«На нуль ніхто не жене автоматом»: інтерв’ю з військовим ТЦК Володимиром Заграєм

• У минулому – військовий, який був на нулі.

• Тепер – військовий Хмельницького обласного ТЦК та СП.

• Все це – частина життя Володимира Заграя.

• Дізнавайтеся про життя військовослужбовця в інтерв’ю.

У камуфляжі та з чорним блокнотом у руках Володимир Заграй виконує службові завдання на вулицях Хмельниччини. А саме – виконує оповіщення громадян щодо мобілізації. Або, як називають це в народі – вручення повісток. 

Зараз цей чоловік – військовослужбовець Хмельницького районного ТЦК та СП. Та так було не завжди. Він змінив місце служби через отримане поранення на Донецькому напрямку, через що повернутися до виконання завдань в зоні бойових дій не зміг, тому що буде тягарем для побратимів.

Що пережив 39-річний Володимир Заграй там, де тривають пекельні бої? Чому деякі питання викликають в нього сльози? Та якими міфами, на його думку, керуються хмельничани, коли до них підходить військовий ТЦК? Про все це та більше він розповів журналістці vsim.ua в інтерв’ю.

Звідки ви родом та де навчалися?

- Я народився в Києві. Після закінчення школи дуже мріяв працювати в правоохоронних органах. Загалом – з дитинства мріяd бути генералом (посміхається). Вже у 2002 році вступив на юридичний факультет в Національну академію внутрішніх справ. Здобув вищу освіту, а після – відправився на військову строкову службу у внутрішніх військах. 

Чим займалися після строкової служби?

- Коли я відслужив, подав документи в тодішню міліцію. Після проходження спеціальних курсів, був призначений на посаду оперуповноваженого у справах дітей. Працював тоді в Голосіївському районі Києва. Я був нагороджений численними відзнаками, зокрема – за затримання двох педофілів. То були гучні справи, і в ЗМІ про це майже не згадували. 

Як довго ви пропрацювали в правоохоронних органах?

- У міліції працював до 2015 року. Потім пройшов переатестацію і перевівся в поліцію. Як працівник правоохоронних органів, вперше поїхав у зону бойових дій. Це було відрядження в Краматорськ. Там займався охороною громадського порядку, працював на блокпостах. Пам’ятаю, що тоді мене здивувала інфраструктура Краматорська. Вона була потужною.

Загалом як довго ви працювали в поліції та чому залишили службу?

- У поліції я працював більше 8 років. Був капітаном. Звільнився через сімейні обставини. На той час обрав сім’ю замість кар’єри. Дружина була вагітна, ми переїхали в Старокостянтинів, звідки родом мої батьки. 

«Досі, як згадую, відчуваю адреналін»

Де ви були у день початку повномасштабного вторгнення?

- 24 лютого 2022 року я був вдома, у Старокостянтинові. Ще пам’ятаю за кілька днів до цього, ми зустрілися з знайомими військовими. Ми разом грали у футбол, у нас така аматорська команда була. І от один із них сказав тоді, що буде війна. Я не вірив у це. Проте вже вранці 24 лютого прокинувся і зрозумів, що таки почалося. На Старкон полетіли ракети. Тоді я вирішив поновитися на роботу в Києві, в один зі спецпідрозділів поліції. Поїхав у столицю, а мені відповіли, що зараз це неможливо. 

Тож ви повернулися у Старокостянтинів?

- Так, я повернувся. Допомагав військовим у місті організовувати блокпости. Згодом отримав повістку. Пройшов комісію. Мені виписали тимчасове посвідчення, з яким я прослужив 1,5 року в Києві. Пізніше повернувся і отримав повноцінний військовий квиток. Чекав набору на формування нового підрозділу. І так я потрапив у 36 окремий стрілецький батальйон. Там на 8 чоловік було зі Старокостянтинова. А загалом – більшість всіх хлопців з Хмельниччини. Спершу пройшли навчання на полігонах, а тоді поїхали на передок.

Які завдання ви виконували в зоні бойових дій?

• Мене направили в окремий кулеметний взвод. Я був кулеметником. 

На яких напрямках ви були?

- Після навчання, в травні 2022 року, нас направили на Сумщину. Тоді там мав бути танковий прорив ворога. Ми були неподалік Конотопа. Укрепляли рубежі. Вже в кінці серпня, того ж року, нас перекинули на Донецький напрямок. Там було пекельніше. Деяких хлопців, з якими тоді ми заходили в 2022-му, зараз досі хоронять. Вже пізніше наш батальйон був залучений до Харківського прориву. Коли захоплювали Ізюм та інші населені пункти.

Розкажіть про відчуття військового, коли він перебуває на нулі

- Я пам’ятаю свій перший вихід на нуль. Мені сказали, що треба замінити там хлопців. Вночі тоді ми зайшли в Піски  (селище у Покровському районі, – прим. автора). Пам’ятаю, КСП (командно-спостережний пункт) був в самому кінці. А далі – позиції. На той момент їх було 4. У тому селищі в мене загалом було 3 бойових виходи. З нашого батальйону це було найбільше. Насправді, коли ти там – це такий адреналін. Я досі як згадую, то відчуваю це. У середньому ворог на нулі знаходиться на лінії 100-200 метрів. У деяких випадках – це 40-50 метрів. Буває таке, що ти з трьох сторін в оточенні. От так і було. Я розумів, що в паніку впадати не можна. Але тільки вихід на нуль – і дуже хотілося, насправді. Та адреналін бере своє.

Що стало для вас найстрашнішим під час перебування в гарячих точках?

- Звісно, втрати – це страшно. Було таке, що виносили звідти загиблих хлопців. Але найстрашніше для мене було не це. Найстрашніше – це коли ти в рацію чуєш, як просять про допомогу. А ти перебуваєш на відстані. І не можеш ніяк їм допомогти. Це було найважчим (навертаються сльози, – прим. автора).

Які складнощі у військових під час перебування на нулі?

- Дуже велика проблема, що на нуль виходять недосвідчені хлопці. Це реальна проблема. А там кожне життя залежить одне від одного. Навіть з людиною, з якою ти не був знайомий до того, виникає дуже тісний зв’язок. Бо ви в той момент разом. Чи виживите – залежить від кожного, хто по один бік з тобою. Пам’ятаю там хлопців з Харківщини, з Запоріжжя. Ми з ними разом все те проживали.

Чи отримували ви поранення?

- Так. Я отримав поранення під час третього виходу на нуль. Прилетіла міна й влупила поряд з окопом. Пощастило, що не в нього. На кілька секунд вимкнулося світло в очах. Коли їх розплющив, перше подумав – добре, що ноги й руки цілі. Мені пощастило, що на той час ворог ще не використовував дрони, як скиди. Тоді вони користувалися ними, як розвідкою. Щоб коригувати вогонь. 

Що з вами було після отриманого поранення?

- Того дня, коли це сталося, вночі була евакуація. Нас привезли в Селидове спершу (місто в Покровському районі, – прим. автора). Потім я лежав у Новоградівці (село в Кропивницькому районі, -- прим. автора) в медроті. У мене був артеріальний тиск 210. Після поранення я маю проблеми з серцем. Якийсь час у мене був дефект мови. Зараз, коли згадую хлопців, починаю заїкатися. Будь-яка стресова ситуація зараз – у мене шалено піднімається тиск. Дуже важко почуваюся через це.

«На нуль ніхто не жене автоматом»

Коли ви розпочали службу в районному ТЦК та СП?

- Багато хто після поранень є обмежено придатними для служби в зонах бойових дій. Ще в середині весни 2023 року я був на Куп’янщині, в складі свого підрозділу. Там теж іноді доводилося на нуль виходити. Проте там було не так пекельно, як в Пісках. Вже в кінці 2023 року мене перевели на службу в ТЦК та СП.

Що зараз входить у ваші обов’язки?

- Я займаюся оповіщенням людей по місту. Іноді це відбувається з поліцією, іноді без. Також працюю на мобільних блокпостах. 

Про що ви спілкуєтеся з людиною, коли підходите до неї на вулиці?

- Оскільки в нас триває мобілізація, ми займаємося оповіщенням. Тобто – роз’ясненням військовозобов’язаним, що їм необхідно стати на військовий облік, якщо вони ще не стали. От, наприклад, я підходжу до чоловіка і починаю спілкуватися. Якщо це юнак до 25 років – пояснюю, що є різні підрозділи, де хлопці можуть служити за контрактом. Адже у війську є багато професій і служб, які потребують кваліфікованих спеціалістів. 

- Також іноді люди не розуміють, що якщо вони зареєструвалися в Резерв+, то це ще не все. Їхні дані не є поновленими. Адже це лише одна складова. Насправді треба поновити документи в ТЦК. Також пройти (військово лікарську комісію) ВЛК для визначення ступеню придатності. 

Чи трапляється, що підходите до людини, а вона починає агресивно поводитися?

- Так, такі випадки трапляються. Проте насправді більшість таких ситуацій створюють оточуючі, а не безпосередньо той, з ким ти спілкуєшся. От скажімо, ми проводимо оповіщення. Бачимо, що йде чоловік призовного віку. Підходимо й запитуємо, чи перебуває він на обліку. Чи є, можливо, відстрочка або бронювання. Якщо в людини немає з собою документа, який посвідчує її особу, можемо перевірити її в реєстрі Оберіг. І от, під час такого спілкування, можуть виникнути якісь конфлікти з боку перехожих. Наприклад, була нещодавно ситуація. Жіночка підходить і починає кричати. Мовляв, що ви від нього хочете і так далі. Я в неї запитував, для чого розхитувати ситуацію. От в людей зараз є такий страх – колективний. Вони замість того, щоб розібратися в ситуації, починають виплескувати свій якийсь негатив.

Чому, на вашу думку, у суспільстві зараз негативне ставлення до військових ТЦК?

- Через те, що в суспільстві є дуже багато хибних думок. Думають, що якщо тебе мобілізували – то відразу відправляють на нуль. Насправді є дуже багато різних підрозділів. Треба розуміти, що до 60% беруть участь в бойових діях. А інші 40% – це військові, які виконують обов’язки в службі забезпечення війська. Крім того, на нуль ніхто не жене автоматом. Військо – це виконання великої кількості завдань. І не лише там, де йдуть пекельні бої. Треба розуміти, що в нас, як в нації, зараз основне завдання – вижити. От чим треба керуватися в наш час.

Читайте також: Солдата зі Старокостянтинова ув’язнили на 5 років за непокору начальнику

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.