Відчували страх і злість: що про своє 24 лютого 2022 року розповідають хмельничани

• 24 лютого 2022 року - українці запам’ятають цей день на все своє життя.
• Запитали в хмельничан про емоції рік тому та як зустрічатимуть перемогу України. 

Минув рік від дня, коли росіяни почали свій повномасштабний наступ. Події, що відбулися 24 лютого 2022 року запам’ятаються кожному українцеві на все життя. Сльози, паніка, страх, невідомість. Всі ці відчуття застали людей зненацька. Одні - без упину гортали стрічку з новинами. Інші - подалися захищати країну зі зброєю чи з головою занурилися у волонтерство.

Останні 365 днів в Україні називають “роком незламності”. Адже кожен попри біль в душі продовжував допомагати країні, армії, переселенцями та одне одному. Кожен мужньо ніс та продовжує нести важку ношу емоцій та почуттів. Все це - на шляху до нашої перемоги. До найочікуванішої перемоги України над москалями.

У річницю повномасштабного вторгнення запитали в хмельничан, що вони відчували рік тому. Як саме їх змінив цей рік та що вони робитимуть в день перемоги. Відповіді дивіться далі. 

Дмитро Гуцалюк, блогер:

- Першу думка - що це не правда. Мозок ніяк не міг зрозуміти, як росіяни так швидко могли добратись до Київської області. Я думав наступ буде з зони АТО, а вже потім зрозумів, що вусата повія з сусідньої держави дала свою країну як плацдарм.

- Повномаштабна війна не змінює людей, вона вивертає на зовні якості, які є базовими у людини. Якщо в тобі сидів патріотизм, то він тільки набув більшої сили. Якщо страх, то ти почав більше боятись. Я почав більше працювати на армію. 

- Зустрічати перемогу буду не в інтернеті. Я поїду на алею Слави або на стометрівку, де куби з Героями і мовчки стану на коліна. Навряд це будуть емоції ейфорії, адже війна забрала дуже багато життів і вже дуже всім набридла. І мені в тому числі. Тому я буду сумувати за всіма, хто не дожив до її завершення.

Валентина, пенсіонерка

- Дні перед повномасштабним вторгненням були важкі. Тоді вже багато людей розуміли, що росіяни можуть наступати. Про те, що це сталося, 24 лютого, я дізналася з новин. Тоді рано-вранці я розбудила рідних: дітей та онуків. Ми почали думати, як будемо діяти за різних сценаріїв. Звісно, було страшно.

- Вже за рік після наступу можна робити висновок, що ми дуже сильна нація. І точно переможемо в цій війні. Коли це станеться - зберемося з усіма найріднішими й тими, хто зараз на фронті. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо цього росії.

Анастасія Бевз, журналістка ВСІМ:

- Той ранок, як і для всіх українців почався зі слів "Вставай, почалась війна". Далі телефон в руках, постійний моніторинг новин. Пам'ятаю, що дзвонила рідним. Був страх і паніка від нерозуміння, а що далі. Попри хвилювання змусила себе скласти тривожну валізу. А далі режим очікування. 

- Ми всі стали інші. З війною наче всі почуття лише загострились. Якщо до цього думала, що не можеш більше ненавидіти - можеш. Так само можеш ще більше співчувати, плакати, боятись. Війна ніби оголила нерв. Чого я навчилась? Як і всі, більше цінувати близьких, людей поруч, прості речі і саме життя.

Єлизавета, приватний підприємець

- Я навіть коли мені подзвонила мама і коли зайшла в інтернет і глянула новини - все одно не могла в це повірити. У мене в голові не вкладалося, що таке можливо у наш час - щоб сусідня країна так жорстоко на нас напала.. Коли я вже побачила фото, де розвалені будинки і лежать мертві люди на вулицях, тоді до мене дійшло, що це справжня жорстока війна. Мені не було страшно, а було боляче за наших людей. І навіть зараз мене розриває сильна злість та несправедливість. 

- Я б хотіла, коли дізнаюся, що Україна перемогла, в той самий день поїхати в столицю. Чомусь хочеться саме туди.

Максим Фарина, головний редактор ВСІМ:

- Мої перші емоції та відчуття зранку 24 лютого - “Ну ось і почалося”. Війна не була для мене великим шоком. Було розуміння, що це неминуче і розпочнеться після закінчення олімпіади, яка відбувалася в Пекіні до 20 лютого. Не було лише розуміння якою буде війна і як далеко географічно вона зайде. Звідси й страх та паніка, які, будемо відвертими, відчували абсолютно всі. Але вони вгамувалися досить швидко. Потрібно було думати про сім’ю, рідних, які живуть в Старокостянтинові та роботу. 

- Того дня я із всіма працівниками редакції vsim.ua продовжували працювати попри всі ризики, страхи, переживання і невпевненості в тому, що буде завтра. Як змінила мене війна? Думаю, що я став сильнішим, впевненішим та ще більш стійким до того, який триндець несе нам життя. Та ще й з таким сусідом, як росія. Як я буду зустрічати перемогу? Точно так, як і зустрів - із сім’єю. Але тепер уже більшою:) І точно знаю, що буду працювати. Як і в перший день великої війни. Бо без цього ніяк:) Добра ВСІМ.

Вікторія Отаманчук, журналістка ВСІМ:

- Того дня я прокинулася від виття сирени. Не хотіла вірити, що це не сон, що направду почалася війна. Далі була купа дзвінків – рідних, друзів, просто знайомих. Розгубленість, страх і злість. Вона й допомогла згрупуватися, прийняти те, що змінити не в силі, й почати діяти.   

- Війна навчила цінувати прості речі, не відкладати на завтра важливі слова, бути рішучішою у вчинках, жити тут і зараз, ще більше любити все українське, ще глибше пізнавати історію, спрямовувати всі свої зусилля й енергію на перемогу України!

- Як буду зустрічати перемогу - подумаю про це тоді, коли вона настане. А  вона, вірю, вже близько!

Катерина, приватний підприємець

- 24 лютого минулого року в мене був великий страх. Я не знала, що буде далі. Без зупинок тоді гортала новини й зідзвонювалася з найближчими людьми. Війна, безумовно, змінила мене. Змінила думки. Я думаю, що треба жити сьогоднішнім днем і будь-який момент треба цінувати в цьому житті. 

- Коли буде перемога - всі, певно, будуть плакати. Адже велика кількість людей загинула. А потім, звісно, зберемося з найріднішими й так будемо відзначати нашу перемогу. 

Читайте також: Перший день війни: льотчик-винищувач Дмитро Коломієць загинув у повітряному бою над Хмельниччиною

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.