Оксана Радушинська: бути «однією з…» – це не для мене

Журналісти «ВСІМ» зустрілися з Оксаною поблизу майдану Незалежності, коли вона приїжджала у місто для запису чергової телевізійної програми. Погода видалася сонячною, тому одразу вирішили спілкувалися у сквері. Розмова йшла м’яко, наче з давньою подругою. Зачепили все: роботу, політику, лірику …

Оксано, про що останнім часом пишеться?
- Останнім часом насправді пишеться небагато. Напевно, усе пережите від минулорічного листопада, і те, що не все ще пережито, не все минулося, вплинуло і на творчий процес. Якось витіснився з душі прозорий творчий лет. Багато болю. Багато випалених емоцій. А те, що пишеться, – таке переплетене: і патріотика, і кохання, і філософія, і минуле вкупі з майбутнім... Таке відчуття, ніби душа, як та криниця, що висохла від хвилювання, від слів, тих подій, які відбувалися на Майдані. По телебаченню все це бачила, в соцмережах читала… Але таке відчуття, наче сама там була. Дотепер, коли звучить пісня «Гей, пливе кача», я вимикаю звук, бо не можу її спокійно слухати. На жаль, досі залишається немало байдужих людей. Кажуть: от наробили на Майдані такого, що страшно подивитися, пригнічує там усе. Так, на Майдані руїни, але ж це руїна нашої країни, нашого минулого! Там сталося стільки смертей... Майдан – це міні-копія нашої розваленої країни. Але я маю велику надію, що вона дуже скоро відбудується й запанує в державі мир.

Чи запрошують у політику «вершити» долі?
- Запрошують. Регулярно. Регулярно відмовляюся. Я розумію, що в сучасних реаліях ні на що не зможу вплинути. Об’єктивно оцінюю свої можливості як ймовірного політика в теперішній Україні й чітко усвідомлюю, що в сучасному політикумі важко насправді щось змінити. Бути «однією з…», «пішаком», «голосом» – це не для мене. Я роблю, що можу, будучи на своєму місці, виконуючи свою роботу, використовуючи власні можливості, уміння, знання – те, що залежить тільки від мене і за що я відповідаю.

Ви багато років працюєте диктором на радіо, ведучою на телебаченні в Хмельницькому та у Старокостянтинові. З чого все починалося, чи було важко?
- З одного боку так, а з іншого – ні. Як і у всякій справі, мала відбутися певна ломка. Довелося пройти зокрема і такий момент, як інвалідний візок у кадрі. Зрозуміло, що телебачення – це, в першу чергу, «картинка». Тому спочатку візок у кадрі ховали. Працювала якийсь час з режисеркою, яка, як мені здавалося, панічно боялася показати його глядачам…Згодом почалася співпраця з Лідією Герман – і питання зникло само собою. Тобто, ми завуальовуємо трохи коляску, задля елементарної естетики кадру, але не більше. Глядачі нормально усе сприймають. І головний зміст – не в якому кріслі я сиджу, а який зміст гості передачі доносять до краян. А я їм у цьому трохи допомагаю, спрямовую. Робота у Старокостянтинові – складова життя, студія – частина домівки. Саме на старокостянтинівському радіо свого часу вчилася як диктор. На практиці пізнавала нюанси професії. Адже коли ти просто спілкуєшся, розмовляючи, і коли начитуєшся на радіо – це два різних варіанти роботи з голосом. Мені пощастило з колективом – він малесенький, інтриг та сварок немає. Мій колега Сергій Грищук – і звукорежисер, і директор, і вже багато років – друг. На радіо я працюю одинадцятий рік. На ТРК «Поділля центр» сім років. Телевізійна робота навіть побіжно не схожа з радійною. Але коли Анатолій Трачук, на той час – генеральний директор обласної ТРК, запропонував працювати – погодилася одразу. Не знала, що мене чекає, на скільки мене вистачить. Але дуже хотілося підкорити цю вершину, тому все нагадувало фільм про Шурика: «Хто на цементний завод? Я! Хто на цегельний? Я!..» (сміється - прим.авт.) .

Журналістика – мрія Вашого дитинства?
- У дитинстві це типові мрії: вчителька, як всі дівчатка, лікарка і журналістка. У мене був вибір – вступати до педагогічного вишу чи на журналістику? Якось так сталося, ніби мене журналістика обрала сама. От і працюю. Жодного разу ще не пошкодувала про свій вибір.
А перші вірші почали створюватися раніше, ніж я навчилася писати. Ще з раннього дитинства щось римувала, пісеньки складала, з подружками співали їх і одразу ж забували. Все по-дитячому, не поезія, а тільки зародки поезії. Для мене усе те було природним. Думала, що всі уміють так віршувати. А свідомо поставилася до цього вміння десь років в одинадцять-дванадцять, коли мій вірш опублікували в районній газеті. Це був такий прорив!!! На той час та публікація здавалася неймовірною. Ніби більшої перемоги вже й бути не може.

Окрім віршів, прози, Інтернету, які ще маєте захоплення?
- У дитинстві малювала в зошитах – примітивно: квіточки, дівчаток, щось з моди. Колись трохи вишивала, але, на жаль, не маю для цієї справи терпіння. Тому щиро захоплююся людьми, які творять такі дива на полотні. Я вишиваю лише до першого вузлика. Починає нитка заплутуватися – все, мене далі немає (сміється - прим. авт.). Вазони вирощую. В Старокостянтинові на радіо вся студія зелена. Мій директор каже, що колись вхопить ножиці і всі ці «джунглі» підстриже, бо ризикує в них заблукати (сміється - прим. авт.). Ще із захоплень – концерти, сценарії. Час від часу друзі чи просто гарні знайомі, люди, котрих поважаю, запрошують провести їхні творчі заходи. Залюбки погоджуюся. Безкоштовно.

Щодо концертів… Нещодавно відбувся, ініційований вами, благодійний концерт у Старокостянтинові для авіаторів. Розкажіть про нього.
- Знову ж таки, це та громадянська позиція, яка не дозволяє просто спокійно жити, робити свою безпосередню роботу, відсторонено спостерігати за всім, що відбувається, і тільки в соцмережах залишати свої коментарі. Була потреба зробити щось конкретне. Бо кожен, в межах своїх можливостей, має долучатися до нагальної справи. Подумалося: а які в мене можливості? Організувати для військових концерт, бо ж – не хлібом єдиним. На щастя, є з ким співпрацювати. Надбала низку друзів-співаків з тотожними, як у мене, життєвими позиціями, котрі можуть своїми вміннями, талантами, що їх дав Господь, посприяти реалізації конкретної справи. Дуже просто і швидко все організувалося, буквально за півдня. Законтактувала з людьми, які допомогли зв’язатися з військовою частиною, отримала згоду від командира військової частини, обдзвонила своїх колег, друзів. Ніхто й хвилини не вагався зі ствердною відповіддю. Відтак гарний концерт подарували! Трохи погода підвела, було холодно, але, дякувати Богу, дощ не падав. Співали на летовищі, поруч зі злітною смугою і літаками, замість сцени – причіп КАМАЗу, замість лаштунків – пагорби капонірів. Нам, людям не причетним до військової служби, все це – вдивовижу. Проте Марія Ясіновська сказала, що співала на тому причепі, наче в найкращому театрі  (всміхається – прим. авт.). А Борис Лободюк провів паралель між нашим заходом і виступами Клавдії Шульженко перед фронтовиками. Загалом підібралася чудова когорта артистів: Степан Тимчишак, Дарія Коневега, Павло і Олександр Дасюки, Богдана Ясінська. Антон Вараниця грав на скрипці, Іван Пустовий – на сопілках. Віктор Шайда виконав три пісні, а ще ми на пару прочитали вірш. Ну чи була б я справжньою поетесою, якби не вплела поезію в сценарій? (сміється - прим. авт.). Кожен з артистів, виступаючи перед військовими, у такий спосіб висловив свою громадянську позицію. Я хвилювалася, як сприймуть армійці наш концерт, адже вони цілодобово перебувають у своїй частині, в нервовому напруженні, в постійному очікувані команди….Чи потрібні їм отакі «гоцки»?... Але як тільки почала говорити, то побачила їхні зацікавлені, небайдужі очі – і всі острахи зникли.

Яка Ви в буденному житті, не на роботі?
-Оптимістка. Принаймні вчу себе такою бути. Звісно, як і в кожної людини, трапляються якісь депресивні моменти, але намагаюся цього не вихлюпувати на оточуючих, нікому не показувати. У такі періоди принципово не пишу поезії, це вже своєрідне кредо. Я вірю, просто переконана, що слово має силу в своєму закодованому змісті. Слова, що в поезії переплітаються, поєднані не навмання, не просто так – вони наділені прихованою силою. Це якась своєрідна містика. Отож, щоб писати, мені хочеться умиротворення, спокою. Коли на душі гармонійний штиль – тоді можна побачити, наче крізь прозору воду, які скарби лежать на дні. І перетворити ті скарби у слова. Гадаю, що я доволі відкрита людина. Але, як і в кожного з нас, є певна межа, за яку ніхто не заходить. Зрозуміло, що для різних людей окреслено різні невидимі, але відчутні оті межі.