Проскурівська катівня, голод та сибірські нари: як більшовики встановлювали владу на Поділлі

Проскурівська катівня, голод та сибірські нари: як більшовики встановлювали владу на Поділлі
У колажі фото 1 - начальник управління НКВС по Кам'янець-Подільській області. На фоні фото 2 - будинок Берлянта, у якому зберігалися архіви проскурівського НКВС, джерело: Володимир Чернух у Facebook-спільноті "Історія Проскурова"
  • Стіни міських підвалів - мовчазні свідки тисяч знищених життів.

  • Поділля, особливо західне та південне, у 20-30 роках минулого століття совєтам ввижалося ледь не колискою “контрреволюції”, бо було прикордонним регіоном.

  • Наче у книзі Оруелла, поплатитися життям можна було навіть за криво сказане слово.

  • Про масові вбивства та депортації жителів з територій, які зараз є сучасною Хмельниччиною й те, чому про це потрібно пам'ятати - у матеріалі.

“Енкавеесівці по одному виштовхують в’язнів, а двоє катів, що стоять біля входу до камер, раз у раз б'ють чергову жертву довбнями по голові. Людина падає, втрачає свідомість, хрипить. Решта енкавеесівців з пістолетів і наганів дострілюють нещасного і відтягують труп убік.” [1]

Це слова Василя Панчини, колишнього секретаря Проскурівського райкому Комуністичної партії. У 1938 році він став свідком масових розстрілів у підвалах проскурівського відділу НКВС. Через десятиліття він пригадував:

“…Того дня у Проскурові, у підвальній катівні, розстріляли сорок “ворогів народу”.

Відео дня

Серед них було двоє його знайомих. Один - секретар сільради з Гречан, інший - колега на прізвище Бойко. [2]

Ці свідчення - лише один з епізодів того, якими методами більшовики встановлювали владу на території сучасної Хмельниччини.

У більшовицьких лабетах

Проскурів вперше опинився під владою більшовиків навесні 1919 року. Як пише краєзнавець Сергій Єсюнін, 6 квітня Червона Армія взяла місто, та вже у червні війську УНР вдалося їх витіснити. До кінця 1920 року Проскурів кілька разів переходив “з рук у руки”, навіть був під владою поляків, доки більшовики остаточно не захопили його у листопаді 1920 року.

Особняк Маранца у Проскурові. У 20-30 роках ХХ ст. - окружний відділ НКВС. Фото: "Історія Проскурова у Facebook

Ще в 1919 році вони утворили на Поділлі надзвичайну комісію для боротьби з тими, хто не хотів їм коритися. Вони одразу заборонили приватну торгівлю хлібом й запровадили продрозкладку - вилучали у селян всі залишки зерна та кормів за встановленими цінами. Залишали їм тільки невелику частину для власного користування. Проте це не допомогло накопичувати обсяги зерна за планом.

Селяни, не в змозі терпіти такі побори (бо раніше надлишок продукції могли вигідно продати), почали створювати стихійні повстанські загони та боротися з “окупантами”.

Жеребкування на розстріл

Для придушення масових заворушень влада використовувала частини Червоної Армії та системи “заручників” і “відповідачів”. Найчастіше заручниками ставали сім'ї повстанців. У випадку повторення вбивств червоноармійців, міліціонерів чи працівників рад їх розстрілювали.

Система “відповідачів” діяла інакше. Їх обирали на місцях як відповідальних за “прояви бандитизму”, а у випадку поранення або вбивства представника влади - розстрілювали. Засуджених до страти визначали за жеребом, який тягнули самі відповідачі.

Так, у 1922 році на Летичівщині за вбивство повстанцями радянських робітників розстріляли 23 відповідачів-селян, до того не причетних. Майно розстріляних конфіскували. [3]

Віддай зерно

Побоюючись масштабніших повстань, радянське керівництво замінило продрозкладку продовольчим податком. Люди здавали державі певний відсоток продуктів, а решту залишали на продаж та для себе. Нововведення отримало назву нової економічної політики (неп).

Такі “поблажки” тривали недовго. У 1928 році у селян знову почали забирати зерно. Тих, хто ухилявся від здавання збіжжя, дозволяли штрафувати у 5-кратному розмірі від вартості того, що підлягало заготівлі. Якщо штрафи не вносилися, майно розпродували.

Заготівля хліба. Фото: shepvisnyk

Наприкінці 1929 року розпочалася колективізація та “розкуркулення”. Тоді голова сільради одного з подільських сіл писав:

“Справи кепські. Мається письмове, загальне для всіх сіл розпорядження негайно виділити 15-20 відсотків куркулів для висилки у Сибір. Що ж я можу зробити, коли маю таке бідне село, в якому нема жодного куркуля. Коли з цим запитанням я звернувся до представників влади, то мені відповіли, що коли я не знайду 15 відсотків куркулів, то сам поїду на Сибір. Ще кожному з цих людей треба видумати і сформулювати досить тяжке обвинувачення, якого кожний з цих людей не чув і не бачив. Це все одно, що вбити цих людей”. [4]

Так званих “куркулів” з невеликою кількістю майна та продуктів виселяли у віддалені регіони Росії. До 10 березня 1930 року лише в Проскурівському районі розкуркулили 1 281 господарство. [5]

Хліба!

Депортації та примусова колективізація спричинили кризу - селяни не хотіли працювати на державу. Держава намагалася вилучити у них максимальну кількість зерна. Наприкінці 1931 - у першій половині 1932 років Україну охопив масштабний голод. [6]

Силою у людей забирали землю, худобу й усю їжу. Їх намагалися загнати у колгоспи страхом перед голодною смертю. Ті, хто погоджувався йти у колгосп, раз на день отримували черпак баланди. Та навіть попри це люди пухли й вмирали.

“Щоранку підвода їздила по вулицях села і збирала трупи, які везли на цвинтар і скидали у заздалегідь підготовлену яму. Отака була весна 1933-го, ні кота, ні собаки не знайдеш”, - згадував хмельничанин Леонід Шерстенюк, який у 1930-х роках жив у селі Черешенька на Деражнянщині. [7]

За однією бідою почалася інша. Не встигли ті, хто вижив, оговтатися від голоду, як настали роки масових розстрілів та терору.

Голодні діти в Україні у 1933 році. Фото: Історична правда

Як катували в енкавеесівських підвалах

У 1937 році, коли Проскурів та Кам'янець-Подільський були частиною Вінницької області, у Вінниці було розташоване обласне управління НКВС. Там проводили допити, ув'язнювали та розстрілювали “ворогів народу”. Допити, як правило, супроводжувалися катуваннями. 

Ув'язненим ламали зуби, дубовою лінійкою били по голові, плечах, ногах, змушували непорушно стояти по кілька діб, повторюючи: “Я - ворог народу”, позбавляли їжі та води. У книзі “Радянські карателі…“ (дивіться список джерел наприкінці публікації) автори пишуть, що до одного із арештованих застосовували “політ парашута” - вибиття стільця. У результаті людина падала на підлогу, травмувала хребет та внутрішні органи, починала блювати.

Людей били в присутності інших арештованих, примушували закривавлених співати революційні пісні, арештовували родичів, погрожували вчинити насильство над дружиною чи донькою. [8]

Подільські кати

У вересні 1937 року, коли утворили Кам'янець-Подільську область, обласні структури НКВС з'явилися й у Кам'янці-Подільському. Із березня 1938 року його очолював росіянин Іван Жабрєв. Проскурівський районний відділ НКВС очолював Зіновій Браун. [9]

Іван Жабрєв. Фото: Вікіпедія

За їхнього керівництва арештованих теж систематично катували: били гумовим кийком, шомполом, дерев'яним молотком, колючими гілками акації. Один зі слідчих бив заарештованих перед розстрілом, а потім змушував дивитись на розстріли. [10]

Лише у Проскурові у період з жовтня 1937 року по листопад 1938 року чекісти (співробітники каральних органів, ті ж енкавеесівці - прим. автора) розстріляли 2060 людей. У Кам'янець-Подільській області у 1937-1938 роках у катівнях НКВС загинули 13 275 осіб. [11]

Василь Панчина згадував, що проскурівський відділ НКВС знаходився в будинку, який нині займає ляльковий театр. У своїх свідченнях чоловік пригадував, як виглядало те злощасне місце:

“Усі разом спускаємося у підвал. Бачу великий цементний круг, відгороджений скляним простінком. Посередині отвір, забризкані кров'ю стіни. А далі, в бік нинішнього центрального універмагу, видніються двері. Біля них - двоє охоронців в цивільному одязі. Пізніше з'ясувалося, що там, за дверима, були підземні камери, де знаходилися приречені на страту.” [12]

Будинок Берлянта у Проскурові. У 20-30 роках ХХ ст. там розташовувались відділи НКВС. Військові Червоної Армії підірвали його під час відступу у 1941 році. Фото - "Історія Проскурова" у Facebook

Через три десятиліття, у 1966 році, під час будівництва універмагу на тому місці під час знайдуть сотні, а то й тисячі трупів. Свідками жахливої знахідки стануть численні хмельничани. Вони будуть чути, як впродовж тижня ночами екскаватори загрібають грунт, змішаний з людськими рештками, вантажать це все на самоскиди та вивозять геть з центру міста.

“... з тридцяти чоловік встане лише половина”

Тих, кому пощастило більше, аніж мученикам енкавеесівських підвалів, відправляли у заслання до найвіддаленіших куточків Росії.

Маркіян Бабак, мешканець села Гриців на Шепетівщині описав історію свого батька, якого заслали у табори.

“... згадував тато, що дуже важкою була дорога до Сибіру. В'язні вмирали від хвороб, які ніхто не лікував, від голоду і спраги, бо часто давали одну тюльку без хліба і води. Уже взимку дісталися до Якутії… Дали їм сокири і пили, наказали споруджувати собі бараки. Багато людей гинули тоді від морозів, що нерідко досягали 60-65 градусів. Було сядуть, розповідав батько, навколо багаття на короткий перепочинок, щоб заварити у котелках хвої на сніговій воді без солі й цукру (як засіб проти цинги), а з тридцяти чоловік встане лише половина.” [13]

Свиней годували краще, ніж в'язнів

Шепетівчанка Марія Мирецька пригадувала, що у 1937 році розстріляли її чоловіка за сфабриковані звинувачення у антирадянській пропаганді. Перед тим його жорстоко катували. Марію арештували у жовтні того ж року. Жінка 3 роки відбувала покарання у сибірському таборі ГУЛАГу в Маріїнську, де працювала свинаркою. Ось що вона розповіла про “турботу” радянського режиму:

“… наше постійне харчування - риба солона, дрібненька капуста, варені або запарені буряки. Хліба з полином нам припадало по 500 грамів на день. Були світліші дні у харчуванні, коли тривав опорос. Тоді завозили поросятам молоко, вівсяну кашу заварювали. З цього раціону крадькома і нам перепадало.

Щоденно працювали по 14-16 годин. Йшли на роботу о 6 ранку, а поверталися не раніше 8 вечора. … А потім - брудний барак з триповерховими нарами, де аж чорно від клопів. Фуфайка, грубі черевики - це наш одяг і взуття в будні і в свято.” [14]

В'язні ГУЛАГу на роботах, 1932 рік. Фото: Радіосвобода

Ще живу вивезли у морг

Не легше було родичам репресованих, яких усюди супроводжувало клеймо рідні “ворога народу”. Мешканець села Гречани (зараз - мікрорайон Хмельницького - прим. автора) розповів про загибель своєї сестри, чоловіка якої арештували наприкінці грудня 1937 року:

“31 грудня сестра пішла до в'язниці, щоб занести йому їжі. На сильному холоді і вітрі простояла в черзі півдня. Повернулася ввечері змучена і хвора. Цілу ніч і весь наступний день стогнала від болю. 2 січня 1938 року швидка допомога відвезла її до лікарні. Але вона не могла отримати лікарську допомогу, бо була дружиною “ворога народу”. … Уночі її, ще живу, вивезли у морг і залишили там при температурі 20 градусів нижче нуля. Про це я дізнався лише після війни. Сторож шпиталю розповів мені, як у морзі вона стогнала від болю, доки не замерзла.” [15]

Здавалося б, що це лише найбільш жорстокі випадки, що таких було одиниці. Та численні архівні документи свідчать - подібних страждань зазнала чи не кожна родина, яка чимось не сподобалась радянській владі.

Кінець катам

Наприкінці 1938 року “Великий терор”, як його згодом назвуть науковці, почали згортати. Намагаючись створити ілюзію “справедливого” судочинства, керівництво срср проводило чистку каральних органів. Тепер на допити потрапляли самі чекісти, серед них був й Іван Жабрєв. Проти нього свідчили його ж поплічники, назвавши “ворогом народу”. [16] Жабрєва розстріляли у 1939 році.

Це лише епізоди двадцятирічного періоду встановлення радянської влади - уривки з послідовної стратегії підкорення України. Це лише Поділля - один з її регіонів. Важко уявити увесь масштаб того, що відбувалося на території усієї республіки.

Сьогодні реваншистсько налаштована росія з новим вождем на чолі досягає свого тими самими методами.

P.S. Кажуть, що минуле потрібно пам'ятати. Таке минуле пам'ятати не хочеться. Та тільки знаючи його, можемо розуміти, з ким маємо справу тепер. Бо минуло стільки років, а в кремлівських кабінетах змінилися тільки прізвища.

Посилання:

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.

Коментарі (13)
  • Olga GRS

    Дякую за статтю. Звірства більшовиків і радянськох влади потрібно знати, історію

    - пам'ятати. Зараз, коли дізнаєшся про злочини росіян, вона читається по-новому.
  • Галина Кошель

    Стаття потрібна. Але деякі подробиці я би  тут не друкувала. Вони ніби є інструкцією для бандитів, терористів. Та й дуже велика честь для катів - їхнє фото на головній сторінці.
  • Чернух Володимир

    Найбільша братська могила звірств Москви досі знаходится в Хмельницькому і кожного дня ми ходимо по тисячах муміфікованих-трупах( по моїх підрахунках 15240 тіл + військові ). Перший НКВСНик був - Браун, його фото в мене на фб-сторінці. Були в них свої НКВДешні гареми де тримали в сексуальному рабстві десятки жінок! Панчина брехун і теж був причетний до справ Брауна! Але головне, що сьогоднішні нащадки цих катів перевділися у вишиванки і сидять у міській владі! Знаходьте інформацію по хештегу #проскурівськийкрик  і бідьше відео на каналі: https://youtu.be/2X1Mwhrnksk

  • Галина Лиса

    ПОТРІБНО Було РОЗКАЗУВАТИ ДО Війни І ВЧИТИ НЕНАВИДІТИ ТУ МОСКОВЩИНУ КЛЯТУ..

keyboard_arrow_up