Забули про війну: як поводять себе хмельничани під час воєнного стану в країні

Фото ілюстративне

Тусовки і танці під нові українські хіти про Вову, п’яні компанії, зниження активності волонтерства та зменшення донатів для ЗСУ – таку картину маємо на початок осені у воєнний стан у країні.

АТО в Україні – з 2014 року, пізніше загострення подій – з 24 лютого цього року. Тоді, вкінці зими та в наступні місяці, всі українці проявили свою силу єдності. Кожен чим міг, тим допомагав. Зараз, звичайно, волонтери і добровільні внески для армії є, але це все вже не в такій потужності.

Інколи, гуляючи Хмельницьким, по поведінці людей навіть не скажеш, що в країні війна. Разом з тим, воєнні дії тривають. Щодня ми читаємо імена тих, хто віддав своє життя за наш мир. Українські захисники боронять нашу країну, наше теперішнє і майбутнє. А де ж поділася та єдність, те «не випий кави – скинь на ЗСУ»?

Час людям прокидатись, поки до нас в місто не постукали

«Було багато перших переселенців, які на хайпі допомагали. Тепер більшість, на жаль, вважають, що їм щось просто винні. Дехто думає, якщо він допомагає коштами, то це лише те, що він може зробити. Дивлюсь на діток, які самовіддано допомагають. Незважаючи на втому, на те, що він чи вона складали собі кишенькові кошти на мрію, віддають все до останнього. Вони розуміють, що по-іншому не може бути», – каже Тетяна Панькова, керівник соціально-культурного простору "Сорока", організатор волонтерської діяльності закладу.

Жінка розповідає, що на даний час в них є свої постійні люди, які не здаються і працюють на перемогу нашої країни. Проте помічників їм все ж дуже бракує. За словами Тетяни, у місцях плетіння сіток взагалі сильна проблема. Людей просто вмовляють прийти і допомогти.

«Де активність? При цьому десятки тисяч приїхало в наше місто. Багато волонтерів, які працюють, дають кошти і ще біжать допомагати. І є ті, хто реально просто не хоче нічого робити. Одна Україна і такі різні світи. А дехто відкрито говорить, що хай челядь воює. Це дивно, коли на дев'ятому році війни люди вмикають пофігізм. Що ще має відбутись в Україні, щоб люди почали думати? Час людям прокидатись, поки до нас в місто не постукали», – говорить Тетяна Панькова.

Хоче, щоб найближчі не бачили війни

«З одного боку – ЗСУ щодня боронить нашу землю для того, щоб далі на умовно мирній території люди жили в спокої і займалися буденними справами, ходили на роботу, діти – на навчання. З іншого боку – ті хлопці, які знаходяться на першій лінії і щодня перебувають у небезпеці, не маючи більшою мірою нормальних можливостей, щоб поїсти, поспати, випрати одяг. Вони бачать, як на мирній території люди відриваються, мажори роблять, що хочуть і за це їм нічого немає. Тоді й у військових зменшується бажання стояти в цей час під обстрілами. Щодо переселенців. Взагалі багато хто з хлопців-військових не розуміє, чому мужчини-переселенці спокійно відсиджуються в наших містах у той час, коли ми боронимо їхні домівки на фронті», – каже військовий Віталій Джус.

Чоловік ділиться, коли це усвідомлює, то залишається одне. Намагатися просто мотивувати себе тим, що він, в першу чергу, боронить країну заради своєї сім’ї, рідних і знайомих. Є прагнення, яке змушує триматися і не здаватися. Він хоче, щоб його найближчі не знали та не бачили ту біду і руйнування, які несе в собі війна.

«Мені здається, що багато хто зловив себе на думці про те, що війна його вже не торкнеться, все вже позаду і в допомозі нема потреби. По новинах розповідають, як все добре, військові все мають, перемога буде через пару днів. Насправді не все так ідеально і допомога потрібна завжди. Якщо спочатку було потрібно фактично майже все, то зараз ситуація краща, але далеко не ідеальна. Є питання в доцільності та ефективності витрат, які все ж вдається зібрати. Якось побачив у соціальних мережах, що за донати придбали кавову машину у якийсь там ремонтний підрозділ десь в тилу (зараз точно не згадаю). Я не розумію взагалі такого. Звичайно, хочеться, щоб усім військовим було комфортно, але кавові машини, кондиціонери чи там джакузі –  це точно не те, на що потрібно витрачати ці кошти. Думаю, взагалі потрібна адресна допомога. Бажано не з кінцевою адресою в штаб, а в конкретний підрозділ. Така ситуація була з моїм знайомим. Він зателефонував і сказав, що хоче допомогти. Тоді я йому сказав конкретно, що потрібно моїм хлопцям і він допоміг, а я сам отримав речі. Це один із варіантів ефективної і дійсно необхідної допомоги», – говорить Віталій Джус.

Це – марафон: дистанція довга, її треба витримати і не зламатися

«Процес, який відбувається зараз, природній. Наша психіка має здатність втомлюватися. Те, що люди займаються мирними справами і здається, що немає війни – нормальна реакція на ненормальні події. Навпаки, здатність переключатися на мирне життя дає сил нашій психіці витримати цей марафон. Бо те, що відбувається в нашій країні з 24 лютого є справжнім марафоном. Щоб його витримати, потрібні сили», – розповідає сімейний психолог Марина Маліновська.

Весь організм, усі його системи, мозок зараз виконують завдання – вижити. Психолог каже, страх і агресія – це нормально. Головне – правильно знайти їх вихід. Взагалі у деяких людей на стрес є реакція «замерзання». Тобто визнати, що у нас іде війна і гинуть інші – це для людини дуже травматично. Вона хоч і знаходиться на більш мирній території, але її психіка просто може не витримати цього усвідомлення. Такі люди уникають інформації, удають, що нічого не відбувається.

«Насправді, думаю, тільки невеликий відсоток населення (мабуть, не більше 10%) може бути справжнім військовим і ефективно діяти в режимі повномасштабної війни. Коли починається щось на кшталт військових дій, організм виділяє багато стресових гормонів, щоб опанувати ситуацію. Людина відчуває багато сил та енергії, багатьом здається, що може «звернути гори». Проте цей стан триває недовго. Далі настає виснаження й організму потрібно поповнити запаси енергії. В цей час люди приймають рішення, які не завжди відповідають дійсності. Загалом, в якому психоемоційному стані буде кожний, залежить від самої людини. Сили треба економити, дистанція довга, її треба витримати й не зламатися», – каже Марина Маліновська.

Автор - Вікторія ТАРАН

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.