Митрополит Антоній: Господь мені дав місію бути для всіх миротворцем

У юності майбутній митрополит мріяв бути інженером-механіком, навчався у політехнічному інституті. Два роки відслужив у армії. А у 28 років його життя кардинально змінилося.

- До церкви я прийшов в дуже пізньому віці. Одного разу зайшов в Покровський монастир, що у Харкові. Там читався уривок з Євангелія, я стояв і просто слухав, після того я в цьому храмі залишився. Став туди ходити, читати церковні книжки, літературу, прибирати храм. В мені наче щось всередині переломилося, перебудувалося, я подивився на життя з іншого боку. І з того часу Господь вже мене з церкви не виводив.

Владико, а яким Ви були у дитинстві? Розкажіть, будь ласка, про епізоди, які закарбувалися у Вашій пам’яті з дитячих років.

- Мій батько був агрономом, а в 70-х роках із сільськогосподарської молоді почали забирати в органи внутрішніх справ, і він 25 років був заступником начальника районного відділу міліції по політичному напрямку. Я згадую ті часи й порівнюю з сучасною  міліцією. Все зовсім не те. Батько спокійно сідав на мотоцикл «Урал» і в обід приїжджав, щоб разом з нами на городі саджати картоплю. А ще з дитинства пригадую один Великдень, коли батько чергував в нашій сільській церкві по недопущенню у неї людей. З цим тоді суворо було. Але він всіх дітей з вулиці тихенько через бокові двері пропустив в церкву, адже товаришував з священиком. Досить часто вони збиралися в нас або отця Серафима. Одного разу дорослі дискутували між собою, і отець Серафим, каже: «Я можу будь-яким партійцем стати, і в міліції працювати, а ти спробуй на моє місце стань». І тут батько замикався в собі. Мені дуже запам’ятався цей епізод.

Ви тривалий час жили у Росії, хоч і народилися на Харківщині. Як Ви туди потрапили?

- Моя рідна мати в 28 років, на жаль, померла, мені було тоді рік і чотири місяці. Лікарі їй наполегливо казали, щоб вона не народжувала, адже мала слабкий організм, підірваний важкою хворобою. Як мені розповідала моя тітка, мама була дуже красивою та освіченою жінкою, знала сім мов, працювала в свій час навіть в Хрущова перекладачем та була викладачем іноземних мов в інституті. Про її існування я взагалі взнав, коли був вже більш старшою людиною. У два з половиною роки я, батько та його нова дружина переїхали в містечко Суджа, що в Росії, бо то було її рідне містечко. Там у мене з’явилися братик та сестричка. Брат зараз живе в Росії, а сестра в Харківській області. Вже як доросла людина я віддаю шану двом своїм матерям. На жаль, сьогодні нікого з батьків не залишилося. Перед самою смертю, коли з другою матір’ю розмовляв, запитав: «Тобі складно, мабуть, було мене, нерідну дитину, полюбити, маючи ще двох дітей». Вона не стала мене обманювати й відповіла: «Складно, дуже складно, але ти зміг стати для мене рідним раніше, ніж я про це подумала». Я завжди про них всіх пам’ятаю. Світла їм пам'ять.

Яким було Ваше життя  в юному віці, після повернення в Україну?

- Фактично з дитячого садочка і до 17 років я прожив в Росії, отримав освіту, певні знання та досвід. Це дає мені внутрішньо не бути озлобленим, навіть в нинішній ситуації, на російський народ. В 1983 році я закінчив школу і повернувся на батьківщину у Харків. З першої спроби в інститут радіоелектроніки не вступив, тож пішов на навчання до радіоучилища. На заводі «Комунар» робив телевізори «Берізка», одночасно там виготовляли електронну начинку для боєголовок та іншу військову техніку. А от наступного року я все ж вступив до політехнічного інституту, хотів стати інженером-механіком. Був у комсомолі. Все хотів зробити краще, а виходило, як завжди. Наприклад, будучи секретарем Комсомольської організації факультету, я запропонував встановити лавки по всьому інституту. В мене весь час були якісь ідеї, через які мені часто казали: «Владислав Васильович, тобі воно треба? Здавай внески і займайся своїми справами» (сміється – прим. автора). Через півтора місяця навчання мене на два роки призвали в армію.

Зрозуміло, що військовому необхідно вміти тримати в руках зброю. Чи доводилося Вам стріляти в людей?

- Як не прикро про це казати, але так. Одного разу був змушений стріляти в людину, порушника. Це дуже неприємна річ, не хотів би я ніколи в житті цього повторювати. Після цього випадку в мене все наче всередині перевернулося і я зарікся не мати справу зі зброєю. Навіть от зараз, допомагаючи нашим військовим, прикордонникам, я намагаюся виконувати свої, суто духовні функції. У храмі, що на Гречанах, учасники православного ополчення «Подільська Січ» щотижня збирають для військових необхідні речі: одяг, взуття, амуніцію, інші речі та їжу. За весь період, коли наші хлопці почали активно оберігати кордони, ми підрахували – зібрано вже близько 160 тисяч гривень... Я бачу, що ми не даремно поставили на кордоні з окупованими територіями свою каплицю-намет, адже на сповідь пішли курсанти та офіцери. Про таїнство сповіді, звісно, я не можу розповісти, але вони дуже відрізняються від тих, що відбуваються у звичайних ситуаціях. Я зрозумів тоді, що те, що ми робимо, це потрібно, бо зараз сидіти і говорити в наметах на Майдані, кому кого призначати – то не діло. Беріть краще лопату в руки і гайда окопи рити, допомагаючи цим Україні. Необхідно готуватися до захисту своєї країни, свого краю, своїх сімей, своїх рідних і близьких. На сьогоднішній день нічого найнеобхіднішого, ніж захист країни, немає. Пройшли часи потрібного нам всім жертовного Майдану. Згідний, герої не вмирають, відслужили служби, пам’ятаємо, поставимо пам’ятники, а далі життя іде. Ворог захоплює східні та південні області, а ми досі бігаємо й виганяємо з посад, люструємо таких же, як ми самі. Що, хіба хтось з тих, хто люструє, безгрішний, праведник?

В часи активного Майдану Ви не раз висловлювалися про те, що люстрацію необхідно проводити. Майданівські «пристрасті» вщухли, люстрація продовжується. Як Ви вважаєте, чи все зараз відбувається правильно?

- Скажу так. Люстрація – це свого роду очищення, тільки її потрібно проводити за професійним рівнем, а не за будь-якими вподобаннями. У нас в Хмельницькому багато людей змінювали кольори партій, і що тепер з того? Не можна за політичним вподобанням звільняти гуртом всіх підряд. Навіть якщо людина вчинила злочин, то для цього є державні суди, а не громадський суд з 10-20 представників. Вони не можуть вирішувати долю за весь край. І якщо навіть їх і вповноважила громада, тоді діяти методами тих, кого ми проганяємо, неприпустимо. Я читаю канонічне право в одному з вузів й студентам розповідаю, що саме перше право було звичаєве, де вся громада вирішувала, як діяти. І я згідний такому праву підпорядковуватися. Але тоді треба, щоб на площу вийшла доросла кількість населення Хмельницького, хоча б 100 тисяч чоловік, підняли «ліс рук» і сказали, що той чи інший знаходиться не на своєму місці. Завтра комусь не сподобається, як я хрещу чи службу Божу веду. В 1997 році я прийшов на Хмельниччину, де в обласному центрі було всього чотири православних парафії Київського патріархату. Мені, правлячому архієрею, не було де молитися, і на Новий рік в 1998 році я молився під ялинкою на Майдані, сам, без підтримки, хіба що тільки проукраїнські праві допомагали морально. Я піднімав українську громаду, вбивав своє здоров’я, сидячи тиждень на морозі, в священичих облаченнях, добивався, щоб була православна церква, яка б доносила до людей українською мовою слово Боже. Але я не бачив нікого раніше, в ті буремні 90-ті роки, ні люстраційників, ні сучасних майданівців, нікого. Знаю точно, що в теперішньому складі майданного комітету є навіть такі люди, які в ті часи займали посади, м’яко кажучи, недемократичного характеру, ганяли священиків, які не давали їм українською мовою правити служби. У мене що, злоба на них всіх має залишитися? Та немає в мене на них злоби. Багато хто зараз – приятелі української Церкви, щиро допомагають нам. Якщо представляєте громаду нашу в місті чі в області –  робіть це культурно і достойно, щоби нас не показували в ютубах і пальцями ніде не тикали. Ми правильно зробили, що скинули корумповану систему. Може, вже досить ставати на ті самі граблі? Я не захищаю нікого, я захищаю всіх. От як архієрею мені кажуть: «Владико, чого Ви таку позицію займаєте?». А я відповідаю: «Тому що до церкви може прийти будь-хто і покаятися, і звідти я не можу прогнати нікого, бо Христос чекає грішників на покаяння, праведники ж самі спасуться. Часто чую таку фразу: я ніколи не прощу такому-то таке! Ніколи не говоріть ніколи. Спаситель на хресті простив розбійника, бо той покаявся, а ми хто такі, щоб не прощати?

Останнім часом доволі частою темою для розмов серед людей стала церква: у який храм ходити – Московського чи Київського Патріархату, мода на відвідування церкви, для чого будують величезні золоті куполи, для чого деякі священики їздять на дорогих авто… Що Ви можете про це сказати?

- Так, зараз на Московську церкву стали трохи по-іншому дивитися після конфліктів з Росією та військових дій. Народ починає просинатися зі своєю ментальністю і думати: а до якого ж храму йти, і де храм твоєї душі, а де храм сусідньої країни, яка на нас зараз натравлює людей й присилає їх, аби вони убивали українців. Якщо ви браття, то давайте будемо дійсно братами, не будемо Каїнами і Авелями в даному випадку. Чи можемо ми зараз усунути духовно московську церкву з її пропагандою «руського міра»? Можемо. Повинні прокинутися насамперед парафіяни московських храмів на Поділлі і зрозуміти, що зараз підтримка у відвіданні храмів в юрисдикції Російської православної церкви і її складової Української православної церкви – це підтримка агресора, якій напав на нашу країну і вбиває наш народ і військових. Але якщо зараз розв’язати тут ще й релігійну скриньку пандори, вони ж моїх співбратів на сході повбивають. Значить треба стримуватися. Не можна допустити Сербії, Косово. На сьогоднішній день також все це повинно в розумних межах вестися. Так, ми бачимо, що в Одесі священнослужителі Української православної церкви Московського патріархату благословляють сепаратистів Так, ми бачимо, що зброя видається в московських храмах в Слов’янську, православний священик Московського патріархату бігав в рясі перед БТРами. Я з цієї системи вийшов у 1996 році і знаю весь її підспідок. Ця Пасха показала, що люди врешті-решт починають думати, до якої церкви ходити і яка церква їм рідніша і ближча. На сьогоднішній день багато проблем саме через брак духовної та моральної культури. Церкву не можна одягати в золоті куполи за крадені кошти і думати, що вона стане святою. Більшість московських архієреїв відірвані від свого духовенства, вони живуть гарно, красиво, в них по 50 «мерседесів», і вони абсолютно не цікавляться, як живе простий народ. Мені можуть сказати: «Владико, ніби і Ви не їздите на «жигулях». Але мені, на нашу єпархію, виділила одна фірма в оренду авто, і воно не є моєю власністю. І так краще, воно не дає мені присмак «золотого тільця». Я не тремчу над ним, як Кощій над златом чахне. Церква зараз модна, повінчатися в ній модно, якийсь такий фетиш. А те, що на стіл Владики кладуться по десять розлучень на день церковних – це ніхто не бачить і не звертає вже уваги. Церква не повинна бути модою, в неї не треба заганяти когось. Це повинен бути крик душі, це повинно йти від серця. Але, знову ж таки, священики повинні працювати над тим, щоб не було такого.

Владико, а хто Ваші друзі? Це в основному священнослужителі?

- Ні. Коло людей дуже різноманітне, різнотипне як з політичних, так і з економічних вподобань. Щодо священиків, то мені важко з кимось товаришувати, бо вони бачать в мені насамперед керівника, і ця межа завжди є. Навряд чи колись така дружба буде, бо священик завжди знає ту межу, за яку не перейде, а в дружбі не повинно бути межі. Я товаришую з Львівським владикою, митрополитом Димитрієм, який є родом з Красилова, з Михаїлом, митрополитом Луцьким і Волинським, з владикою Климентом з Криму – це ставленик мій, та з Владикою Сергієм Донецьким. Це з владик таке товариство. Є в друзях коло жіноче та чоловіче – вони дуже різні. В принципі, я людина відкрита для всіх, і якщо Господь мені дав таку місію, щоб бути для всіх миротворцем, то треба її підтримувати. З друзями ми можемо поїхати разом на рибалку, піти на їхню фірму чи іншу роботу, зібратися на світське святкування якоїсь події.

А хто Вам допомагає по дому господарювати?

-Вся моя велика родина, сестри, які допомагають і періодично змагаються одна з одною, щось в шафу заховають так, що потім я нічого знайти не можу (сміється-прим.автора), друзі, водій, секретар єпархії отець Володимир Марущак. Я їм звісно дякую за це.

Вас часто можна побачити як активного коментатора Інтернет-сторінок. Які ще маєте захоплення чи хобі?

- Рибалка. Це вже як хвороба якась. Минулого року я їздив по інших областях, а цього, якщо Бог дасть, – поїду в Польщу. У великих коропів, які я дуже полюбляю ловити, є така унікальність – ти можеш сидіти цілу добу на ставку, озері чи річці і чекати свого коропа. В цей час є змога милуватися красивою природою, щось про життя розмірковувати. І коли він впіймається на гачок, відбувається рибацька боротьба – це такий чоловічий адреналін, словами не передати!

Досьє:

Митрополит Антоній (в миру Махота Владислав Васильович)

Керуючий Хмельницькою єпархією УПЦ Київського Патріархату

Народився 8 листопада 1966 року

Улюблена музика: духовна, а зі світської – гурти «Машина времени» і «Воскресение»

Улюблена книга: Святе Письмо, зі світської літератури – «Собаче серце» Булгакова

Девіз: Де Дух Господній – там Свобода ( зі Святого Письма)

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.