Хто тут живе? Мешканці будинку з вишивкою, які створили пам’ятник Мюнхгаузену

Пам'ять про минуле не стирається безслідно, поки будуть живі її вірні носії - будинки, що зберігають в собі частинку історії. Щотижня на сайті vsim.ua ми розповідатимемо про архітектуру та людей, які творили, жили і надихались у нашому місті.

Ми будемо досліджувати і публікувати матеріал про всім знайому будівлю, але із зовсім невідомої сторони. Яким було минуле будинку, і хто живе там сьогодні, – про це у нашій рубриці новій "Хто тут живе". 

Будинок художників на Кам'янецькій  

• Побудований - 1962 р.
• Адреса - вул. Кам’янецька, 48
• Кількість поверхів - 4
• Кількість під’їздів - 2
• Кількість квартир - 16

"Не зовсім типовий «представник» своєї епохи" 

Олег Свінціцький, член НСАУ, голова циклової комісії архітектури та дизайну у КПКБАіД, викладач спецдисциплін на відділенні архітектури та дизайну коледжу

«На перший погляд – це символ радянської епохи, представник часу введення нових індустріальних технологій типового будівництва, житловий чотириповерховий будинок із вбудованими приміщеннями громадського призначення на 1-му та верхньому поверсі. Але навіть зараз у ньому ще проглядаються залишки доби «радянської сталінської класики» на завершенні карнизу. Хоча інші подібні елементи – обрамлення входів, консолі балконів та огородження із балясинами – зникли з проекту безслідно. У будівлі бачимо елементи новітньої архітектури у засклених фасадах першого поверху. Кожен власник намагається виділити свою територію, не зважаючи на сусідів, а тим більше – на увесь будинок.

Щодо першого вигляду збудованої будівлі, то вона була із червоної цегли – це проглядається в стилізованій карнизній частині. Цікавий етап відбувся, швидше всього у 1970-их роках, з повторним оздобленням фасадів загальновідомою плиточкою «кабанчик». Тут будівельники підійшли до справи нестандартно, і ми отримали у правій частині зверху цікаве оздоблення з темно-зеленої плиточки з використанням характерних елементів народного українського орнаменту.

В цілому це – досить цікава споруда, правильно архітектурно-композиційно розташована, не зовсім типовий «представник» епохи 1960 – 1970-их років. Барвистий завдяки поєднанню основного об’єму та пізнішого оздоблення. При уважному підході міг би стати пам’яткою того періоду будівництва».

Проект «будинок художників»

Перед тим, як розповісти історію будівництва «вишиванки», згадаємо передумови згуртування і об’єднання митців. Історик, краєзнавець і дослідник Проскурова Сергій Єсюнін розповідає, що постанова «Про перебудову літературно-художніх організацій» 1932-го року передбачала створення спочатку обласних і республіканських організацій художників, а згодом і Союзу художників СРСР. Пізніше, в 1951 році, в Проскурові з’явилось Обласне товариство художників. Через три роки, після перейменування міста, організацію назвали Хмельницьким обласним кооперативним товариством художників.

Своєю роботою митці мали пропагувати соціалістичний спосіб життя. Простіше кажучи – виконання «держзамовлення». Проте й держава не залишилась у боргу. Для художників у 1960 році розпочали будівництво житлового будинку – того самого з «вишивкою». Вже через два роки митці святкували свій переїзд.

- Абсолютно ідентичні будинки для майстрів пензля є й в інших містах – Рівному, Вінниці, Житомирі, Черкасах тощо. Це був проект, який реалізовували практично у всіх містах. Тоді при владі був Хрущов, а тому й будинки художників були по типу “хрущовок”, – каже Сергій Єсюнін.











Підсобні майстерні та склади художніх матеріалів знаходились у напівпідвальних приміщеннях, на першому поверсі – просторий виставочний зал, на другому і третьому – шістнадцять житлових квартир, а на четвертому – творчі майстерні. Художники практично не виходили з будинку: там вони жили, працювали, організовували виставки і продавали свої твори.

Зараз «будинок з вишивкою» інший – не мистецький. Він поєднує в собі різні магазини, фотостудію, офіси і житлові квартири. Четвертий поверх, де були майстерні, майже пустує. Будинок художників – це вже застаріла назва, бо ж митців тут тепер одиниці, всі виїхали, а будинок «живе» іншим життям.

Живуть в будинку 55 років 

Який же будинок сьогодні? Вхідні двері - нові залізні із введенням кодового паролю, а далі ще одні – видно, з дерев’яні, зверху над ними тріщина. Вікна підйомного маршруту теж старі, давно пофарбовані блакитним.

Ремонт всередині не новий, але очевидно, що йому не півстоліття. Піднімаючись по сходах, в очі «кидається» електропроводка – вона стара, «відкрита» і скручена в джгути над вхідними дверми квартир.

Ось і квартира № 13. Тут живе Михайло Омелянович з дружиною Валентиною Яківною. Подружжя Андрійчуків - “старожили”.  Вони заселилися сюди в рік здачі будинку - 1962 року.

Михайлові Омеляновичу – 89 років, він заслужений художник України, член Національної спілки художників України. Дружині - 83. Вона – кераміст.

- Раніше тут життя вирувало: ми тут жили дружно, весело, працювали, відпочивали, святкували різні події. Був салон, де ми постійно організовували виставки і зустрічі, а тепер там ковбаски продають. Ковбаски… Поверхом вище, прямо над нами, була наша майстерня. Тоді в кожного художника була своя зала для роботи, а тепер там – фотосалон. Забрали наш дім, – говорить Михайло Омелянович.

Свою двокімнатну квартиру подружжя люблять, бо кожна річ в ній має свою історію. Валентина Яківна згадує, як тільки заселилися, то експериментували з ремонтом, фарбували підлогу в зелений колір. І хоча зараз вона вже звичайна коричнева, в квартирі майже нічого не змінилось. Атмосфера вдома творча – все «дихає» мистецтвом і антикваріатом.

Речі з історією з квартири художників 

Старе велике дзеркало з дерев’яним обрамленням – перше, що бачиш у прихожому коридорі. Хто б міг подумати, що така цінність лежала практично на смітнику! З того, що було для когось сміттям, художники зробили «цукерку». Валентина Яківна бережливо проводить рукою по рамі, згадуючи історію цього дзеркала:

- Я просто йшла по вулиці і побачила, що хтось викинув шматки дверей. Подивилася, що там дуже хороша різьба і взяла додому. Потім віддала в нашу столярку, щоб зробили раму для дзеркала, - пригадує жінка.

У самій дерев’яній рамці також є маленькі керамічні вставки, – це вже робота пані Валентини.  

Стіни квартири прикрашені килимами. Той, що у вітальні, – зелений із червоними і жовтими вставками. Ця давня традиція насправді робить мистецьку домівку ще більш затишною. Видно, що художники люблять крісла. В одній кімнаті їх аж три.

На двох протилежних стінах висять дуже подібні годинники – масивні із темно-коричневого дерева з різьбою. В кімнатах стоять старі книжкові полиці високі аж до стелі, на повну напхані книгами. Митці говорять, це – їхнє багатство.

У кухні та стіні висять у два ряди керамічні тарілки. Аби показати ближче, Валентина Яківна знімає одну з них, оздоблену ліпкою червоних квітів. До всіх речей у квартирі господарі ставляться дуже трепетно і бережно, бо все для них цінне, все має свою пам’ять.

От і «родзинкою» кухні є люстра – дещо готична. Син Тарас, подорожуючи Голландією, привіз її батькам як подарунок. Люстра у вигляді великого шару, підвішеного металевими ланцюгами. Внизу біля основи шара на протилежних боках – два кораблі.



















“Моїх робіт вдома майже немає”

- Ми сумуємо за минулими часами. Колись на кожен день була робота. Для партії комуністів ми були апостолами, професіоналами. А зараз художників не цінують, не треба їх. Комп’ютери нас витіснили. Друкують різні біл-борди, а від свого призвання не можеш відмовитися. Це богом дано. Як, скажімо, є пташки співочі і не співочі. От і соловей – пташка співоча. То хіба він може не співати, не зважаючи на різні причини. Так і художник, – ділиться Михайло Омелянович.

Хоч на голові вже сивина, митець у свої майже 90 ще дасть фору молодим! Він – весь у справах. Розповідає, що готує виставку до Дня міста і відразу запрошує на відкриття 29 вересня о 16:00 в обласному художньому музеї. Пан Михайло з дружиною показують збірники зі своїми роботами. Скільки їх хоч приблизно, вони й не здогадуються.

- Моїх робіт вдома майже немає - оздоблювала керамікою стіни різних будівель, а маленькі керамічні вироби практично всі віддавала на продаж. Залишились тільки ескізи на великих листах картону”, - говорить Валентина Яківна.

Молоде покоління будинку

Поверхом нижче, відразу під квартирою художників, живе молода сім’я. Двері відчиняє 30-річна Тетяна – із зачіскою «каре», у кофтинці на блискавці, в шортах, взута у кімнатні капці з леопардовим принтом. Вона живе з чоловіком і двома дітками – трирічним Альбертом і дворічною Євою. Відразу біля входу у довгий ряд вишикуване дитяче взуття. Тетяна пояснює, що все це – Євине. Вона – справжня модниця. А от Альберт – як чоловік, йому багато взуття не хочеться. Головне, щоб була улюблена пара.

- Цю квартиру нам дали по роботі. Вже живемо тут три роки. Чоловік – директор «Поділля-Телеком», а я сиджу вдома з дітьми, хоча вже десь півтора року працюю в компанії «Оріфлейм». Лежати на дивані – це не мамина робота, – говорить жінка.

Про будинок Тетяна багато не знає. Лише те, що його побудували для художників. Жінка жартуючи згадує, що відчуття художньої атмосфери у сім’ї з’явилося відразу після переїзду. Альберт обмалював усі стіни, лише недавно їх перефарбували. Тепер квартира без малюнків, але кругом – дитячі іграшки. У вітальні влаштували навіть своєрідний гараж: дитячий візок, триколісний велосипед, велика машина і два мотоцикла. Нічого зайвого, аби дітям було просторо і безпечно. На столі – ноутбук, а на екрані показують «Машу і ведмедя».

У квартирі – сучасний ремонт, кухня-студія, нова сантехніка, метало-пластикові вікна. Тетяна каже, що ремонт зробили попередні жителі. Каже, є проблеми зі світлом. Навіть у загальному коридорі видно проводи, які не сховані, а просто висять. Коли жінка вмикає одну мультиварку, світло «вибиває» по всій квартирі. Електрики говорять, що потрібно міняти абсолютно всю проводку.

- Поверхом нижче під нашою квартирою – магазин. Раніше його там не було і нам було дуже холодно: загальне опалення, ставили два обігрівачі і все одно мерзли. Потім, як магазин запрацював, нам стало тепліше, тому зараз не скаржимось. Ще тут дуже тонкі стіни. Коли хтось вдома спить, не можна нічого робити. Навіть, коли їсиш у кухні, то в спальні чути, як стукає виделка. Проте все це – дрібниці. Раніше ми жили у гуртожитку в одній кімнаті, тому цінуємо те, що маємо зараз.

Барон Мюнхгаузен – робота жителів будинку

Мало хто знає, але саме художники у 1970-ому році зробили в дворі власного будинку фонтан із фігурою барона Мюнхгаузена. Митці встановили скульптуру для розваги своїм дітям, а вона стала пам’яткою всього міста.

- В нас тут було дуже багато діток в дворі. Літом у спеку їм не було куди дітися, тому ми вирішили зробити такий собі хлюпально-плескальний басейн. Ми з колегами розробили ескіз і макет. Потім методом спільної народної праці під час «суботників» всі разом і влаштували фонтан. ЖЕК тоді нам дуже допомагав матеріалами. Такий гарний в нас був майданчик! Були лавочки і виноград «плівся». Постійно шум, галас, дитячий сміх, - розповідає художник Михайло Андрійчук

Зараз цей фонтан засмічений, у ньому і навколо валяються пляшки. Вся територія двору забруднена. За словами мешканців, сюди постійно приходять випити.

- Внутрішній дворик – це просто жах. В мене немає кращих слів для цього, – каже мешканка Тетяна. – Ми з дітьми йдемо гратися в інші сусідні двори. Там теж не набагато краща ситуація, але все ж не така «запущена»,  як у нас. Хоча територія гарна, є фігура Мюнхгаузена, можна ще встановити пару каруселей і буде чудовий майданчик. Але у всьому причина – культура людей. Точніше – її відсутність.

Підготувала Вікторія ТАРАН 

Пишіть нам, якщо ви хочете, щоб ми написали про ваш будинок [email protected]    

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.