Шлях «Парфумера»: як підприємець став добровольцем у прикордонній службі

Діана Колесник

Уродженець Херсона пройшов довгий шлях від найманого працівника до власника маркетингової агенції та бренду
Після початку повномасштабної війни він евакуював родину, переїхав до Хмельницького і добровільно підписав контракт із ДПСУ.
Чому в армії йому знадобилися навички управління персоналом та як з’явився позивний «Парфумер».

До повномасштабного вторгнення прикордонник Роман Лосєв розвивав власний бізнес у Херсоні, займаючись маркетингом та продажами. Після окупації рідного міста він перевіз родину до Хмельницького, де з нуля запустив бренд парфумів, але зрештою вирішив змінити цивільну справу на захист кордону. Більше про його історію читайте в матеріалі.

«Я почав працювати з 16 років…»

Роман Лосєв народився в 1992 році в Херсоні і до повномасштабної війни – прожив там.

«В нас не була супербагата сім’я – ділиться чоловік. – Матір мене виховувала сама, а батька я ніколи не знав. Мама постійно виїжджала за кордон на заробітки і якось так вийшло, що ріс я сам по собі».

В школі Роман більше тягнувся до гуманітарних наук, особливо йому до душі припали іноземні мови. Пізніше він вступив до університету на філологічний факультет, поглиблено вивчав французьку. Потім мусив кинути виш, бо не зміг оплатити навчання. Працювати почав з 16 років: «Я працював в сфері обслуговування. В нас на Херсонщині багато курортів, біля моря. Це Залізний Порт, Лазурне, Скадовськ. Вся молодь, в принципі, постійно їздила туди влітку на заробітки, бо туди приїжджали туристи».

«Продавав професійну косметику для перукарів та візажистів…»

Далі, протягом 15 років, Роман Лосєв займався торгівлею і реалізовував себе в цій сфері. Першою його роботою був продаж книг в нині окупованому Мелітополі, що в Запорізькій області: «Я мав дві великі сумки з книгами, заходив в кожні двері, стукав. Мене там посилали. Але свій досвід я здобув».

Потім був продаж професійної косметики для візажистів та для перукарів, що була дорожчою в 10-20 разів за звичайну. Чоловік каже, в нього ці продажі були успішними: «Всі звикли, що дівчата приходять, продають фарби, туш і так далі. А тут заходить молодий хлопець, такий в сорочці, косметику продає. І зразу всі: «Ану розкажи, нам цікаво, як з твоїх вуст це буде звучати».

Паралельно з роботою, Роман постійно навчався і розвивався: «Коли я ходив продавати, в мене постійно в навушниках були аудіокниги з продажів, з розвитку, зі спілкування з людьми. Я багато читав, мені було цікаво, як це все зробити, бо треба ж якось заробити грошей». Чоловік рано зрозумів, що успішна кар’єра – це постійне навчання і розвиток.

«Не хотів працювати на когось…»

Після цього була кар’єра в херсонському «Епіцентрі» – від звичайного продавця до завідувача відділом. Там, говорить, довелося засвоювати ще одну професійну навичку – управління персоналом. Тоді Роман Лосєв знову вступає до університету та здобуває вищу освіту за фахом «менеджмент». Наступних чотири роки він працює у великій компанії із виробництва побутової хімії та автохімії, що працювала як в Україні, так і на експорт: «Я відповідав там за збут, їздив по всій Україні, як національний менеджер. В нас були великі об’єми виробництва, це підприємство зараз переїхало з Херсона з дуже великими втратами».

І вже під час роботи національним менеджером чоловік замислився про власну справу. «Я вперся, скажімо так, в свій розвиток, – згадує Роман. – І вже не хотів працювати на когось. Тому вирішив відкрити агенцію з маркетингу. Це десь 2016-2017 рік. Інстаграм, Фейсбук, Тікток – всі бізнеси потребували розвитку в цьому напрямі. І підбір фахівців, зйомка відео, фото, як це правильно робити, який маркетинг – я це все вмів робити добре. Тому що сам таких людей наймав в компанію».

Тоді в нього було все – успішна кар’єра, власна справа, дружина і донечка. Але все змінила повномасштабна війна.

«Ми залишимось в Україні. Тому що тут наш дім і наші люди…»

24 лютого, 6 ранку. В Херсоні розпочались перші вибухи. Роман з родиною вирішує виїжджати з міста: «Зібрали найнеобхідніше, поїхали до родичів, ті теж зібрались їхати. Що робити? А дивимось в новинах – вони вже до Каховки дійшли. Це була десь 9-10 година. То думаємо: з такими темпами вони скоро тут будуть». Їхати вирішили на Одещину до родичів, де потім пробули кілька місяців. Там паралельно займались волонтерською діяльністю і допомогою війську.

«В той момент були такі діалоги: «Може в Європу поїдемо чи що» між мною та дружиною, – згадує Роман. – І ми тоді зразу домовились і прийняли рішення, що залишимось в Україні. Тому що тут наш дім і наші люди. Причому, це мені більше дружина казала».

«Прийшов час…»

Потім з родиною Роман Лосєв переїздить до Хмельницького. Тут в нього був давній партнер, з яким були знайомі ще з Херсона. Разом із ним вирішили відкрити власну справу – торгували побутовою хімією та одягом. Разом із цим також волонтерили: «Мій партнер по бізнесу декілька разів виїжджав в зону бойових дій, возив туди гуманітарну допомогу».

Потім Роман знайомиться із ще одним місцевим підприємцем і разом з ним відкриває ще одну справу – бренд парфумів. І саме завдяки цьому бізнесу потім, на війні отримує позивний «Парфумер». У 2024 році чоловік добровільно підписує контракт з Державною прикордонною службою України.

«Прийшов час. Мій партнер по бізнесу каже: «Давай вже йти служити». І пішов у ССО, а я у прикордонники. Сенс із того, що я буду бігати десь від когось, якщо маю змогу сам вибрати собі напрямок. Прикордонники тоді були на слуху, тож вибрав їх».

«Давайте мені якусь відповідальність…»

Коли потрапив в ДПСУ, згадує Роман, відразу дав зрозуміти командуванню, що хоче бути корисним для війська: «В мене є управлінський досвід, я знаю менеджмент, я можу працювати з цифрами, можу працювати з комп’ютером. Давайте мені якусь відповідальність». Зі своїм підрозділом чоловік потрапив на Сумщину – обороняти державний кордон і в разі просування ворога наносити ураження. Його призначають начальником групи управління:

«Моя задача була в тому, щоб пункт управління працював, щоб була комунікація з вогневими позиціями. Щоб увесь цей процес запускався: подача команд, моніторинг, ураження цілей».

«Є багато офіцерів старої закалки…»

Там, каже Роман, йому і знадобився управлінський досвід, здобутий в цивільному житті. На службі немало довелося зіткнутися з ще радянськими методами керування людьми, які вже не підходять для сучасних військових:

«Що тут приховувати, є багато офіцерів старої закалки. Які працювали на залякуванні, на страху. Так, воно працює. Але якщо тільки такий підхід – це може давати погані результати. Тому що багато людей прийшли з цивільного життя, дорослі люди, чоловіки, жінки, в яких вже є діти, які вже прожили і щось знають. До них потрібен інший підхід. Вони не хочуть чути лише: «Ти маєш, ти повинен». І тут якраз знадобилось, що я в своїй підприємницькій діяльності працював з людьми, в мене були підлеглі».

«Давайте, я!...»

Організація роботи вже в підрозділі надихнула Романа на створення власного навчального курсу «Сталевий командир». Після цього він проводив онлайн-тренінги для командирів підрозділів ДПСУ – як працювати з підлеглими, пропрацьовувати конфлікти, розвивати лідерські якості, мотивувати. Тому що, додає, ще з цивільної кар’єри звик завжди розвиватись, брати на себе відповідальність та проявляти ініціативу:

«Я був дуже здивований, що багато людей не хочуть брати на себе відповідальність. Ось так, по життю. Чи може вони бояться. Знаєте, є такий радянський вислів: «Ініціатива карається». Від неї ніхто не може відійти, тож через це ніхто зайвий раз не буде висовуватись. А я навпаки висовувався. Всюди, де треба: «Давайте я!».

«Я почав молитися і перераховувати вдячності в молитві…»

На Сумщині, каже прикордонник, вони провели рік і потім весь підрозділ звідти вийшов. Не обійшлося й без втрат – загинув його побратим, завдяки якому Роман потрапив в прикордонну службу: «Він мене вводив в курс справи. І саме він викликав довіру. Тому це було дуже важко для мене». І ця історія, додає, змусила його по-новому подивитись на життя та його цінність – менше звертати увагу на дрібниці і більше зосереджуватись на головному в цьому житті. А ще він почав більше дякувати:

«Я молюсь кожен день. Бо я знаю, що Бог мене не залишає. Я сидів в окопі, в лісі і був під прицілом ворога 24/7. Їхня аеророзвідка все бачила, вони знали навіть, хто в нас що курить, які цигарки. Я міг в будь-який момент загинути. І тоді зрозумів, що цей день, який дається, треба прожити максимально повністю. Бо для чогось це відбувається. Тоді я почав молитися і перераховувати вдячності в молитві. Кожен день. То я й краще став себе почувати».