Від поранення на війні до Ради ветеранів: велике інтерв'ю з Катериною Луцик

• Директорка хмельницького «Ветеранського простору» Катерина Луцик стала голосом області у Раді ветеранів при профільному Міністерстві.
• Ветерани та їхні сім’ї невдовзі складатимуть чверть населення України, що потребує повної перебудови підходів у громадах.
• Чому бізнес сьогодні «полює» на ветеранів, як працює інститут помічника демобілізованого та чому суспільству досі важко приймати живих героїв.

Катерина Луцик, директорка міського комунального закладу «Ветеранський простір» обрана представницею від Хмельниччини до Ради ветеранів при Міністерстві у справах ветеранів. Нагадаємо, в 2015 році вона брала участь в бойових діях на Сході України на різних напрямках, в 2016 році отримала поранення. З 2022 року займається волонтерською діяльністю, зокрема, заснувала громадську організацію «Захист – об’єднання волонтерів». У великому інтерв’ю Всім.юа Катерина Луцик розповідає про стратегію роботи в Раді ветеранів, зокрема про плани об’їхати громади Хмельниччини для вивчення проблем захисників на місцях. Також вона пояснює, чому сучасна ветеранська політика має фокусуватися на родинах військових та як кожному з нас виховати в собі культуру поваги до тих, хто повертається з війни.

«Важливо в кожній громаді мати активне середовище ветеранів…»

Скажіть, які у вас зараз плани, як у представниці від Хмельниччини в Раді ветеранів?

Насправді тут варто розуміти, що Рада ветеранів при Міністерстві у справах ветеранів – це дорадчо-консультативний орган. Бо коли запитували, наприклад, на виборах: «Представте, презентуйте програму» – це є не зовсім доречним. Це не передвиборча кампанія, де ми можемо запланувати і представити чітко цілі. Але однозначно я вже собі думаю, яким буде найефективніший шлях. Якщо говорити з плану, що я збираюсь робити 1. 2. 3. – то в першу чергу об’їхати всі громади, поспілкуватися на місцях з ветеранами, ветеранськими спільнотами, громадськими організаціями, з представниками самих громад, для того, щоб виявити проблематику всіх громад, навіть найвіддаленіших. Після того, однозначно, ми маємо їх диференціювати. Тому що навіть коли до нас приїхала міністерка у справах ветеранів, ми чули питання, які їй ставили. І часто це були питання, які не стосуються міністерства. І їх має вирішувати територіальна громада. Тому ми маємо їх диференціювати. Будуть питання, які мають вирішуватись на рівні громади, будуть питання, які мають вирішуватись на рівні області. І ті питання, які не вирішуються двома попередньо згаданими органами – будуть передаватись у Міністерство у справах ветеранів. Також нам зараз важливо в кожній громаді мати активне середовище ветеранів. Тому що ніхто краще не знає, що потрібно для ветерана – ніж сам ветеран. Будемо говорити в громадах про створення якихось громадських організацій від ветеранів, їхніх об’єднань. Щоб це були такі надійні партнери на місцях, з якими можна було працювати надалі. Тому перше – це об'їзд громад, друге – це збір проблематики, пропозиції, бачення, рекомендацій. Третє – це диференціація цього збору, цього аналізу безпосередньо, хто що має виконувати. Ну і відповідно вже тоді спільно з ветеранською спільнотою, обласною адміністрацією, обласною радою будемо напрацьовувати спільне бачення і спільну позицію.

«Нова цільова аудиторія – родини ветеранів…»

Ви, як директорка «Ветеранського простору» і також як ветеранка, які станом на сьогодні бачите проблеми ветеранів? І як вони змінилися під час повномасштабної війни, в порівнянні з АТО?

Проблеми у всіх однакові. Тому що незалежно від того, чи це раніше був обстріл танка чи це зараз обстріл дрона – наслідки пережитого травматичного досвіду у всіх однакові. Але те, що проблем більше – це однозначно. Можливо, трошки запити змінюються, у зв’язку з тим, середній вік ветерана значно помолодшав. Зрозуміло, що запит від людини в 30-35 років і запит від людини в 50 років – трошки інший. Але це не є якимись кардинальними речами. Що я можу сказати з власного досвіду, і як ветеранка, і як дружина ветерана, що нещодавно звільнився – точно збільшилась кількість запитів. І зараз нова цільова аудиторія – це родини ветеранів. До повномасштабного вторгнення ветеранська політика не була націлена на родини. Тобто, на законодавчому рівні, на інших можливостях раніше родини не розглядались. Зараз ця ситуація змінилась в позитивну сторону, але це й за собою тягне багато наслідків, запитів, корекції і так далі.

«Це одна четверта населення всієї країни…»

А чому раніше не була спрямована політика на родини ветеранів? Адже проблема адаптації ветерана до цивільного життя існувала і до повномасштабного вторгнення.

Я думаю, з різних причин. Знову ж таки, повертаємось до кількості. Якщо раніше в нас на всю Україну було близько 450 тисяч ветеранів і, відповідно, кількість родин. І, можливо, в контексті розсіювання по всій країні не було такого великого запиту. Зараз, здається, крайня інформація – 1 мільйон 680 тисяч учасників бойових дій в реєстрі по Україні. Тобто, це ті, які отримали статус. А є ще ті, які не отримали. І якщо ми цю цільову аудиторію, близько 2 мільйонів, множимо на три, враховуючи різні родини – це 6 мільйонів. І, враховуючи демографічну ситуацію, ми розуміємо, що це одна четверта населення всієї країни. Тому тут ми не можемо обминути цю цільову аудиторію.

А скільки по Хмельницькій області?

В реєстрі близько 70 тисяч учасників бойових дій саме з Хмельниччини. Але невідомо, скільки з них діючі військовослужбовці, а скільки вже ветеранів війни. І дійсно, так, ветеранська політика, яка була до 2022 року – не враховувала такого стейкхолдера, як родини. Зараз це змінюється, бо абсолютно все спрямовано на ветеранів та їхніх родин. Крім того, є родини загиблих, безвісти зниклих і військовополонених.

«Період реінтеграції ветерана триває все життя…»

Які є точкові проблеми ветеранів, на які тут і зараз, і в нашій області, і загалом по всій країні потрібно звертати увагу? Чи готове суспільство до повернення ветеранів війни?

Ці питання я би розділила, бо це дві окремі теми. Розпочну з того, які зараз запити є. Ми маємо розуміти, що період реінтеграції ветерана є довготривалим. Коли мене запитують, скільки він триває – я даю відповідь, що все життя. Наприклад, я ветеранка, я мала поранення, я мала посттравматичний синдром, я мала складний шлях реінтеграції. Але я його пройшла і зараз я реінтегрована, я стабільна. Але я не застрахована від того, що ввечері не буду йти, когось не зустріну, хтось мені про це не нагадає, або там якийсь гучний звук, або ще щось, і мене це не поверне у стан війни. І від цього не застрахований жоден ветеран. І ми маємо це розуміти, коли говоримо про те, що спрямовуємо наші зусилля на відновленні і реінтеграцію ветеранів. Немає точки А і немає точки Б. Точка Б орієнтовна, вона може мірятись якимись метриками. Але може бути і продовжена надалі. Крім того, сам шлях реінтеграції розбивається на певні етапи. Коли ветеран чи ветеранка повертаються, однозначно в них є такі базові запити, які ми не можемо оминути. В першу чергу, це відновлення фізичного і ментального здоров'я. Хто мав поранення, чи хто має наслідки пережитого бойового досвіду – це в будь-якому випадку в першу чергу треба відновлювати. Допоки ми не відновимо здоров’я, ми не можемо говорити про інші запити. Другий етап – це економічна спроможність. Це про те, чи ветеран повертається до попередньої роботи, чи він змінює професію, чи йому треба нова освіта, чи йому треба курси перекваліфікації, чи він збирається відкривати власну справу. Тобто, це наступний етап, який треба пройти разом з ветераном. Ну і після того, це вже безпосередньо його залучення до активної громади. Якщо говоримо, наприклад, про другий етап економічної спроможності. Ми нещодавно завершили Школу ветеранського лідерства. Там були 18 ветеранів та ветеранок. І всі ми дійшли до спільного висновку. Ветерани в той чи інший момент стикаються з питанням: от вони повернулися, відновили своє здоров'я, пройшли госпіталізацію, за потреби протезування і так далі. Вони стикаються з питанням: «А що далі?». Чи повертатись на роботу, відкривати власну справу?  І зараз можливостей є насправді дуже багато. Багато хто говорить про те, що їм не вистачає супроводу. Але для цього держава зреагувала і зробила фахівця з супроводу ветеранів та демобілізованих осіб. Так, він, можливо, працює ще не скрізь і не скрізь ідеально.

В наших громадах області вони скрізь є?

Так, в наших громадах вони є скрізь. І насправді це хороший інструмент, за допомогою якого ветерани і мають проходити цей шлях. Адже задача фахівця – не просто надавати підтримку. Задача фахівця – надати інформацію про всі можливості. До прикладу, ви фахівчиня, я приходжу до вас і кажу: «Дивіться, я займалась і я не знаю, що робити далі». І ви мені маєте сказати: ти хочеш шукати нову роботу? Якщо так, ось там перелік вакантних посад. Якщо ти хочеш освіту, от можливості освіти, де забезпечують відшкодування держава, громада і так далі. Ти хочеш бізнес – от тобі можливості від бізнесу. Центр зайнятості, Український ветеранський фонд, міжнародні партнери і так далі. Громади зараз багато дають, грантівське фінансування. І цей весь перелік фахівець має надати. І це, як я завжди говорю, основне джерело інформації, яким має бути забезпечений ветеран. І один з головних інструментів, точок входу ветерана в громаду.

На вашу думку, це зараз працює? Чи тільки починає працювати?

Так, працює. Не без погрішностей, дійсно. Як і абсолютно все, що запускається нове. Тобто десь воно ідеально працює, десь якісь виклики, десь іде потік кадрів. Тому що людина зайшла, наприклад, працювати фахівцем і зрозуміла, що це неймовірно складна робота.  І емоційно насправді складна, тому що це робота з різними категоріями, з різними викликами, з різними ситуаціями. І складна через наповнення. Тому що це майже щодня якісь нововведення, майже щодня нові постанови. Оскільки ветеранська політика перебуває на такому активному етапі формування, це складна робота, насправді. Я не говорю, що це вже ідеальна картина, але ми до того йдемо. І дуже важливо, що громади зараз розуміють цінність цих фахівців.

«За кожним ветераном бізнес йде…»

Ви сказали про працевлаштування. Чи є в нас, на ринку праці Хмельниччини, достатньо вакансій, де пропонується робота ветеранам? Чи гідна для них зарплатня, чи хороші там умови?

Станом на сьогодні ми маємо вдвічі більше можливостей, ніж ветеранів. Ми маємо розуміти, що всі наші потенційні ветерани – це ще діючі військовослужбовці. Більшість, переважно більшість. І ми стикаємось з тим, що за кожним ветераном бізнес йде і просить. Тому насправді, станом на сьогодні, ми маємо достатню кількість вакансій, ми маємо достатню кількість пропозицій, тут головне бажання ветерана. На рахунок, заробітної плати і так далі. Ви ж розумієте, що не можна зараз підвести всіх під одну якусь загальну таку характеристику,  тому що це залежить від виду діяльності, освіти, досвіду і так далі. Але є з чого вибирати. В нас є багато класних різних випадків, де ветерани працевлаштовувались. Згадала, Горбань В’ячеслав – він був інженером на Азовсталі в Маріуполі. Зараз він пішов працювати в  iSolar. І зі свого боку каже: « Мені такі умови створюють, що зі мною просто рахуються, носяться, я ще такого не бачив». І iSolar зі свого боку каже: «В нього такий досвід роботи, що для нас це просто вау-фахівець». Але це все індивідуально.

Але має бути людина, яка, умовно, допоможе ветерану?

Однозначно. Це може бути центр зайнятості, може бути фахівець, можуть бути різні точки входу.  От, наприклад, якщо говорити через призму Ветеранського простору, який працює в Хмельницькій територіальній громаді. В нас є окрема база, куди до нас звертається часто бізнес про те,  що шукають ветеранів на роботу. Ми формуємо таку базу,  що такий-то бізнес тим займається, шукає такі вакансії. І, відповідно в нас є база з їх переліком. Якщо до нас приходить ветеран з тими чи іншими запитами. І ми в результаті доходимо, що він шукає роботу, ми йому кажемо: «Дивіться, у нас є отакий перелік. Це наші партнери, де ми точно знаємо, що там гідні умови праці, що там відповідальне ставлення. Тобто давайте будемо говорити і контактувати». І таким чином підбираємо: підходить, не підходить. Людина, зрозуміло, контактує з роботодавцем, обговорює деталі, заробітну платі, і так далі. Тому от так воно саме на сьогодні працює.

«Кожен, хто йшов мені назустріч, прикладав руку до серця і казав: «Thank you for your service»…»

Як Хмельницький зараз облаштований в контексті гідних умов для ветеранів? Тому що область ви ще будете вивчати. А саме місто, наприклад, з точки зору пересування.

Зараз до цього повернемось. Бо було питання, чи готове суспільство до повернення ветеранів. Я часто чую про те, що ветерани не готові до повернення в суспільство. І я завжди апелюю це тим, а чи суспільство готове? Насправді не зовсім готове. Ми маємо усі це усвідомлювати і всі розуміти, адже часто ми говоримо про виховання культури поваги, пошани до ветеранів, адже, на жаль, ми навчилися шанувати загиблих, але не навчилися шанувати живих. І це наша проблема. І одна історія, коли йде ветеран чи ветеранка по військовій формі. Але ніхто не застрахований, що зараз ми будемо їхати після роботи в громадському транспорті і з нами не буде поруч сидіти мама загиблого, ветеранка, до прикладу, і сестра безвісти зниклого. І ми просто маємо бути свідомими українцями. Тому що ми маємо розуміти свою відповідальність і вдячність. В мене є один спогад. Я колись була в США, як ветеранка і як дипломатка, представляла інтереси українців.  І я колись йшла там по формі, це був далекий 2018-й рік, по українській формі, в нашому однострої, з нашими прапорами, з шевронами своєї бригади. Країна, яка не мала на своїй території війни. Країна, в якої співвідношення кількості залучень до конфліктів в співвідношенні до загальної кількості населення – мінімальна. Але кожен, хто йшов мені назустріч, прикладав руку до серця і казав: «Thank you for your service». Що в перекладі означає: «Дякую за твою службу». Оце історія, яка закладена в людей в підсвідомості. Хоча в них немає такого досвіду, як в нас. І я завжди говорю про те, що ми не можемо тільки розпізнавати: по формі чи не по формі. Ми маємо виховати кожен в собі, бо це наш обов’язок насправді, як мінімум, свідомого українця. Як максимум, повоєнної країни. Бо нас це чекає. Ми маємо просто завжди бути готовими до того, що якщо ми бачимо ветерана чи військового – не треба йти в обійми. Прикладіть руку на серце. Це жест, який дасть зрозуміти військовому, що ви його підтримуєте. Це базовий знак, який дає їм підтримку.

Мені здається, що цього немає в суспільстві.

Дивіться, я скажу вам так. Коли років два назад  я починала говорити про це і давала інтерв'ю, я заявляла про те, що цього немає. І от зараз, минуло 2-3 роки,  ми повторно піднімаємо ці теми і слухаємо, що це є. Не в такій кількості, як хотілося би. Але не погоджусь, що немає. Я особисто нещодавно мала захід,  де я одягала свою форму. Бо, як ветеранка, маю право на носіння форми. Я йшла по місту і мені назустріч йшли люди,  які казали: «Дякую за службу». Це були незнайомі люди.

«Це наша спільна відповідальність…»

Можливо, вони знають, хто ви є?

Це незнайомі, я не знаю їх. Я просто йшла і зустріла пересічних людей. Я йшла по площі, до мене підійшла дівчинка, років п’яти. Вона мені дала цукерку. Я говорю з ветеранами, з нашими хлопцями. От Андрій Одаренко, він на протезі. Він розказує, як так само реагують люди. Так, це не всі. На жаль. Поки-що. Але я все таки вірю, що якщо ми будемо щось робити в цьому контексті, то нам вдасться достукатися. Не тільки критикувати, а треба щось змінювати. Я вірю в це. Я цим живу. Бо це не просто моя робота. Я проходила цей шлях реінтеграції. Я повернулась в невелику громаду, де не було нічого. І якби не посестри і не моя родина – я не знаю, що б зі мною було. Це без ілюзій. Тому це моя власна точка болю, я цим живу.  І я однозначно спілкуюся  з дуже багатьма людьми.  90% мого оточення – це військові. І є частина, яка каже: «Біда і все пропало». Є частина, яка каже: «Я не був рік вдома, я приїхав через рік. Я бачу, що є зміни». Не буде кардинальних змін. Однозначно. Ми маємо маленькими кроками щось робити. І в першу чергу робити те, на що ми можемо повпливати. І повертаючись до Ради ветеранів, моя основна ціль – щоб через два роки (бо на два роки обирається представник), я зібрала тих самих хлопців чи дівчат в тому самому залі, вільно подивилась їм в очі і сказала: «Нами зроблено за ці два роки 1, 2, 3, 4, 5». Це моя основна ціль. І моя перемога сьогодні – це наша спільна перемога і спільна відповідальність. Якщо ми разом візьмемо відповідальність – разом будемо мати хороший результат.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.