Девʼятеро воїнів з Хмельниччини – на щиті: хто вони

• У громадах попрощались із Валентином Багінським, Сергієм Бочаровим, Олександром Давидовим, Андрієм Задорожним, Михайлом Назаруком, Віталієм Пасічником, Михайлом Почапським, Юрієм Спірідоновим та Геннадієм Тарасевичем.

Впродовж перших днів вересня у громадах Хмельницької області попрощались із військовими, які боронили Україну. Історіями бійців поділились місцеві адміністрації.

Валентин Багінський



0 0

2 вересня у Славутській громаді провели у небесну височінь воїна Багінського Валентина Петровича, який після виснажливої боротьби з важкою хворобою відійшов у вічність.

Валентин народився 2 січня 1978 року у Славуті. Закінчив вісім класів Славутської школи № 2. Після школи навчався у Шепетівському професійно-технічному училищі, освоївши професію газоелектрозварювальника. Як згадують рідні, Валентин полюбляв цю професію. Ще з дитинства мав золоті руки, не боявся роботи. Працював з технікою, механікою, ремонтував машини, у свій час влаштувався на місцеве підприємство «Сан-Сервіс». За життя у захисника було не одне захоплення. Йому також подобалося проводити час за малюванням. Чоловік гарно грав на гітарі.

9 травня 2025 року Валентина мобілізували до лав Збройних сил України. Він служив гранатометником у механізованому батальйоні військової частини А5000. Як йдеться в дописі громади, солдат Валентин Багінський боровся із важкою хворобою. Попри всі зусилля медиків, 22 серпня 2025 року його серце зупинилося... У Героя залишилися батько та сестра.

Сергій Бочаров



0 0

3 вересня Шепетівська громада попрощалася із захисником України, сержантом Сергієм Бочаровим, який віддав життя за свободу та незалежність України.

Сергій народився 7 липня 1974 року в місті Шепетівка. Змалку вирізнявся активністю й любов’ю до спорту, особливо до футболу. Відвідував спортивну школу, брав участь у змаганнях, мріяв про великі перемоги на полі. Навчався у загальноосвітній школі №7. Після закінчення школи вступив до Шепетівського професійного ліцею, де здобув спеціальність плиточника-облицювальника. Чоловік працював за фахом. 23 лютого 2024 року Сергій був мобілізований. Після навчання у Полтаві він вирушив на передову. Служив сержантом, старшим стрільцем-вогнеметником 1-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу, 3-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону. Востаннє рідні чули його голос 20 серпня — тоді Сергій казав, що вирушає на бойове завдання. Уже 27 серпня сім’я отримала страшну звістку: 26 серпня серце воїна перестало битися.

Олександр Давидов



0 0

4 вересня в село Баговицю, що на Камʼянеччині, "на щиті" повернувся захисник – Давидов Олександр. Він тривалий час вважався зниклим безвісти.

Герой народився у 1976 році. Його шлях у Збройних Силах України розпочався у 2018 році, чоловік служив за контрактом. У листопаді 2024 родина отримала страшну звістку, що Олександр зник безвісти. До останнього вірили, плекали надію, що він повернеться живим.

Як стало відомо, 26 листопада 2024 року Олександр загинув на Донецькому напрямку. Поховали бійця на місцевому кладовищі у селі Баговиця.

Андрій Задорожний 



0 0

6 вересня у Волочиську громаду "на щиті" повернувся захисник Задорожний Андрій Андрійович.

Герой народився у мальовничому селі Богданівка. Навчався в місцевій школі, яку закінчив у 1998 році. Вже тоді проявляв велику працелюбність та інтерес до техніки: допомагав у полі, працював помічником комбайнера, впевнено керував транспортом — як тракторами, так вантажівками, розповідають у громаді. Далі юнак здобував освіту в Базалійському професійному ліцеї, де отримав фах електрозварювальника, а згодом навчався в Хмельницькому училищі за спеціальністю ремонт і обслуговування газопроводів. У 2000 році створив сім’ю, в якій невдовзі народилася донечка. У 2004 році родина переїхала до Волочиська. Андрія знали як щиру, усміхнену та доброзичливу людину, яка завжди допомагала іншим і не втрачала оптимізму навіть у складні часи. Він працював слюсарем у Волочиській філії ВАТ «Хмельницькгаз», де його неодноразово нагороджували за сумлінну працю. Пізніше працював водієм у ЖЕКу, а згодом — у ТАД, звідки й був мобілізований до лав Збройних Сил України у 2023 році. Андрій служив солдатом 33 окремої механізованої бригади, у інженерно-саперній роті. Брав участь у бойових діях на Запорізькому, Херсонському, Харківському напрямках. Його останнім місцем служби стала Донеччина…2 вересня 2025 року серце Андрія Андрійовича зупинилося. У Героя залишились батьки, дружина, донька, зять та онук.

Михайло Назарук



0 0

6 вересня у Старокостянтинівській громаді відбулася церемонія прощання із захисником України — молодшим сержантом Назаруком Михайлом Івановичем.

Герой народився у 1986 році. Як йдеться в дописі громади, він боровся з ворогом на Дінпропетровщині. Михайло загинув 30 серпня цього року під час бою поблизу населеного пункту Росішки Синельниківського району Дніпропетровської області. 

Полеглого воїна поховали на міському кладовищі Старокостянтинова.

Віталій Пасічник



0 0

5 вересня у Славуті попрощались із полеглим захисником Віталієм Пасічником.

Народився Віталій 26 грудня 1970 року у місті Славуті, де виріс і жив. У 1988 році закінчив Славутську середню школу № 3. Після школи, у період з 1988 по 1990 рік, проходив строкову службу в армії у Львові. Далі закінчив морську школу у місті Хмельницькому. Понад тридцять років, з 1991-го по 2024 рік він працював на підприємстві «Геберіт керамік продакшн». Та 24 серпня 2023 року його мобілізували до лав Збройних Сил України,. У складі 144-ї окремої механізованої бригади, де Віталій служив на посаді старшого стрільця-оператора, він боровся проти ворога на Донеччині, на Покровському напрямку.

26 червня 2024 року зв’язок із воїном обірвався... Рідні вірили, що Віталій живий, сподівалися знову почути його голос, проте доля розпорядилася інакше. Як стало відомо, того дня Віталій загинув. У Героя залилишись дружина, син, донька і брат.

Михайло Почапський



0 0

Шепетівська громада 5 вересня попрощалася зі старшим лейтенантом Збройних Сил України Михайлом Почапським.

Михайло Васильович народився 13 жовтня 1980 року в селі Гулі Барського району Вінницької області. Після школи він пройшов строкову службу та вирішив пов’язати життя з військовою справою, вступивши до Васильківського коледжу військово-повітряних сил. У 2002 році успішно закінчив навчання, а до 2004 року проходив службу в місті Броди. Згодом переїхав до Шепетівки, де зустрів своє кохання. Їхнє подружжя тривало 21 рік, у ньому зростали двоє дітей — донька та син. Для Михайла сім’я завжди була сенсом життя, розповідають у громаді. У мирному житті він працював будівельником, а також захоплювався футболом.

22 травня 2024 року чоловік був мобілізований до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання у Військовому коледжі сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Служив на Запорізькому напрямку, де у грудні 2024 року зазнав поранення. Після лікування повернувся до строю. У військовій частині в Рівненській області він обіймав посаду начальника групи зв’язку та кібербезпеки. 

"Михайло мріяв про мир, чекав на появу першого онука, планував ремонт у квартирі та звичайне життя поруч із родиною. Проте, 31 серпня 2025 року його серце зупинилося, обірвавши життя люблячого чоловіка, батька, сина та воїна", — розповідають зі скорботою у Шепетівській міській раді.

Юрій Спірідонов



0 0

6 вересня Шепетівська громада провела у засвіти офіцера Юрія Миколайовича Спірідонова, життя якого обірвалося 3 вересня.

Юрій народився 18 вересня 1960 року в місті Шепетівка в родині військовослужбовця. Після закінчення школи юнак вступив до Хмельницького вищого артилерійського училища, яке успішно закінчив у 1981 році. Молодий офіцер проходив службу у Німецькій Республіці. Передчасна смерть батька стала важким ударом для всієї родини, і саме Юрій узяв на себе відповідальність за матір і сестру, ставши для них головною опорою.

Службовий шлях Юрія Миколайовича був непростим. Він пройшов через війну в Афганістані, з 1984 по 1986 рік перебував у провінції Кундуз. Після повернення додому продовжував службу, однак у 1990-х роках залишив армію. Оселившись у Хмельницькому, працював, займався підприємництвом, одружився. Тривалий час сімʼя, в якій народилась донька, проживала у Києві. 

У 2015 році родина повернулася до Шепетівки. Юрій знову став на захист держави: у 2017–2018 роках брав участь в обороні Горлівки, а у 2019-му підписав контракт із 24-ю окремою механізованою бригадою імені Короля Данила. Згодом через стан здоров’я був змушений залишити службу. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році чоловік вкотре долучився до війська. Служив у 88-му батальйоні територіальної оборони Шепетівки, де обіймав посаду командира мінометної батареї.  За сумлінну службу у грудні 2022 року Юрій Миколайович був нагороджений медаллю. Третього вересня цього року серце воїна перестало битися.

Геннадій Тарасевич



0 0

4 вересня Дунаєвецька громада провела в останню дорогу солдата Геннадія Вікторовича Тарасевича, який віддав життя за свободу та незалежність України.

Герой народився 27 червня 1994 року в селі Чечельник Дунаєвецького району: тут він провів своє дитинство, навчався у школі, здобував перші знання та життєвий досвід. Після закінчення Балинського ВПУ здобув професію тракториста і працював у місцевому комунальному підприємстві.

У травні 2023 року Геннадій став на захист Батьківщини, вступив до лав Збройних Сил України. Виконуючи бойове завдання, 26 серпня 2025 року, військовий загинув. Це сталось поблизу села Грузьке Шаховської громади Покровського району Донецької області внаслідок ворожого авіаційного удару.

У селі Січинці, на місцевому кладовищі, тіло бійця поховали. Прощання з Героєм відбулося з усіма військовими почестями – під звуки Державного Гімну України та залпи військового салюту.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.