Вижити під Бучею та підкорити Карпати на протезі: історія ветерана Андрія Єрмолаєва

• В шпиталі в Ірпені в 2022 році, з ампутацією правої ноги, він дивом не потрапив до рук росіян, що оточили місто.
• Вже на протезі сходив на засніжену Говерлу в 2026 році.

«Скиглити не потрібно – тобі ж буде важче серед людей». Це головне правило життя ветерана 80-ї десантно-штурмової бригади Андрія Єрмолаєва. Втративши ногу під Бучею в перші дні повномасштабної війни, хмельничанин пройшов крізь пекло лікарень, невпинного болю і бюрократії. Але обрав рухатися далі: він возить допомогу на передову, опановує 3D-друк для ЗСУ, підкорює засніжені Карпати та щодня доводить, що справжня сила вимірюється міцністю духу.

«Якщо в сім’ї є хоча б один чоловік – він повинен йти захищати…»

До початку війни на Сході України хмельничанин Андрій Єрмолаєв жив звичайним цивільним життям: працював у торгівлі, таксував, займався спортом – боксом, боротьбою та турніками. В чоловіка велика родина: п’ятеро дорослих доньок від першого шлюбу та син. Ветеран пригадує, як в один момент став дворазовим дідусем – онук та онучка від різних дітей народилися з різницею всього в півтори доби.

Свій шлях до війська Андрій Єрмолаєв розпочав ще під час АТО. У 2014 році піти на війну завадила важка травма ноги – дев'ять місяців довелося проносити апарат Єлізарова.

– Моя позиція така: якщо в сім'ї є хоча б один чоловік – він повинен йти захищати, – розповідає ветеран. – Дівчата мене не пускали, ховали військовий квиток. Я його відновлюю – за два дні знову немає! У результаті в 2018 році пішов розбиратися без білета і підписав контракт.

Так він потрапив до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Служив у Старому Айдарі на Луганщині. Той напрямок був відносно спокійним, особливо під час пандемії ковіду. Але більшість тих молодих хлопців, які називали його на позиціях «Батею», загинули вже після 24 лютого 2026 року.

«Нам видали десь тижня за два новенькі автомати…»

Про те, що готується повномасштабний напад, у підрозділі зрозуміли за один-два тижні до вибухів, пригадує ветеран. Свідченням цього стало раптове та щедре постачання.

– Раніше на спостережному пункті в нас було по чотири магазини на людину – це дві хвилини інтенсивного бою. А коли нам видали десь за тижня два новенькі автомати, з коліматором. 15 магазинів. Мені видали по моїй специфіці, навіть без розписки, чотири ракети вартістю по 20 тисяч доларів. Все було зрозуміло. Ми ходили, отакими очима дивились одне на одного і тільки чекали – коли.

Зі Львова бійців авіацією перекинули на Житомирщину, а звідти гелікоптерами – у Чорнобильську зону. Завданням його підрозділу було підірвати всі мости, щоб зупинити просування російської техніки на Київ. Ввечері, 23 лютого ні в кого вже не було сумнівів – ворог за кілька годин наступатиме:

– Ми були в лісочку. І за кілька годин нам сказали: «Не буде такого, що вони передумають».

Російська авіація з боку Білорусі пішла близько 03:15 ночі 24 лютого. А далі почалося пекло: розбомблені мости, перші втрати. Та засідка під Бучею, де в машину військового влучила міна.

2,5 години на плечах побратима та невідомий француз

Внаслідок вибуху Андрію відірвало частину лівої ступні. Ворожий обстріл продовжувався, а біля палаючої техніки виникла паніка. Чоловік пригадує, як дехто з бійців, хто раніше хизувався досвідом АТО, від страху заховався в укриття. На допомогу прийшов побратим на ім'я Слава з 6-ї роти (родом із Бурштина).

 – Слава був нижчим за мене на пів голови. Без жодних знеболювальних – бо їх тоді вилучили з аптечок через бюрократію – він 2,5 години тягнув мене на собі під обстрілами, – згадує ветеран.

«Ми не знаємо, хто в Ірпені вас зустріне – наші чи не наші…»

У Бучанській амбулаторії Андрію зробили першу операцію – ампутували пошкоджену частину ноги нижче коліна. Звідти поранених вночі відвантажили в Ірпінь в шпиталь, можна сказати, наосліп:

– Поклали в автомобіль мене, лежачого, одного-двох хлопців, 300-х. Сказали: «Ви перші з Бучі їдете до Ірпеня. Ми не знаємо, хто в шпиталі і хто вас зустріне – наші чи не наші». Класне таке напуття в дорогу! Їхали ми мовчки і тільки слухали. Весела була дорога, одним словом. Зупиняємось. Двері ззаду відчинились і ми всі дивимось, хто там. Слава Богу, наші!

У місцевому шпиталі цивільні медики працювали на межі людських можливостей, згадує Андрій Єрмолаєв: вікна заклеїли чорним целофаном, оперували день і ніч, без світла та зв'язку. У якийсь момент до шпиталю підійшла ворожа ДРГ. Поранених захисників буквально врятувало диво.

– Нарахували ми приблизно 60 рил – просто стояли за деревами. А двоє чи троє підійшли, викликали начальника шпиталю. Там тоді лежали такі ж ампутанти, як я і ще декілька строковиків, які просто лікувались, а тут війна почалась. Начальник шпиталю вийшов, а вони заглядають: хто ж нас охороняє? Я думаю, що вони просто злякалися, бо насправді біля нас нікого й не було. Нам пощастило. Бо могли зайти, познущатися над пораненими і розстріляти.

«На плечах з Ірпеня ніс французький журналіст…»

Коли почалася евакуація з Ірпеня до Києва, міст уже був підірваний. Відстань у понад кілометр поранений без ноги подолати не міг.

«Я сиджу на тому зруйнованому мосту у цивільних штанях і розумію: встати не можу. І тут мене на плечі бере француз – іноземний журналіст у бронежилеті з написом PRESS. Він ніс мене понад кілометр до волонтерських бусів, поки його напарник все це знімав. Ми потім довго шукали його через волонтерів, щоб подякувати, але так і не змогли знайти», – ділиться ветеран.

Без протеза їздив на Тернопільщину купувати автомобіль

Після Ірпеня були Київ та Вінниця. Загалом Андрій Єрмолаєв переніс близько 20 операцій і дев'ять місяців пролежав у лікарнях. Життя почало змінюватися під час реабілітації у Немирові. Ще не мавши протеза, Андрій на ходунках їздив з пересадками в Тернопільську область купувати собі авто. І самостійно перегнав його до Хмельницького, щоб волонтерити.

– Діставався спочатку потягом, потім автобусом. Туди не хотіли привезти, хоча я казав телефоном – не вірили. Так, автомобіль з автоматичною коробкою передач, але в мене ліва ще була поранена. Можна було і плутати, бо я лівою звик тільки на механіці зчеплення витискати. Але перегнав я авто, сказав, що буду волонтерити.

А на День Незалежності біля кав'ярні у Немирові він познайомився зі своєю нинішньою дружиною Марією. 6-річний син жінки привітався з військовими «Слава Україні!», зав'язалася розмова.

«Вона була молодша за мене на 20 років, мала досвід догляду за людиною з інвалідністю і абсолютно не мала стереотипів. Ми годинами говорили про літературу, сперечалися, їздили на закупи. Менше ніж за пів року ми офіційно розписалися. Вже 3,5 роки ми щасливо живемо разом», – розповідає Андрій.

3 000 км на схід і бої з бюрократією МСЕК

Отримавши виплату за поранення, ветеран практично всі гроші спрямував на волонтерство. Разом із побратимом Петровичем, у якого також немає правої руки й ноги, вони сформували унікальний екіпаж двох важкопоранених і почали регулярно їздити на передову. Возили все: від білизни й маскувальних подушок до спецобладнання. Маршрути пролягали через Харківщину, Покровськ, Запоріжжя – по 3 000 км за рейс.

– Одного разу ми валили 130 км/год і профукали поворот. Їдемо собі, на нас останні автомобілі, яких бачили – отакенними очима. Далі вже довкола нікого з наших немає. Дивимось – а ми прямо в окупований Донецьк заїжджаємо! Нас би там прийняли тепленькими. Бігом на розворот і по газах. Такий стрьом був!

«Давай десятку, ти все одно ті гроші відіб’єш…»

Але якщо з воєнними дорогами вдавалося давати раду, то зіткнення з українською бюрократією виявилося справжнім випробуванням. Під час проходження МСЕК ветерану не захотіли давати належну першу групу інвалідності. Він згадує, як тодішня очільниця Тетяна Крупа, яка нині перебуває під слідством, дала другу групу і натякала на хабар. Причому Андрій – не єдиний ветеран із ампутацією, з якого вимагали гроші.

– Був один хлопчина, якому вона в очі казала: «Давай десятку [10 тисяч доларів: прим. автора], ти все одно ті гроші відіб’єш, бо отримаєш за поранення». А я вийшов на Міністерство охорони здоров'я, підняв документи, знімки. Лікар-травматолог оглянув мене і каже: «Тут перша група». Врешті дали групу, але на три роки».

Зимова Говерла та щоденна боротьба

Попри відсутність кінцівки та вагу під 100 кг (через вимушену малорухомість), Андрій зголосився на зимове сходження на Говерлу в цьому році.

Підйом по снігу, кризі та камінню на протезі виявився надлюдським випробуванням. Через відсутність ноги основне навантаження йшло на другу кінцівку, виникали проблеми з рівновагою, бійці підсковзувалися й падали у сніг. Зрештою група піднялася на висоту понад 1800 метрів і прийняла мудре рішення безпечно спуститися.

– Найголовніше було – не змушувати когось тягнути тебе назад. Ми піднялися на максимумі своїх сил і самі спустилися. Головне – це відчуття, що ти це зробив. Якщо мені запропонують ще один похід – піду двома руками, хоч влітку, хоч взимку! – говорить ветеран.

«Скиглити не потрібно, тобі ж буде важче серед людей…»

Сьогодні щоденне життя ветерана – це суміш фізичної праці , волонтерства та постійної боротьби з болем. Через відірвані нерви, права нога пече й болить безперервно вже кілька років, ветеран постійно приймає сильні знеболювальні.

– Перший рік міг лівою пораненою ногою наступити на крихту хліба – кричав від болю. Зараз вже легше, крихту я не відчуваю. Але щось більше – те саме. Біль не проходить ніколи і, на превеликий жаль – він весь час буде. Якось спробував побути без знеболювальних, то просто місця собі не знаходив. Але я розумію, що від цього просто нікуди не подінуся і мушу вчитися з цим жити. Скиглити не потрібно, бо тобі ж важче буде серед людей. До тебе й таке ставлення буде.

Придбавши автомобіль, ветеран вирішив повернутися до довоєнної роботи – почати таксувати. Не раз, каже, доводиться возити поранених військових.

– Сідають хлопці в машину одні. А йде розмова – люди міняються, бо розуміють, що їх такий самий везе. Я знаю вже на собі всю цю несправедливість.

Повністю перейшов на українську в спілкуванні

Чоловік подався на грантову програму від Міжнародного товариства Червоного Хреста, виграв її та придбав 3D-принтер. Тепер він опановує 3D-друк і планує займатися цим професійно – відкрити онлайн-магазин. А ще – повністю перейшов на українську мову в спілкуванні. Російську, якою ветеран розмовляв все життя – зараз без зайвих церемоній називає «свинособачою». Хоча прийшов до розуміння цього не відразу. Навіть мав конфлікт із іншим військовим, який зробив йому зауваження за його мову.

–  Я його взяв за горло і кажу: «Половина з тих, хто загинув і хто 300-ті – говорили російською. То ти мені зараз пред’яву будеш кидати?». І це теж правда, наскоком ти не перейдеш, якщо 50 років розмовляв російською. Я добрий рік після поранення нею говорив. Одним із конкретним факторів стало поранення. Хто мене поранив? Свинособаки. То треба якось повертатися до свого, рідного.

Під час розмови в Хмельницькому ми чуємо політ літака. Андрій Єрмолаєв зводить очі вгору і каже:

– Коли я чую цей звук – в мене душа радіє, на серці стає тепло. Бо я знаю, що це наші хлопці летять п****ів кошмарити.

 

Додайте Всім.юа до вибраних джерел у Google