Щоденник мандрівника Ігоря Кашлєва: ночую на острові в Чорному морі
- Зараз я на острові Березань. Там археологи копають. Сиджу біля неглибокої ями, там на дні фундамент якогось будинку. Повечеряли разом. Море відкрите, Місяць яскравий – кожну травинку видно (позіхає – прим.авт.). А мої коліна у його світлі – блискучі, чорні такі. Смішно.
Сьогодні був дуже насичений день.
Зустрів світанок, пофотографував його і далі кемарити почав. Потім прокинувся, зібрався, поплив на мис Аджигол. На мисі вийшов – дивлюсь, там пряма, 20 кілометрів до Очакова. Якщо дугою – десь 27 кілометрів. Я вирішив по прямій йти. Хвилі не дуже великі, нормально йшов. Бачу – маяк, думаю, причалю, поїм і далі погребу. Бац – ще один, червоно-білий, думаю, зупинюсь. А це корабель, на мене суне. Я трохи злякався, думав, мо’, прикордонники. Але був готовий. Проплили повз. А я погріб до того маяка – а це, як виявилось, штука метрів тридцять заввишки, і щоб туди залізти, мені довелось би разів в п’ять вирости. Така велика платформа. Там корабель поруч стояв, на його борті промальпіністи висіли – мої колеги. Фарбували там щось. Я підплив до них, ми поговорили, і я поплив далі. Десь метрів 50 проплив, і думаю, чого я туплю – причалюсь до корабельного ланцюга, перекушу, тоді вже піду далі. До речі, я вже в Чорному морі.
Попросив причалити до того корабля, капітан дозволив. Поговорили, їм, і тут ледь така досить неприємна річ зі мною могла б статись Але не сталась, все гаразд. Цей ланцюг почало смикати по хвилях, і між носом корабля і ним затисло ніс мого човна. Не критично, але трохи придавило. І я ж не знаю, куди хвилі підуть. В мене в роті шматок ковбаси, я його випльовую, бігом вивільняю цей ніс. Дістав, перев’язав трохи далі, та й все гаразд.
На судні, до якого я причалив, мені запропонували воду і сухарі. Дали сухарі, справжні, сушені, не магазинні. З білого хлібу.
Пішов далі, на Очаків. Відстань велика, хвилі сильні. Постійно грати доводиться – є хвилі сильні, є хитрі… Морське плавання – це дуже класно. Далі, бачу – якісь судна, ніби військові. Зо п’ять штцк йдуть довкола мене – лякаюсь. Оточили, гади (сміється – прим.авт.). Потім вертоліт – просто наді мною, набирає висоту. Зі всіх боків. І тут починається движуха. Спецназ тренується. З вертольоту починають скидати ластоногих з парашутами. А ці баркаси їх підбирають. А я якраз в зону цих навчань потрапив. Навіть дуже не фотографував, аби потім проблем не було. Один просто поруч впав, я підплив, питаю – допомога потрібна? Ні, повертається, показує – все ок. Радує, що спецназу моя допомога не потрібна (сміється – прим.авт.). Далі маяк, здоровий такий, прикордонників. Гребу до нього, вже чекаю, коли ж до мене звернуться, запливаю за ріг – а там пляж і купа людей. От і все, пройшов.
Підплив до берега, стояв хвилин зо десять, не знав, кому б човна лишити, щоб самому піти погуляти. Батареї, знову ж таки, зарядити. Жінка якась ходила поруч, попросив, вона розпитала мене – хто, звідки, й каже – о, та ти земляк, я з Чернівців (сміється – прим.авт.). Трохи погуляв по місту. Сильне потрясіння. Людей купа, відчув себе ніким. Дивлюсь на себе у відображенні вітрин – обдертий, обгорілий… А всі такі святкові, веселі. І мені відразу в шлюпку захотілось – там я себе королем відчуваю.
Босий пішов, загнав собі занозу в ногу. Колючка якась. А мені наглядачі того маяка шпильку дали – мовляв, якщо судома, втикай, не бійся, відпустить. І от я на хвилях вже, таку «операцію» зробив – хвилин зо 20 мучився, але таки занозу вийняв. А зараз вже й не видно, де вона там була.
Відчалив від Очакова. І бачу – парусник, метрів 5, невеликий. Пливе до мене. Там чоловік і жінка – чоловік каже – давай я тебе відбуксую до берега, щоб в море не здуло. Я відмовився, тоді він запропонував мене до Березані, до цього острова підкинути. Взяв мене за ніс і потягнув. Так рівно пішло. З такою швидкістю ще – кілометрів 15 на годину, певно. Потягнув мене хвилин зо 5, а потім каже – слухай, а зараз як вітер стихне, а в мене немає весел. Це було смішно.
Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.
