“Вибачте, я не можу без сліз”. Репортаж з хмельницького гуртожитку, де живуть переселенці

• Сім’ї з дітьми, молоді люди та пенсіонери - всіх заселили в місцевий гуртожиток.
• У цих людей навертаються сльози, коли в них питаєш про пережите.
• Журналістка vsim.ua познайомилася із жителькою Бучі та іншими переселенцями.
• Читайте репортаж із їхнього тимчасового дому в Хмельницькому.

Ці люди були змушені залишити все. Вони покинули свій дім та роботу. Тікаючи від війни, майже попрощалися зі своїми сусідами та друзями. Деякі дізналися про вбитих знайомих з новин. Чи не в кожного в голові назавжди застрягли страшні кадри з їхнього подвір’я, рідних вуличок та вибухи над своїми домівками. 

Частину переселенців заселили в гуртожиток у Хмельницькому. У цій багатоповерхівці живуть десятки дітей. Серед них є й зовсім маленькі, які не злазять з рук мами. Інші бігають коридорами й кажуть про те, як бомбили їхні будинки. Одну з таких фраз кинув хлопчик в окулярах. На вигляд йому 6-7 років. Він вільно спілкується з волонтерами й розповідає про свою домівку в Миколаєві. 

Тепер же домом для цих переселенців став Хмельницький. Людей розмістили на трьох поверхах гуртожитку. Вони живуть у кімнатах студентів, які наразі навчаються онлайн. Деякі приїхали сюди місяць тому. Інші - лише вчора. Проте селити в цьому місці переселенців вже немає куди. Зайнято все. 

Біженці познайомилися одне з одним. Пригощають нових сусідів фруктами. Посміхаються. Обговорюють те, що наболіло. У домашніх халатах та домашньому одязі вони порпаються на кухні гуртожитку. Деякі з них знайшли в місті роботу. Інші доглядають за дітьми чи батьками похилого віку. 

Завести діалог з переселенцями не просто. Не всі з них готові розповісти вголос, що пережили. Наприклад, жінка, на ім'я Тамара, яка приїхала із Сєвєродонецька. На запитання” Як ви?”, вона відповідає: “Вибачте, я не можу без сліз”. На її очі навернулися сльози. Тамара прикрила обличчя й пішла до себе в кімнату.

“Ходили до криниці так, щоб нас не помітили окупанти”

По сусідству з нею мешкає пенсіонерка - Валентина Григорівна. Вона з Бучі. До війни працювала педагогом у бучанській школі. Жінка приїхала в Хмельницький із чоловіком і сином. Раніше тут вона не була. Проте зізнається: “Все навколо, наче рідне”. 

Валентина Григорівна та її рідні залишили Бучу місяць тому, 12 березня. Вони застали окупацію. Розповідає, що виїхали з міста тоді, як звідти втекли більшість людей. Згадує, що вулицями розгулювали лише собаки, які шукали своїх господарів. І, звісно, рашисти - які стріляли по всьому, що бачили.

Валентина Григорівна додає: “Все, що показують нам в новинах - це правда”. Мовляв, ці нелюди завдавали ударів по людях, будинках та інших об’єктах інфраструктури. Вони застрелили знайомого сім’ї Валентини Григорівни. Мова йде про того самого чоловіка на велосипеді, світлини якого бачив увесь світ. 

• Я педагог, працювала в бучанській школі. У мене стаж виховної роботи 48 років. Мені вже 70. Передати словами, що коїлося в Бучі - неможливо. Це просто жахіття. У мене 9 поверх, і ця картина… Танки і БТРи рашистські - це біда. Це страшенна біда. Мені дуже важко це пережити. Вони з початку березня вже були в Бучі на своїх танках. Роз’їжджали і стріляли наліво та направо. І по будинках, і по людях. Все те, що в новинах - так воно і є. Мертві люди лежали просто по вулицях. Час від часу ми ходили за водою до криниці. Тоді ми старалися обходити так, щоб нас не було видно. Тобто пройти так, щоб не йти центральними вулицями і нас не помітили окупанти. Коли я ходила в лікарню, щоб попросити чоловіку таблетку від тиску, я проходила повз БТРів, де сиділи їхні військові. Передати це словами неможливо і згадувати страшно. 

• Із близьких людей вбили друга моїх дітей. Він їхав на велосипеді з білою пов’язкою, щоб щось взяти з гуманітарки та ліків. Це був однокласник мого меншого сина. Дуже хороша людина. Ви розумієте, для них люди - це ніщо. Це просто дика орда. Зараз будинок наш в Бучі цілий. Але що там всередині - хто зна, - каже жінка.

• Ми вже почали звідти виїжджати, коли місто залишили майже всі. Лише собаки бігали вулицями і шукали своїх господарів. Тоді ми сіли в автобус і поїхали в Хмельницький. Ми приїхали серед ночі. Нас привезли до дитсадка. Вже коли прибули до штабу, нам допомогли знайти місце проживання тут, в гуртожитку. Люди тут дуже привітні. Нас так добре прийняли. Хоч і я дуже хвилювалася, що в Хмельницькому в нас зовсім немає знайомих. І в транспорті, і на вулицях, всюди до нас дуже гарне ставлення. Видно, що люди із душею і чутливістю до нас ставляться. Тому я дуже рада, що ми приїхали в Хмельницький.

• Ми виходимо на прогулянки тут, але в основному ще міста не бачили. У мене на душі така рана, що поки дуже важко.

“Їхали в Хмельницький четверо діб”

Допоки ми із Валентиною Григорівною розмовляли, на кухні з’явилося ще декілька жінок. Вони з різних міст - хтось з Харкова, хтось з Києва чи Запоріжжя. Вони приїхали в Хмельницький на початку березня. Серед них є мами з дітьми. Наприклад, харків’янка Олена. Жінка каже: втекла від війни разом із сестрою брата. В обидвох по двоє дітей. Під час діалогу, Олена розмовляє українською, попри звичну російську. “Я розумію і можу говорити українською”, - посміхається вона. 

• У Харкові ми жили в приватному будинку. Сусіди кажуть, що він ще стоїть. А в сусідніх від вибухів повилітали вікна. На початку березня ми з дітьми виїхали з міста на авто. Їхали в Хмельницький четверо діб. Затори просто страшенні. Ми надіємося, що все буде добре. У Хмельницькому нам комфортно. Тут постійно гуляємо на дитячих майданчиках. Також ходили до місцевого дитячого кафе, - розповідає жінка. 

“Літаки кружляли дуже низько”

Ще одна жінка - Вікторія, приїхала з двома синами та чоловіком з Києва. Її дітям 5 і 3 роки. Той, що менший, не хоче злазити в неї з рук. Старший - з гіпсом на руці. Жінка каже: прищемив пальці. 

Столицю вони залишили місяць тому. Розповідає, що над ними дуже низько кружляли літаки. Весь час повітряні тривоги. Зараз, каже Вікторія, в Києві небезпечно. Про це їм розповідають сусіди, які залишилися там. За словами жінки, в основному це люди старшого віку. А більшість молодших вже давно залишили столицю.

• Ми з чоловіком працювали ландшафтними дизайнерами. Від роботи нам видавали житло. Дітки ходили в садочок. Ми втекли звідти, тому жахіть не застали. Хоча літаки кружляли дуже низько. У Хмельницький ми добиралися потягом. Дорога була дуже важкою. Ми ледве сіли. З дітьми їхали в тамбурі. Та й не ми одні добиралися таким способом. Приїхали в місцевий штаб. Нам дали житло, постіль і все необхідне, - розповідає Вікторія. 

Для дітей волонтери влаштували свято

Допоки дорослі ділилися своїми історіями, дітей зібрали в коридорі гуртожитку. Для них організували справжнє свято волонтери з організації “UFuture”. Небайдужі хмельничани зібрали для малечі солодощі й запросили аніматорів, які їх розважали. Для дівчаток зробили патріотичні зачіски - косички із жовто-блакитними стрічками. Хлопцям наносили аквагрим. Один із аніматорів запитав малого: “Що  тобі намалювати?” Той відповів - “Прапор України”.

Діти розважалися на всю: танцювали із Людиною Павуком, стрибали й гралися. Здається, вони хоч на мить забули, що бачили й чули у своїх місцевостях. Тим часом дорослі спостерігали за цією картиною. Вони посміхалися й раділи, що наразі їхні малі перебувають у безпеці.

Читайте також: “Х#й вам, а не Україну”. Поспілкувалися з власником розмальованого Запорожця, що їздить у Хмельницькому

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.