 роки опинилась у Львові – опікуватися сином побратима.
Хоча мати хлопця й згодилась на таке, юридичні труднощі все ж виникли. В офіційних органів було питання: хто Тетяна дитині? «І в поліклініку треба, і ще кудись, – згадує жінка, – зрозуміло, що запитували, чи я офіційний опікун». В «Госпітальєрах» надали документи, що Тетяна Васильченко є представницею патронатної служби, чим вона й продовжила займатися дотепер. «Було навіть, що в соціальні служби «капали», – говорить Борисівна. – Я взяла його до себе в Хмельницький. А сусідка вже телефонує, що залишили сповіщення в дверях – негайно з’явитися».
«Ми допомогли одне одному…»
«Ми допомогли одне одному», – згадує про час, проведений з Сашком. Дитина була дуже спокійною та замкнутою і налагодити контакт було складно – хлопець міг прийти зі школи і просто закритися в себе в кімнаті. Допоміг їхній із батьком побратим «Хіросіма». Він знайшов у Львові хорошого дитячого психолога, до якого підліток ходив на прийоми рік. Це принесло разючі зміни.
«За рік він вже почав розмовляти, – каже Борисівна. – Ми вже могли сидіти до двох годин ночі на кухні і про щось говорити. На день народження від батальйону ми йому подарували велосипед. Почав кататися, з’явились якісь друзі, стали кудись виїжджати влітку».
А «Борисівні» від допоміг, бо вона сама стала більше спілкуватися, згадувати історії зі служби, смішні випадки. Сашко розповідав про тата, показував сімейні альбоми. Дуже підтримувала їх сусідка Надійка, яка регулярно провідувала. «Мене запитували мої побратими, до яких я мала повертатися в Павлоград, – каже жінка, – чому я це зробила? Тоді в мене не було відповіді, просто не могла відмовити дитині. А зараз розумію, що все таки вчинила правильно».
У Львові знайшлась і робота. На місцеву базу «Госпітальєрів» постійно прибувала допомога від міжнародних партнерів, яку необхідно було розбирати, сортувати, відправляти далі до столиці, постійні поїздки: «Ось цей «двіж» теж немало допоміг, бо я була постійно при справах».
«Три роки куля була в серці…»
«Бізона» обміняли 24 серпня 2025 року, на День незалежності. В полоні, каже «Борисівна», він пробув три роки, три місяці і три дні. Тетяна якраз повезла Сашка та свою онуку в Карпати на відпочинок. І тут звістка від командирки «Госпітальєрів» Яни Зінкевич: «Чекайте новин». Коли повертались до Львова, Сашкові прийшло сповіщення – батька звільнили з полону. Без роздумів Тетяна з Сашком виїжджає до Києва в шпиталь.
«Без сліз було не глянути на його фізичний стан, дуже схуд, змарнів. Але дух так і залишився незламним, не змінився ні на грам», – такою запам’яталась Тетяні зустріч із побратимом, що нарешті повернувся із полону. Лікарі не повірили своїм очам – «Бізон» всі три роки пробув в полоні із кулею в серці: «Коли його поранили, ми думали, що куля закапсулювалась в легені. А вона увійшла в лівий шлуночок серця». Оперував його директор Інституту серця МОЗ України Борис Тодуров і ця історія була на вустах у всіх українських медіа.
«Дочка в ЗСУ…»
Врешті дочекавшись побратима та віддавши йому сина в руки, Тетяна повертається до Хмельницького. А її дочка, Катя, вирішує взяти приклад з матері та теж долучитися до війська. Зараз служить в батальйоні безпілотних систем «Скіфські грифони».
«Я їй розповідала всі трешові історії зі служби без прикрас, як є, – згадує «Борисівна» – Вона слухала, плакала, а потім: «Мамо, ти мене не переконаєш. Я все одно піду!».
Наразі Тетяна Васильченко долучилась до патронатної служби свого рідного медичного батальйону «Госпітальєри» і опікується родинами загиблих, безвісти зниклих та тих, хто перебуває в російському полоні: «Ми телефонуємо, по можливості під’їжджаємо, привозимо продукти, ліки. В когось старенькі батьки залишились, про них треба подбати». З полону повернувся майже весь її екіпаж, окрім одного побратима, що досі перебуває в російській неволі.
Подякуй журналістці гривнею
Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.
