А чи знали ви, що в нашому місті живе діючий ексгуматор, той, хто проводить розкопки тіл померлих з метою дослідження, ідентифікації або перепоховання їх?
Хмельничанин Ярослав Михайловський має незвичайний рід діяльності - він заглядає у минуле, повертаючи імена давно забутим.
Таке заняття йому не приносить прибутку, та надмірний потяг і цікавість до давно померлих людей не залишає його байдужим.
Діяльності, яка пов’язана напряму з людьми, але, на жаль, неживими. Ярослав Михайловський проводить розкопки тіл померлих з метою дослідження, ідентифікації або їх перепоховання. Така справа йому прибутку не приносить, він це робить через особистий інтерес. А на життя заробляє зовсім іншим - дрібним ремісництвом.
Досьє
Михайловський Ярослав Анатолійович
Народився: 31.08.1973 року Улюблена музика: важкий рок Улюблені книги: книги автора Еріха Марії Ремарка Кредо: робити лише те, що насправді до душі Сімейний стан: одружений, син Дмитро (1995 року народження) Терпіти не може: сценічну самодіяльність у всіх її проявах, як фольклорну, так і музичну, оті всі “капустніки”. Вважає, що це все має бути професійно.
Інтерес до кладовищ мав з дитинства
Ярослав Михайловський ще з дитинства відчував цікавість та потяг до історії та археології. З малих літ його приваблювало кладовище своїм спокоєм та тишею. Коли був ще малим хлопчиком, то часто хворів, його бабуся завжди водила в поліклініку. І малий Ярослав все хотів йти до лікарні через старе міське кладовище.
Відео дня
- Все мене туди тягнуло, це було щось неусвідомлене. Взагалі по життю я люблю спокій, і цвинтар був уособленням його. Дуже не люблю крики, шум, в принципі, як і всі археологи. Взагалі, кажуть, що археологія – це «великое одиночество». Я така людина – роблю лише те, що мені подобається, що викликає інтерес. Істориком хотів бути з дитинства. Батьки хотіли, щоб я йшов вчитись на бухгалтерський облік, але зрештою, на той історичний факультет в Кам'янці-Подільському я таки поступив, - розповідає історик.
Отримання ліцензії на улюблене хобі
По закінченні університету в 1996 році Ярослав Михайловський працював в краєзнавчому та художньому музеях, у відділі охорони пам'яток. А в 2005 вирішив продовжити навчання у Києво-Могилянській академії на магістерській програмі з археології. Разом з цим у 1997 році хмельничанин побачив оголошення про пошук безвісних поховань німецьких військовослужбовців часів Другої світової війни, яку транслювали по хмельницькому телебаченні.
Зацікавлений цим історик зв’язався з Хмельницьким товариством «Пам'ять» і саме з цією організацією здійснив першу ексгумацію. У тому ж році пройшов стажування з пошуково-ексгумаційних робіт під егідою Львівського обласного товариства «Пошук», про що отримав відповідне посвідчення. Таким чином Ярослав Михайловський став фактично єдиним кваліфікованим ексгуматором у Хмельницькій області на той час.
- Стажування проходило під егідою Державної міжвідомчої комісії з питань увічнення пам'яті жертв війн та політичних репресій. Мені дали посвідчення про те, що я пройшов стажування і маю право на отримання ліцензії на проведення пошуково-ексгумаційних робіт. А в 2003 році до нас в Хмельницький приїхала робити розвідку по німецьких цвинтарях людина від Німецької народної спілки по догляду за військовими похованнями «Volksbund» (це єдина організація, яка уповноважена урядом Німеччини на таку галузь). А я тоді працював у музеї, він прийшов до нас і спитав, чи нам відомо, де є в місті німецькі поховання. І я так з ним тоді зав’язався і з 2003 року вже співпрацюю з цією організацією, - ділиться пан Михайловський.
- Україна – це як велика братська могила. Ми є порубіжжям Заходу і Сходу, європейським фронтиром, де постійно щось колотилося. Як не війна, то епідемія, як не епідемія, то голодомор. У нас всюди кістки, тому що постійно якийсь неспокій, - каже історик.
“Ексгумації не приносять прибутку”
Не дивлячись на те, що пан Михайловський працював деякий період в музеях, його потужний потяг до свободи підштовхнув до зародження ідеї заробітку без обмеження особистої свободи. Ексгумації не приносять особливого прибутку, - зізнається Ярослав Анатолійович. Тому він обрав собі заробіток за рахунок дрібного ремісництва.
- Щодо заробітку, то я завжди прагнув до самодостатності та самозабезпечення з обов'язковою умовою збереження особистої свободи, тому мені ближче різне дрібне творче ремісництво на кшталт виготовлення реплік елементів одностроїв та спорядження для військово-історичної реконструкції. І зрештою все, чим я охоче займаюсь і що приносить задоволення - є певною мірою як хобі.
Перші розкопки ексгуматора
Перша ексгумація під керівництвом Ярослава Михайловського здійснилася в 1997 році. Він розповідає, що переживав цікавість і страху взагалі не було, коли розкопав та ідентифікував 11 решток німецьких вояків, то підмітив одну цікаву рису солдатського товариства цього народу.
- То були хлопці молоді – гірські стрільці, приблизно по 20 років. І вони, ясне діло, були голі. Тільки один був в светрі, в бинтах увесь. Виявилось по списках солдатів, що один з них загинув не разом зі всіма. А десь за пару днів в іншому селі. І вони його не кинули, а тягли за собою, щоб гідно поховати. От що значить оце ставлення. Німці робили дуже потужну ставку на солдатське товариство. В нас, якщо ти потрапляв в госпіталь, вилікувався, і коли попри госпіталь йшла будь-яка маршова рота, тебе до неї приписували і ти йшов з ними воювати. А німець, якщо виходив з того госпіталю, він обов’язково мав повернутися в ту частину, в ту роту, в той взвод, звідки він потрапив у госпіталь. Навіть рік міг шукати і такий пошук був легальним. Там його друзі - ті, хто прикриє його. І ці люди навіть мертвого будуть тягти доти, доки не будуть мати час вирити яму, нормально поховати, зробити хреста, позначити місце поховання на карті і віддати в архів відповідні відомості, - розповів історик.
“Такого цікавого об’єкту ні до, ні після в мене не було”
Ярослав Михайловський розповідає, що найцікавішим його завданням була ексгумація в Городку в серпні 2004 року поховання угорських гусарів – гонведів. Це були жертви першого бою Першої світової війни на південно-західному фронті, коли війська Австро-Угорщини перейшли через Збруч і вклинились на територію Російської імперії.
- Такого цікавого об’єкту ні до, ні після в мене не було. Всі вони були в чоботах, в гусарських одностроях, від яких залишилися шматки сукна, тобто їх не роздягали навіть. Це був тільки початок війни. Ще народ не був такий зубожілий. Адже з вбитих пізніше знімали одяг для подальшого користування. Їх навіть не грабували, нічого, фляги були при них, були їхні смертні паперові жетони в латунних коробочках. На тому папірці-жетоні маса інформації: як звали, звідки він і т.д. От це було цікаво, - каже ексгуматор.
“Я ніколи їх не рахував”
Ярослав Анатолійович розповідає, що ексгумації проводить не часто, інколи навіть з розривом в роки.
- Можу й 10 років не здійснювати ексгумацію. Я просто маю кваліфікацію, тому якщо щось треба або немає нікого, то мене можуть кликати. А так нема такого, як графік, постійне завантаження, - ділиться Ярослав Михайловський.
Ексгуматор Михайловський розповідає, що кількість викопаних ним кістяків за весь час ніколи не рахував. Адже не це для нього важливе.
- Я ніколи їх не рахував. Це ж не рибалка. Я взагалі не тримаю в голові такі речі. Навіть з деяких розкопок фотографій не маю. Ну був там, отримав задоволення, та й все, - поділився пан Михайловський.
“Кістки дістаю руками в рукавицях та й все”
Єдиний інструмент, який потрібен для здійснення ексгумації - це лопата. А кістки Ярослав Анатолійович дістає руками. Адже якщо похованню більше 25 років і в тому регіоні не було спалахів пошесті, то всі бактерії нейтралізуються ґрунтом, навіть не потрібен дозвіл з санепідемстанції. Тому що від таких кістяків нічого не підхопиш, впевнений історик.
-Нащо ті інструменти? Кістки дістаю руками в рукавицях та й все. Це ж не те, що вмерли люди від холери, чуми чи ще якоїсь пошесті. Тому що народ добре пам’ятає всі могили померлих від пошестей, їх ніхто не чіпає. Це не входить в коло наших завдань. В основному ми діло маємо з військовими, - оповів Ярослав.
“А що там такого гидкого?”
Пан Михайловський настільки не гидує скелетами, що без проблем може перекусити так би мовити “не відходячи від каси”.
- А що там такого гидкого? От якщо ми їмо свиню, там такі ж кістки. То ми прямо з тої кісти їмо м’ясо, це ж не бридко. Тварина була, бігала, її вбили - це ж таке саме, - поділився історик.
Найстаріший скелет знайшов у Хмельницькому
Хмельницький також багатий на поховання, які варті дослідження. Ярослав розповідає, що вже проводив дві ексгумації в місті. Одні розкопки він провів у 2010 році на території старого пологового будинку – досліджував склеп 19 століття з похованням проскурівського чиновника. А інші розкопки провів у 2017 році в районі універсаму «Вінницький», де було знайдено 150 німецьких вояків – це лише 10 частина зі всіх похованих на тому кладовищі солдатів. Пан Михайловський ділиться, що й у 2018 триватимуть розкопки, адже у Хмельницькому є ще 2 невеличких німецьких кладовища.
За всі роки проведення ексгумацій істориком Михайловським найстаріший кістяк він знайшов саме у Хмельницькому. У склепі на подвір’ї старого пологового будинку.
- Взагалі термін ексгумація стосується лише решток останніх 100 - 150 років. Тому що все, що йде давніше - це вже археологія. Найстаршому кістяку приблизно 150 років, - розповів ексгуматор.
- В районі «Вінницького» було німецьке кладовище з 1941 по 1944 роки. Воно функціонувало майже 4 роки. Воно відповідно доглядалося, тобто це був окультурений об’єкт. А зараз там діти бавляться, вигулюються домашні тварини, так не повинно бути на місцях людських поховань. І саме для перенесення людських решток з занедбаних військових кладовищ у 1996 році і було укладено міжурядову угоду між Україною та Німеччиною про взаємний догляд за військовими похованнями. Вони за нашими доглядають за власний кошт і власним же коштом в нас впорядковують свої поховання. Тому німцям виділяють території на глинищах та солончаках під збірні цвинтарі. Їх в Україні є 6. Ми зараз підпорядковані західній філії спілки «Volksbund», яка має облаштовану територію для перепоховання в селі Потелич Львівської області. Там працюють люди: прибирають, хоронять, зустрічають родичів, чергують, - розповів історик.
“Займаючись такою діяльністю, я відчуваю, що живу не дурно”
Ярослав з неабиякою цікавістю розповідає про свій вид діяльності. Каже, що ніякого негативу чи дискомфорту не переживає при розкопках, тільки цікавість і почуття корисного функціонування на землі, адже він той, хто повертає втрачені імена. Стверджує, що для нього могила і є зоною комфорту і втечею від буденності.
- Займаючись такою діяльністю, я відчуваю, що живу не дурно. Така робота має певну ауру. Це те, з чим ти ніколи не стикнешся в повсякденному житті. Ніби пелену привідкриваєш. Робота ексгуматора полягає в тому, щоб викопати, ідентифікувати та відповідним чином задокументувати знайдені рештки тіла людини. Треба зібрати всі кістки до купи, взяти максимум інформації з них, а також знайти все, що несе на собі персоніфікуючу інформацію, тобто - жетони, а також інші предмети, на яких їхній власник залишив якісь особисті позначки (ложки, гребінчики підписані, годинники тощо), - поділився ексгуматор.
Сьогодні у Хмельницькому
Найчастіше
Ваші відгуки про послуги у Хмельницькому
