Зйомки на полі бою і «Срібна кнопка» YouTube: історія Євгена Роженюка з Хмельниччини

• Ризикові зйомки під кулеметним вогнем, розстріляні росіянами цивільні колони й роки на передньому краї.
• Понад 20 років уродженець Городоччини, пресофіцер Євген Роженюк – у війську.
• За цей час він фіксував всі найважливіші сторінки новітньої історії України.
• Нині його особистий архів відео налічує 100 терабайт інформації.
• Все це – пам'ять про людей, які віддали своє життя за Україну.

«Військовий оператор – це танк на гусеничному ходу з камерами, який всюди пролізе і який неможливо вбити. Ти не маєш права померти, поки не передав зібрану інформацію». З цим принципом підполковник Євген Роженюк вже понад 10 років знімає війну зсередини. Уродженець Хмельниччини, нині він очолює пресслужбу 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса (бригада Гвардії наступу «Помста»).

За понад 20 років у війську Євген Роженюк пройшов шлях від курсанта прикордонної академії в Хмельницькому до пресофіцера, який фіксував найскладніші моменти новітньої історії України: Помаранчеву революцію, Банкову під час Революції Гідності, бої в АТО та повномасштабну війн. Справа життя Євгена – проєкт «Архів війни» та бренд Military Cameramen. Він зібрав майже 100 терабайт бойових відеокадрів, що лягли в основу вітчизняних і світових фільмів (зокрема зі шортлиста «Оскара»), а його YouTube-канал отримав «Срібну кнопку». Його головна мета – зберегти справжню історію та побут українського воїна для нащадків. Про свій шлях у війську та з камерою на передовій він розповів vsim.ua. Детальніше – читайте в матеріалі.

«Рідна земля давала мені те, що я шукав…»

Євген Роженюк народився у 1979 році в селі Кремінна Городоцького району Хмельницької області, в родині педагогів. Через дитяче зацікавлення мистецтвом паралельно зі школою закінчив Городоцьку дитячу художню школу. Саме тамтешні вчителі сформували його світогляд та патріотизм.

– У художній школі на Городоччині були дуже гарні викладачі – Анатолій Борисович та Оксана Миколаївна. В плані патріотичного виховання вони мені дали набагато більше, ніж батьки. Батьки були стандартними радянськими вчителями. А ці вчителі відкривали очі на бійців УПА та визвольні змагання. Я дуже люблю історію свого рідного краю – Хмельниччина одна з найцікавіших місцин в історичному плані. Повстанці йшли через моє село. Рідна земля давала мені те, що я шукав.

«Ходили на навчання взимку пішки через ліс…»

У 1996 році Євген вступив до Академії Прикордонних військ України у Хмельницькому, але навчався на окремому факультеті внутрішніх військ МВС. Вибір саме цієї військової спеціальності, згадує, був несподіванкою для його батьків. Адже вони хотіли, щоб син став прикордонником.

– Батьки хотіли, щоб я був прикордонником. Влаштувався десь на кордоні і добре жив. А я побачив хлопців у червоних беретах, які здали екзамен з фізо. Вони розповідали про ранні підйоми, тривоги, охорону громадського порядку. А що роблять прикордонники? Ходять по лісу. Ні, напевно з цими хлопцями буде цікавіше.

Факультет внутрішніх військ, згадує Євген Роженюк, розташовувався в Лісових Гринівцях, біля лісу. І курсантам доводилось долати по 10-11 кілометрів на навчання в академію, в тому числі й взимку. Але саме це загартувало хлопців.

– Встаємо на кілька годин раніше, поснідали. І через ліс, де снігу по пояс – на Озерну. Нас так і називали – хлопцями з лісу. Але це теж для нас був певний імідж, бо в академії постійно були змагання – то з рукопашного бою, то з легкої атлетики. І ми постійно були переможцями. І коли ти кажеш, що ти ВВ-шник, то інші такі: «Ну нічого собі!».

Після випуску з академії Євген Роженюк потрапив на службу в Дніпро, у військову частину 3036. Спочатку, каже, хотів залишитись служити в Хмельницькому, в тамтешньому підрозділі внутрішніх військ – бути ближче до батьків та друзів. Та зараз не шкодує, що доля занесла так далеко від дому.

– Я зрозумів своє щастя. Треба бути подалі від всіх. Бо тільки подалі обривається пуповина і можеш стати тим, ким хочеш.

Помаранчева революція 2004 року

2004 рік, Помаранчева революція в Києві. Офіцера Внутрішніх військ Євгена Роженюка відряджають до Києва разом із підрозділом – охороняти органи влади. З тих подій нині пригадується найбільше холод і голод.

– Ми жили взимку в наметах у лісі. Нам поставили буржуйки зі складів, просочені солідолом – кілька днів ми дихали цим паленим солідолом, страшно боліла голова. Мій підрозділ тримав ділянку біля Будинку з химерами – сходи до Офісу Президента. Заїхали на 8 годин, а автобуси заблокували. Ми просиділи, сплячі на щитах на сходах усередині будівлі, майже два тижні.

Підгодовувати солдатів, згадує, прийшли самі мітингувальники – роздавали чай в термосі, бутерброди. Потім вже командування забезпечило польову кухню. І дійшло до того, що самі учасники революції захищали солдатів від можливих провокацій.

– З натовпу вивалюється чувак із криком: «Менти, давайте їх х**рити!». Але мітингувальники, які з нами стояли поруч не перший день, відповіли: «Це не з нами, зачекайте». Вони завели його за трансформаторну будку, дали по шапці й передали поліції як провокатора. Тоді мітингувальники захистили мене та моїх хлопців.

Революція Гідності, Банкова та складна правда про внутрішні війська

«Мені зламали руку, на якій була камера та проламали голову…»

Наприкінці 2013 року Євгена Роженюка призначили начальником групи зв’язків з громадськістю та ЗМІ управління Північного територіального командування Внутрішніх військ у Києві. На той момент він відповідав за фіксацію подій і під час масових акцій перебував у цивільному одязі з відеокамерою в руках, як керівник групи фіксації протиправних дій. В грудні 2013 року, під час масового побиття журналістів, він отримав травму голови.

– Протягом кількох годин шеренги бійців-строковиків били ланцюгами, кидали камінням. Вони стоять. І в один момент ця активна група розвертається й іде з Банкової. На вулиці залишаються звичайні люди, які не були радикально налаштовані, журналісти, люди похилого віку. І саме в цей момент силовикам дають команду «вперед». Натовп силовиків, яких гамселили кілька годин поспіль, просто біжить і змітає все на своєму шляху. Їм до лампочки, чи це журналіст, чи це людина похилого віку – вони не розвертаються, а просто змітають усе. Мені зламали руку, на якій була камера, і проламали голову. Це були хлопці з дніпровського «Беркуту», з якими я в Дніпрі разом ніс службу, знав їх і їхнього начальника. Але коли падає штора – вже нічого не бачиш. Я думав, що помер. Вісім днів не вставав з ліжка, а перші півтора доби взагалі не пам'ятаю.

«Величезна кількість тих строковиків, що стояли на Майдані – пішли в АТО і досі воюють…»

Паралельно Євгену доводилося розгрібати й інформаційні наслідки подій. Зокрема, розгону студентів у ніч на 1 грудня.

– Тієї ночі я був на Майдані десь за 40 хвилин до побиття. Бачив, що люди розходяться, повідомив керівництво й поїхав готувати присягу бійців на ранок. Написав реліз, розіслав. А зранку під воротами частини – понад 20 телеканалів. Присяга нікого не цікавить, усі кричать генералу: «Навіщо ви побили студентів?». А внутрішніх військ там навіть не було – розгін робив спецпідрозділ міліції «Беркут», до якого ми не мали жодного стосунку. Але суспільству було байдуже. На нас просто повісили ярлик.

Події Майдану, каже Євген Роженюк – розірвали його навпіл.

– Суспільство повісило ярлик колективної вини на всіх ВВшників. А як пояснити матері загиблого строковика, що її син «злочинець», бо за наказом і за призовом стояв у ланцюжку із щитом та гумовим кийком? Його однокласник загинув у 2014-му в АТО – і на школі висить меморіальна дошка. А матері строковика директор каже: «Так ваш же загинув злочинцем на Майдані». Але немає колективної вини – вона завжди індивідуальна. Єдина спроба все це пояснити – це був фільм «Бранці», режисера Володимира Тихого. А величезна кількість тих хлопців-строковиків, які стояли на Майдані у складі внутрішніх військ – одразу пішли під час першої хвилі мобілізації в АТО. Вони розповзлися по всьому війську, воювали в ЗСУ, Нацгвардії, ДПСУ і продовжують захищати країну зараз.

Початок війни 2014-го та народження Military Cameramen

«Жоден знятий оператором кадр не передасть атмосфери так, як це зробить суб'єктивна камера бійця…»

У 2014 році на базі частин Нацгвардії Євген Роженюк брав участь у формуванні перших добровольчих батальйонів, зокрема імені Кульчицького, «Донбас». Згодом працював у Центральній телерадіостудії Міноборони та у складі мобільних прес-груп в АТО.

Свій «Архів війни» він почав збирати з 2014 року. На отриману грошову премію придбав портативний автономний нетбук і почав копіювати бойові кадри з Go-Pro та телефонів бійців на передньому краї.

– Жоден знятий оператором кадр не передасть атмосфери так, як це зробить суб'єктивна камера бійця. Я казав хлопцям: є архів – зливай!

«Приховав від Сирського, що є військовослужбовцем…»

Ідея бренду Military Cameramen народилася в АТО під час поїздок із генералом Сирським, тоді ще командувачем Антитерористичної операції, у якого Євген Роженюк був медійником.

– Я сидів спереду з ноутбуком і намалював те, як себе бачу. Я – це камера-танк. Військовий оператор – це гусеничний хід з камерами, що всюди пролізе й який неможливо вбити. Ти не маєш права померти, поки не передав інформацію. Цей шеврон я намалював у Краматорську, а пізніше захистив на нього авторські права.

До речі, з Сирським сталася курйозна історія: генерал до кінця ротації не знав, що Євген – військовослужбовець, оскільки той навмисно ходив у цивільному оливковому одязі без погонів і під час знайомства представився просто як «Женя, ваш оператор». Виплило все, коли генерал нагороджував його за роботу.

– Він не питав – я й не казав. По ідеї, я мав по-людськи представитися – посада, звання і так далі. Але я схитрував. І от вручає мені Сирський цю нагороду і питає: «Нащо ж ти, Женя, мене обманув?». А я йому кажу: «Пане генерале, якби я до вас прийшов на «рівняйсь, струнко» – ви б ставились до мене, як до військового. А так ми з вами добре попрацювали».

Поранення у Станиці Луганській

У 2017 році, виконуючи обов'язки військового кореспондента Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України у складі мобільних прес-груп АТО, Євген Роженюк отримав поранення поблизу селища Станиця-Луганська.

Локація була небезпечною та специфічною: зруйнований міст через річку, по залишках якого місцеві мешканці з окупованих територій лізли по 10-метровій висоті над бетоном та арматурою за пенсіями й покупками. Водночас цей завалений проліт створював загрозу для українських бійців, адже через нього могли непомітно пробиратися сепаратисти.

– Взяли кран місцевого роботяги-кранівника, і він цей проліт мав скинути донизу, щоб вже було неможливо залізти. Ну а сєпари це побачили і почали цей кран обстрілювати з крупнокаліберного кулемета. Дід-кранівщик упав на землю в цьому крані, і бійці пішли його витягувати. Ми під’їхали, і в мене емоція: це ж місцевий, зараз знімемо його евакуацію, запишемо коментар, як він розкаже, що хотів як краще, а по ньому стріляють. Вийшов би нормальний репортаж.

Аби дістатися до крана й не потрапити під прямий обстріл, Євген разом із бійцями рушив в обхід через лісосмугу. Військовослужбовці попередили пресофіцера дивитися виключно під ноги, адже посадка була щільно замінована розтяжками обома сторонами.

– Я кажу: «Ага, ага», а сам у камеру щось клацаю, звук перевіряю. І перед тим, як заходити, на голові екшн-камеру GoPro ввімкнув. Ми заходимо в цю лісосмугу, я, звичайно, під ноги не дивлюся і наступаю на хвіст собаці — біля стежки в купі спали бродячі пси. Оця собака з кавчанням підривається, біжить уперед і знімає розтяжку. Міна була направлена, слава Богу, не в наш бік, а трошки вбік. Мене вибуховою хвилею відкидає назад, завалює гілками. Я лежу закривавлений і думаю: «Блін, я ж це все зняв на GoPro!». У голові сміття, тиждень потім болів баняк від важкої контузії. Але найприкріше те, що камера була Hero 3+, і коли я заходив у посадку, випадково перемкнув її з відеорежиму на фото. У результаті в мене залишилася лише одна фотографія, як ми заходимо в посадку – і все. А діда-кранівника витягували вже без мене.

Бахмут, воєнні злочини РФ та «Архів війни» на 100 терабайт

З перших днів повномасштабного вторгнення росії у лютому 2022 року Євген Роженюк опинився в епіцентрі подій. Коли в перші тижні не було чіткої системи акредитацій для ЗМІ, він разом із колегами проривався на щойно звільнені чи сірі зони Київщини. Саме тоді пресофіцер зафіксував перші беззаперечні докази воєнних злочинів росіян.

– Під Макаровим ми їхали до збитого ворожого гелікоптера, але побачили скупчення поліції та прокуратури. Ми потрапили на ексгумацію цілої цивільної сім’ї. Вони були в хвості евакуаційної колони: батько, мати, старенька бабуся та троє дітей, наймолодшій з яких було трошки більше ніж рік. На блокпосту стояв російський БТР чи БМП. Вони випустили всю колону, а цю цивільну автівку просто розстріляли впритул. Сусід закопав їх прямо біля подвір’я.

Пізніше в Бахмуті росіяни застрелили стареньке подружжя біля хати, розповідає Євген Роженюк. Жінка була у яскравій червоній куртці – це було свідоме розстріляння цивільної. Усі ці відео, включно з розстріляними цивільними та знущаннями, він передавав прокуратурі для кримінальних проваджень за фактом порушення міжнародного гуманітарного права.

Березень 2023-го: за 50 метрів від ворога

«Якщо мене тут не буде, про ваш подвиг не дізнається ніхто…»

Окремою сторінкою діяльності Євгена стали зйомки у Бахмуті навесні 2023 року. Один із найнебезпечніших виходів відбувся в березні, коли місто засипало снігом по пояс.

– Пробіжка між будинками до позицій підтримки – 50 метрів, але цей простір наскрізь прострілювався ворожим танком і кулеметом. Сонце відбивається від снігу й сліпить очі, під ногами – розвалені плити, стирчить арматура, відкриті каналізаційні люки. Коли хлопці-піхотинці побачили мене з камерою, здивувалися: «Ніхр*на собі в тебе робота!». А я кажу: «Ви дурачки, ви сюди кожен день ходите, а я один раз прибіг». Вони відповідають: «У тебе був вибір, а в нас немає». Вони навіть не усвідомлювали свого щоденного подвигу. І я їм сказав: «Якщо мене тут не буде, про ваш подвиг не дізнається ніхто. Я тут для того, щоб про вас дізнався весь світ».

Анімаційний серіал «Мультикордон»

Окрім документалістики, художня освіта та знання анімації допомогли Євгену запустити власну інформаційно-психологічну спецоперацію. На початку повномасштабного вторгнення, сидячи два тижні в резерві в очікуванні наказу, він вирішив діяти самостійно.

– Я не можу сидіти без діла, це для мене катастрофа. Ворогові треба сміятися в обличчя, бо один із головних принципів – смішне страшним не буває. Путін кричав, що візьме Україну за два тижні. Я вичекав рівно 14 днів і на 15-й видав першу серію анімаційного серіалу «Мультикордон» з посилом: «Ну що ти, г*ндон, узяв?». Вся серія розійшлася миттєво – тільки на ресурсах ICTV вона набрала понад 12 мільйонів переглядів, а згодом про проєкт навіть створили окрему сторінку у Вікіпедії».

«Архів війни» на 100 терабайт та власні інвестиції

Сьогодні приватна колекція Євгена Роженюка перетворилася на один із найбільших цифрових архівів російсько-української війни, обсяг якого сягає до 100 терабайт. Для того щоб гарантувати збереження цих даних від знищення чи хакерських атак, Євген витратив 300 тисяч гривень із власних заощаджень і придбав професійний RAID-сервер.

«Як відтворити через 50 чи 100 років справжній побут воїна…»

Пристрій працює з 8 дисками та робить чотирикратне дублювання: навіть якщо два диски вийдуть з ладу одночасно, жоден кадр не втратиться. Роженюк свідомо не використовує хмарні сховища, аби мати повний фізичний контроль над матеріалами. Всі кадри він описує та геолокує самостійно за допомогою OSINT-пошуку.

Кадри з його архіву та особисті операторські зйомки вже стали основою для відомих стрічок:

• «Зошит війни / War Note» (реж. Роман Любий) – фільм, повністю зібраний із відеозаписів бійців із архіву Євгена.
• «Віддалений гавкіт собак» – стрічка, яка потрапила до шортлиста премії «Оскар».
• «Бранці» (проєкт «Вавилон-13») та авторський фільм Євгена «Ас. Історія одного екіпажу».
• Кадри для фільмів Ахтема Сеітаблаєва про Луганський прикордонний загін та Донецький аеропорт.

У 2026 році його YouTube-проєкт «Архів війни» виборов офіційну нагороду – «Срібну кнопку» від платформи.

– Мій архів – це свідчення. Як відтворити через 50 чи 100 років справжній побут воїна? Як вони спали, як милися, як чистили зуби чаєм з однієї кружки на позиціях під обстрілами? Без архівного відео це неможливо. Поки буде жити цей архів – житиме пам’ять про людей, які віддали все за свободу України.

Додайте Всім.юа до вибраних джерел у Google