Від волонтера до амбасадора ССО: історія офіцеру 6-го полку «Рейнджер» Олександра «Штіля» (новини компаній))

Кожен з українців назавжди запам'ятає день, коли росія показала своє справжнє обличчя. Обличчя держави-вбивці й загарбниці, яка нехтує всіма законами. Більшість із нас до останнього вірила, що повномасштабної війни не буде, що хворі амбіції кількох осіб не коштуватимуть сотень тисяч невинних життів. Але були й ті, хто в цей час готувався, тренувався і вчився захищати Україну.

Серед них — Олександр Жубржицький, позивний «Штіль». Уранці 24 лютого 2022 року він разом із побратимами прибув на визначене місце в Хмельницькому. Тоді у нього було чітке розуміння, що і як робити. Саме такі хлопці та дівчата першими прийняли виклик та стали на захист України.

За три роки спецпризначинець пройшов шлях від солдата до офіцера 6-го полку ССО «Рейнджер». Одночасно із завданнями на службі Олександр, як людина комунікабельна та авторитетна, в ролі амбасадора радо долучається до заходів рекрутингу ССО, на власному прикладі доводячи актуальність гасла «Можливо, ССО — це ти?!»

— Олександре, до 2022 року ви були доволі успішною людиною в Хмельницькому, мали власний бізнес та широке коло знайомств. Коли вирішили приєднатися до тероборони?

— Війна для мене почалася ще у 2014 році, коли став волонтером. Це зараз налагоджено забезпечення підрозділів, а тоді було потрібне все! Від одягу і харчів до палива і бронежилетів. Часто бував поблизу лінії фронту, допомагаючи знайомим військовим. Одного разу опинився за Дебальцевому на блокпості «Балу», коли ворожі танки почали його атакувати, і ми ледве встигли втекти. Адреналін був ще той! До речі, багато хлопців, які тоді служили та набували бойового досвіду, зараз мають солідні звання і є військовою елітою країни.

Разом із двома друзями, нині вони мої куми, стали волонтерською командою — нас навіть жартома називали «Три гада». Вивчали потреби, шукали кошти, закривали потреби підрозділів. Іноді працювали як пошта — передавали на передову речі від родичів. Запам'яталося, як попросили перевезти на Донеччину вантаж — доволі важкий короб жовтого кольору з якимись металевими частинами. Як виявилось, до армії мобілізувався колишній танкіст, і в нього «полетів» механізм для перезаряджання зарядів. Запасного не було, тож його дружина самотужки взялася за пошуки. Не знаю, де і яким чином вона «намутила», ми займалися лише транспортуванням. Це один із прикладів, як десять років тому формувалася нова армія. Ближче до 2019 року стало менше потреб, я зосередився на своїй роботі, одночасно ставши в Хмельницькому до резерву 106-ї бригади ТРО.

— Як це — бути в резерві? У вільний час опановували військову справу, проходили навчання?

— Так, ми регулярно виїжджали на полігони. Одного разу в змаганнях серед підрозділів ТрО навіть посіли третє місце. В місті базується відомий на всю країну 8-й полк спецпризначення, його бійці іноді виступали інструкторами і ділилися реальним бойовим досвідом.

Ми відчували, що війна на порозі, жодних ілюзій не мали. Справа була лише в даті — сьогодні, завтра чи через місяць. 24 лютого зателефонував командиру, а вже за півгодини наша група з десяти осіб була у строю. Я сам мисливець, мав рушницю, пістолет з гумовими набоями. Спочатку було завдання охороняти частину, а потім – важливі об'єкти в області. Наприкінці 2022 року отримали наказ висуватись у складі роти контрдиверсійної боротьби на схід.

— Чи стала вам у пригоді під час війни фахова спеціальність?

— Народився в Кам'янець-Подільському і закінчив Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, за фахом — еколог лісового господарства та заповідних зон. Це наше спадкове — батько та старший брат довгий час працювали в цій галузі.

Певний час перебував у держлісгоспі, а згодом став приватним підприємцем – дилером техніки для лісу, саду та городу компанії ТОВ «Андреас Штіль». Кажу це одразу, бо зазвичай запитують, чому мій позивний — «Штіль».

До речі, в березні 22-го знадобилися зв'язки з лісничими. Надійшла інформація, що з півночі колона танків йде на аеропорт в Старокостянтинові, і нашому підрозділу дали наказ виявити ворога і висунутися на перехоплення. З озброєння мали лише штатну стрілецьку зброю та декілька РПК, вже навіть не кажу про будь-який досвід ведення бою. Колону техніки чутно за кілометри, тож вирішив продзвонити лісників з північного напрямку. Але виявилося, що це дезінформація, втім, для тих місяців то було нормою.

— Перше бойове хрещення запам’ятовується назавжди. Яким воно було у вас?

— Бойовий досвід набув у бригаді ТРО. Спершу солдатом, потім — старшим солдатом у роті контрдиверсійної боротьби. Нас навчали інструктори ССО — як заходити у посадки, пересуватися по ним, як робити засідки, зачистку та утримувати будівлі.

Бойове хрещення відбулося біля населеного пункту Підгороднє, це околиця міста Бахмут, де мали утримати від перерізання важливу дорогу на Соледар. Потім перекинули на Сумщину, їздив до підрозділів у Куп'янськ, Лиман, був відряджений на Запорізький напрямок.

У листопаді-грудні 2022 року біля Бахмута в ході виконання завдання мали утримати взводний опорний пункт «Валет». Про нього тоді в медіа багато говорили. Росіяни кинули на його захоплення шалені сили, і подекуди, після артобстрілів, прямий контакт із ворогом доходив до кількох десятків метрів.

Ми разом із суміжним підрозділом декілька днів оборонялись, знищили багато кацапів, але, на жаль, і в нас теж були втрати. Але, попри всі складнощі, завдання виконали.

Один із нашої волонтерської когорти «Три гада» й досі вважається зниклим безвісти. Я мав контузію — й до сьогодні одне вухо не чує. Хто знає, чи розмовляли б ми зараз, якби тоді не врятували побратими. Під руки вели крізь мінні поля близько семи кілометрів, до найближчого пункту евакуації. А потім повернулися на завдання. Залізні люди!..

— Цікаво, що, маючи таке поранення, ви не демобілізувалися, а навпаки — вирішили піти далі, долучившись до елітного роду військ — ССО. Як таке можливе?

— Після лікування продовжив службу в ТРО, але вже на іншій посаді. Маючи вищу освіту, отримав первинне офіцерське звання, а згодом тимчасово виконував обов’язки заступника командира бригади з морально-психологічного забезпечення.

Знаючи про реформування МПЗ у Збройних Силах України, вступив до Хмельницького інституту соціальних технологій університету «Україна», напрямок — психологія, де здобув другу вищу освіту. Врешті, у бригаді розпочалися зміни, і мені захотілося нових викликів. Відгукнувся на пропозицію друзів долучитися до ССО. Якраз формувався новий полк, відкривалися гарні можливості з «нуля» почати роботу та дати результати.

— До повномасштабної війни у вас був доволі успішний бізнес. Судячи з активності, яку проявляєте в ССО, здобуті навички знадобилися…

— Нині я офіцер 6-го полку ССО «Рейнджер». Іншими словами, на мені –забезпечення потреб полку по «неармійській лінії». Співпрацюю з різними фондами, волонтерами, розповідаю їм про наші потреби та пропоную долучитися до допомоги. Ще один важливий напрямок — співпраця з місцевими громадами. У багатьох із них закладені субвенції на допомогу ЗСУ. Відправляємо відповідні листи, аргументуємо важливість завдань, які стоять перед ССО.

Зараз у військових питання щодо забезпечення специфічні. Держава в достатньому обсязі забезпечує харчуванням, одягом, взуттям, засобами захисту, медициною… Все те, що ми як волонтери десять років тому купляли та розвозили по підрозділам, нині постачається чітко та централізовано. Теж саме стосується зброї — вона вся у нас стандартів НАТО, переважно від західних партнерів. Коли новачки питають «чи дадуть мені АК?», жартома відповідаю: «Хіба що трофейний». Інша справа — позашляховики, евакуаційні авто, БПЛА… В цьому маємо велику потребу та радо дякуємо всім, хто допомагає.

— 6-й полк сформований рік тому і вже має потужні бойові результати. Бачите в них і свою частку заслуги?

— Займаюся цією справою більше півроку. За цей час забезпечили підрозділ не одним десятком автівок різної конфігурації, а також автобусами, вантажівками та іншим. Люди, які розуміються на реаліях сучасної війни, погодяться, що транспорт на передовій — витратний матеріал.

Також нашою частиною отримано значну кількість автівок швидкої допомоги від різних фондів. До прикладу, в одну із таких автівок нещодавно влучив FPV. Вона згоріла, але особовий склад живий? і це — головне! У супротивника перевага в БПЛА різного типу, починаючи від розвідників і закінчуючи FPV-дронами на оптоволоконному кабелі. Все це треба аналізувати, робити висновки. Маємо свої сильні сторони, втрати в живій силі та в техніці у ворога шалені. Це бачать всі, і це вже позначається на їхній боєздатності.

Окрема подяка волонтерам! Я сам із цього середовища і розумію, як нині важко знаходити усе необхідне. Ось нещодавно нам запропонували ручні кулемети Мінімі (FN Minimi — ручний кулемет калібру 5,56×45 мм — Прим.) бельгійського виробництва. Звісно, від такого не відмовляються, зараз в стадії опрацювання.

— Умовно, приходить молодий хлопець чи дівчина в підрозділ ССО, що вони мають придбати для служби?

— Ми повністю забезпечуємо всім необхідним! Речова служба одягне і взує новобранця, видадуть медицину, засоби захисту. Все те, що три роки тому ми купляли за власні кошти, а потім — отримуючи першу армійську зарплату чи бойові, нині забезпечується підрозділом. Від людини в першу чергу потрібна мотивація та бажання вчитися. Нової інформації багато, вона різна, і всю її треба засвоїти. В цьому контексті радив би проявити ініціативу та самому обрати напрямок служби. Нині в ССО створено рекрутингловий центр, де рекрутери з бойовим досвідом підберуть посади, допоможуть обрати підрозділ, відправлять на навчання. Досвід підказує, що ця війна швидко не закінчиться. Раджу тим, хто ще не служить, — не зволікайте.

— Три роки повномасштабної війни… Прокидаючись вранці, як знаходите мотивацію служити далі? У чому бачите нові виклики?

— Не буду казати красиві слова. Мене мотивують побратими, які кожного дня дивують хоробрістю та силою волі, мотивує наше незламне суспільство. А найбільша радість — родина. Від початку війни моїм бізнесом керує дружина, і в неї це гарно виходить. Старший син навчається в університеті в Києві, молодший — ще школяр. Тому головною мотивацією є перемогою завершити цю війну, щоб мої діти ніколи не бачили те, що довелося за останні роки побачити мені.