Виграв у смерті залізні ноги: як морпіх із Хмельниччини вчиться жити після важкого поранення

• Відповідальність за побратимів, важкий вибір між живими та мертвими на полі бою, секунда вибуху, та місяці нерухомості.
• Морпіх вперто доводить: дорога з’являється під ногами того, хто йде. Навіть якщо ці ноги – залізні.

«Говоритиму сьогодні, як на сповіді. Все, що розповім – це моя  правда», – так розпочалось інтерв’ю із 39-річним морським піхотинцем Ігорем Грабчаком, що нині перебуває на реабілітації у Швеції. За його спиною – випалена Донеччина, ампутація обох ніг, роздроблений таз, шість вакуумних апаратів навколо ліжка і місяці нерухомості, коли живими залишалися тільки голова й одна рука.

Сьогодні він сам, без сторонньої допомоги, переставляє меблі у шведській квартирі, варить борщ за маминим рецептом і планує розпочати власну справу на батьківщині. Про нього ми дізналися від шведського мотоклубу «Тамплієри», який разом із нашим військовим аташе вирішив організувати на честь незламного воїна мотопробіг Хмельниччиною. Ігор погодився розказати свою історію Всім.юа, бо вірить: його досвід надихне інших так само почати життя заново.

Хлопець із села, що хотів перекрити дорогу національного значення

До 24 лютого 2022 року Ігор Грабчак мав міцне сільське коріння та загострене почуття справедливості. Народився у Шатаві Маківської громади, що між Дунаївцями та Кам’янцем-Подільським. Мама двадцять років працювала санітаркою у місцевій лікарні, батько – інженером «із золотими руками», який міг полагодити будь-яку техніку.

«Дід мій покійний казав: «Треба все вміти, але нічого не робити». Але якось виходило навпаки – і в батька, і в мене. Все вміли і все робили», – говорить військовий.

Після технікуму й університету він здобув диплом інженера-педагога, працював зварювальником. У 2014-му, коли старшого брата мобілізували в АТО, Ігор Грабчак долучається до волонтерського руху та допомоги армії. Тоді ж відчув потребу змінювати життя навколо себе і пішов на вибори депутата Маківської сільської ради.

«Завжди виникало питання: «А чому я 20 років ходжу по цих калюжах?» – згадує чоловік. – Я обрав для себе округ, обійшов всіх людей на вулиці, хата в хату і з усіма розмовляв. Голова тоді боліла».

Тоді він, як кандидат, відштовхувався від репутації своїх батьків, яких всі знали й поважали. І розумів, що через це не має права підвести людей: «Я тут народився, тут живу і тут помру, – каже Ігор. – Ми всі в селі одне одного знаємо. Це не в місті, що ти вкрав і втік».

«Зберу народ, виведу і перекрию трасу…»

Найбільш знаковий його кейс за 5 років депутатської роботи пов'язаний із дорогою. Просто через центр села йде траса національного значення «Житомир – Чернівці». Багато років вузький місток, яким люди йшли до унікальної круглої церкви-ротонди, перебував у аварійному стані. Це кинулось в очі новообраному депутату сільради, коли він разом із односельчанами повертався додому із церкви на Великдень – натовп людей йде по аварійному мосту. Намагався тоді достукатись до сільського голови, на що отримав: «Ігор, не заморочуйся».

«Ні, думаю, так не буде, – згадує. – Пішов по хатах, зібрав підписи на ім’я голови Облавтодору. Приходжу до голови громади й кажу: «Їду в область». Він питає, чи я там когось знаю. Кажу: «Ні, будемо знайомитись». Провели мене із великим сумнівом. Поїхав за власні кошти. Йду на прийом. У приймальні секретар каже, що голова зайнятий. А я: «Нічого, почекаю. Але перекажіть, що якщо не буде позитивного рішення – зберу народ, виведу і перекрию трасу!». Це було нахрапом, на адреналіні. Мене пустили до голови і я йому так само: виведу народ, перекрию дорогу. Мужичок подивився на фото містка, на підписи й так ображено: «Та що ти так зразу, давай сядемо, розберемось». За три дні там уже працювали хлопці з Кам’янецької  філії, залили все бетоном».

У 2020 році Ігор спробував балотуватися на голову Маківської громади – тоді радше для досвіду. Вибори він програв, хоча зізнається – і не чекав що виграє. Сьогодні ветеран твердо налаштований повернутися в політику і на наступних місцевих виборах здобути перемогу.

Сни про чорну землю і шабля Мазепи

За пів року до повномасштабного вторгнення Ігорю почали снитися дивні, важкі сни: випалена чорна земля, вирви, метушня і люди. Тоді він не розумів їхнього значення. За кілька днів до повномасштабної війни він вирішив власноруч виготовити автентичну копію шаблі Івана Мазепи, з дорогоцінного дерева та інкрустацією дорогоцінним камінням. Встиг зробити десь 20%. 24 лютого – повідомлення від дівчини: «Війна почалась».

«Я увімкнув телевізор, побачив прильоти по Києву і відразу зрозумів, що мене мобілізують. Мама телефонувала з Італії: «Ігор, тільки сам не здумай йти». Я пообіцяв, але знав – треба. Мені всередині просто горіло. Бачив кадри, як бабусі й діти евакуйовуються через зруйновані мости».

За кілька днів попросив знайомого підвести до Дунаєвецького військкомату. В перші дні повномасштабної війни, згадує, там були натовпи охочих йти боронити батьківщину від окупантів. Він відразу ж дав знати, що служив строкову службу, мав військове звання, навички і готовий ставати на захист. Тоді попросили зачекати кілька днів.

«Знаєте, я звідти вийшов, глибоко вдихнув, подивився на небо – і відразу видихнув з полегшенням. Вибір був зроблено».

«Казав: «Не звикайте один до одного». Але сам розумів, що це така дурня!»

Батькам мусив збрехати, що викликали, що викликали за повісткою. Так Ігор Грабчак, молодший сержант і колишній кінолог внутрішніх військ, опинився в 1-му окремому батальйоні морської піхоти 36-ї бригади. Спочатку була оборона Миколаєва, де він швидко освоїв важкий гранатомет АГС-17. У вересні 2022 року підрозділ перекинули на Донеччину, в саме пекло – район Донецького аеропорту. Його призначають головним сержантом взводу. І вже на війні в Ігоря з’являється найбільший страх – втратити своїх побратимів.

«Найбільше тривожило, шо зроблю щось не так і людина загине. Я хлопцям казав: «Не звикайте одне до одного». Але сам розумів, що це така дурня! Ти все одно звикаєш. В мене по життю друзів ніколи не було, більше хороші знайомі. А тут навіть більше, ніж друзі – брати. Люди, які прикриють твою спину. Які в будь-якому випадку кинуться, щоб закрити тебе. І ти маєш те саме робити. Я ходив до священника ще на Миколаївщині, розповів про цей страх. Він зняв свій натільний хрестик, віддав мені й сказав: «Закінчиться війна, приїдеш і віддасиш. Я буду знати, що ти живий». Цей хрестик досі зі мною». 

«Мертвим тільки молитва. Потрібно вибирати»

Війна все ж втілила найбільший страх в реальність. Той штурм був із самого початку був невдало спланований, згадує морпіх. За ніч перед завданням його побратим Віталій зізнався, що має відчуття дежавю. Наче він все це вже переживав. Передчував свою загибель в бою.

«Він питав поради, що робити. Це було неймовірніше, ніж сповідь. Я вірю в деякі речі і сказав йому: «В наступному житті, коли це буде – тікай за кордон». І він це чудово розумів, сприйняв на повному серйозі». Наступного ранку я відправив їх на вихід і став останньою людиною, з якою вони контактували. Віталік і ще два Сашка загинули мученицькою смертю. Стекли кров’ю. Там була така атака дронів… В москалів все було прораховано наперед, наші тільки виїхали з точки – а вони вже знали. Я прикривав їх із гранатомета тоді, десь за 600-800 метрів від ворога».

Тіла загиблих не могли витягнути відразу, бо те місце ворог постійно обстрілював. Наказ забрати їх прийшов від командування наступного дня і тоді Ігор, як головний сержант, змушений був обирати між живими і мертвими:

«Я дивлюся на своїх хлопців – а вони бліді сидять. Бо це треба йти і забирати. А тоді ще дощ був, мряка. Вони б 100% пішли. З одного боку, треба було і загиблих забрати, віддати батькам, щоб поховали. З іншого – я й живих там покладу. І я прийняв рішення. Сказав: «Ні, я своїх хлопців нікуди вести не буду. По-перше, територію я не знаю, по-друге, ніч, по-третє, дощ, болото таке. Навіть те, що ви мені по карті показали, де вони – один, другий, третій. Я яким макаром маю їх не те, що витягти, а взагалі знайти?». А дрони в тому аеропорту були запаковані. Я сказав їм: «Мертвим тільки молитва. Якщо зараз піду – ляжу я і біля мене ляжуть. Треба вибирати». Правда, тоді ніхто не пішов. Приходжу до своїх і кажу. Повірте, на тих блідих лицях не скажу, що була радість – але вони видихнули».

Довелося телефонувати рідним загиблих і повідомляти страшну звістку. Тоді, згадує Ігор, мусив збрехати, що є шанси – в мами побратима було хворе серце.

«Господи, спаси і сохрани…»

Своє 36-річчя 9 лютого 2023 року Ігор Грабчак дивом зустрів вдома. Буквально в день виїзду всі відпустки по батальйону скасували, але він встиг обійняти батька, брата-військового і маму, яка приїхала з Італії. Це була їхня остання зустріч перед катастрофою.

За два тижні після повернення на фронт Ігоря наздогнала втома. Проста, людська втома та бажання опинитися вдома. 12 квітня 2023 року вони облаштовували позицію. Побратим Міша на позивний «Пух» хотів допомогти сержанту поставити зброю на позиції. Воно все важило близько 40 кілограмів. Ігор відрізав: «Ні, Пух, я сам» і висунувся з окопів. Коли все встановив, повертався назад – і почув свист міни.

«Різко запекло в животі. Я стиснувся калачиком і закрив очі. Перед тим як втратити свідомість, я щосили кричав ім’я командира, щоб почули в окопах. І згадав сильну молитву козаків, яку колись прочитав: «Господи, спаси і сохрани». Проговорив ці слова. На цьому відключився».

Евакуація була секундною – дивом під мінометним і танковим обстрілом поруч опинився БТР, викликаний для іншого бійця. Коли Ігоря затягнули всередину, медик застиг: «Текло з усіх дір». Йому швидко наклали чотири турнікети. Поки перекидали зі швидкої в швидку, Ігор приходив до тями на адреналіні й навіть жартував. Медики кричали: «Ігор, тримайся!», а він відповідав: «Хлопці, ви робіть свою роботу, все добре».

Анатомія виживання та європейська медицина

Ігор Грабчак вижив не завдяки, а всупереч. Снаряд вирвав 7,5 сантиметрів кістки й м’язів на лівій руці нижче ліктя, пошматував праве стегно, повністю під нуль зрізав широку клубову кістку таза справа і вирвав шматок боку. Частину кишківника вирізали, осколки застрягли в печінці, а обидві ноги нижче колін перетворилися на місиво.

До тями військовий прийшов у реанімації лікарні Мечникова в Дніпрі. Перше, що почув крізь темряву, – голос брата: «Ігор, це я, Ілюша». Мама в Італії, яка щодня звикла отримувати від сина бодай смайлик «Доброго ранку», миттєво розрахувалася з роботи, вилетіла літаками через Румунію і з того дня не відходила від ліжка сина понад рік.

«В свою відпустку приїжджав щодня, щоб особисто робити мені перев’язки на найважчих місцях…»

Потім був Київ, Інститут раку. Три місяці поспіль – по дві операції на тиждень, кожна перев’язка під загальним наркозом. Ігор із шаною згадує цивільного хірурга Руслана Романовича Хворостовського:

«Це людина з великої букви. Без нього мене б не було. Він у свою відпустку приїжджав щодня, щоб особисто робити мені перев’язки на найважчих місцях. Я міг дзвонити йому о дванадцятій ночі. Військові хірурги вже хотіли списувати мене «на реабілітацію», а Хворостовський мене буквально виборював у них, бо я лежав колодою, все текло, навколо ліжка стояло шість ВАК-апаратів, а працювала тільки голова і права рука. Коли мама спробувала дати йому 500 гривень «на каву», він так розкричався, так матюкався: «Заберіть, про що мова!». Він сам заповнив документи, і Швеція обрала мене за моїми травмами».

У грудні Ігор опинився у Швеції, де відкрилася зворотна, жорстка сторона європейської медицини. Шведські лікарі ніколи не бачили реальних воєнних травм – вони звикли лікувати пенсіонерів або травмованих внаслідок ДТП.

«Це їхня внутрішня кухня, але вони панічно боялися до мене підійти, бо не знали, як діяти. По факту, вони вчаться на наших хлопцях, а потім пишуть наукові статті про те, що підняли свою медицину на 60–70%. Якби не війна в Україні, вони б цього ніколи не вміли».

Через 9 місяців нерухомості в Україні час для порятунку ніг було втрачено – в кістках розвинувся остеомієліт. Спочатку шведи ампутували праву стопу, де повністю була відсутня п'ята. Потім всіма силами намагались врятувати ліву – ставили крапельниці з антибіотиками, вартістю в кілька тисяч доларів. Чимало зусиль, згадує ветеран, доклала російськомовна реабілітологиня з Петербургу, яка вчила Ігоря ходити на одному протезі, поки рятували ліву ногу.  Та це не допомогло – ампутувати довелось і ліву.

Крім того, було невдало проопероване потрощене стегно – нога зрослася криво, буквою «Г». Два місяці тому Ігор упав на милицях і зламав це викривлене стегно. Цього разу хірурги зафіксували все правильно. Зараз він вчиться ходити вже вкотре за два роки, з допомогою цієї самої реабілітологині.

Гниття кістки в тазу зупинилося всього за три міліметри від спинного мозку. Операцію там робити не наважуються – є ризик, що відмовлять руки й залишок тіла. Інфекцію тримають під контролем за допомогою  дорогих антибіотиків. Ігор живе зі стомою на животі й каже, що закриє її в останню чергу – спочатку треба впевнено стати на протези. Далі на черзі – протезування правого кульшового суглоба.

Кавери на протези та сухий закон

Сьогодні Ігор Грабчак живе на квартирі біля реабілітаційного центру в Стокгольмі. Він відправив маму додому на Хмельниччину – вона заслужила на відпочинок. Попри візок, відсутність ніг та шмату таза, Ігор повністю обходить себе сам. Одягає протези, готує фірмовий борщ, миє підлогу і навіть самотужки розібрав та переставив ліжка в кімнаті.

«Я за минуле не тримаюся, його більше ніколи не буде…»

«Який вибір – лежати на ліжку? Дитина народилася яким життям? Новим. Заново вчиться робити все – так само і мені. Я за минуле не тримаюся, його більше ніколи не буде. Сиджу інколи на вулиці, коли дощик іде, і думаю: а раптом такий дощ, що ніжка відросте? Ні. Немає інших варіантів. Сили дає мама – я бачив, як їй боляче, і не маю права додавати їй страждань. І людей, які вклали в мене сили, не можу підвести. Найлегше – піти в магазин і напитися. Я оголосив собі сухий закон: доки не повернуся додому на своїх ногах – жодної краплі алкоголю».

Шведів він вважає людьми, які застрягли у глибокій ментальній «сплячці». Вони живуть спокійним, ситим життям, о 17:00 біжать додому пити каву, заплющують очі на шахеди в Україні і катастрофічно бояться війни:

«Вони наївно думають, що в разі чого просто полетять літаком в Іспанію, і навіть не замислюються, що авіасполучення закриють у перші ж хвилини».

Натомість Ігор захоплений шведською інклюзивністю: всюди пандуси, спеціальні ліфти на дві сходинки, кнопки, низькі підлоги в автобусах та індивідуальне таксі для людей на кріслах колісних, яке оплачує держава. Проте його серце болить за Україну. Коли він лежав у Дніпрі, йому наснився пророчий сон: випалена чорна земля, гори обвуглених людських кісток, які хрустіли під ногами, і страшний тиск. Уві сні він крикнув: «Досить, я більше не можу!». Але прокинувшись, зрозумів – вижив, щоб міняти свою країну.

Власна справа та плани знову йти на вибори

Лежачи місяцями в ліжку, Ігор перечитав гігабайти інформації про світову деревообробку. Його мета після повернення – відновити власну майстерню меблів із масиву дерева і вийти на європейський ринок. Для реалізації цих планів ветеран, перебуваючи в Стокгольмі, вже шукає інвесторів.

Друга ідея народилася з власного болю – Ігор освоює 3D-моделювання, щоб відкрити в Україні виробництво індивідуальних дизайнерських кожухів (каверів) для протезів.

«Це декоративні накладки з металу, шкіри, дерева, які повністю повторюють об’єм здорової ноги чи руки, ховають трубки й дозволяють ветерану самовиразитися – хоч підсвітку туди вмонтувати, хоч емблему рідного батальйону морської піхоти. Це як тюнінг автомобіля. Тюнінг протеза, щоб адаптувати людину до соціуму».

«Якщо чиновники захочуть довести мені, що все пристосовано – хай сідають в моє крісло і спробують заїхати самі…»

А ще Ігор Грабчак точно знає, що повернеться в політику на Хмельниччині. Теперішній голова громади, як розповідали ветерану, вже нервує з цього приводу. Ігор погодився на нашу пропозицію перевірити на інклюзивність нашу область. Обрав Хмельницький, Дунаївці і Кам’янець-Подільський – міста, де найчастіше доведеться бувати в майбутньому. 

«Я зніму два протези, сяду у візок, і ми перевіримо кожну лікарню, аптеку, міську раду та ресторан. Якщо чиновники захочуть довести мені, що все пристосовано, – хай сідають у моє крісло і спробують заїхати самі. На всю громаду я зараз найважчий ветеран. І я змушу їх про нас дбати».

Ігор переживає, що після війни про ветеранів забудуть так само швидко, як це було в інших країнах світу, в тих же США після війни у В’єтнамі.  Або зведуть все до банальних покладань квітів раз на рік на День перемоги.

«Багато хлопців приходять із війни «попаяні», з важкими контузіями. Організм і психіка сипляться. Їх треба лікувати, підтримувати, а не відвертатися. Про себе можу сказати – я не знаю, що буде зі мною через 5 років. Дай Боже, щоб все було добре. Але факт залишається фактом, є фізіологія організму.  І кожна людина цю війну – страждання, муки, травми, втрати побратимів – переживають по-своєму. Це потрібно лікувати. І психологічний, і фізичний стан. І якщо тільки ми про це забудемо – нічого доброго не буде».

Морпіха дуже вразив мотопробіг на його честь, який проводили на Хмельниччині 31 травня, а ініціював військовий аташе України в Швеції Сергій Гарбаренко. Кілька десятків байкерів з нашої області проїхали через його рідне село до Кам’янця-Подільського, аби нагадати суспільству про ветеранів із ампутаціями. Такі заходи, каже, слід організовувати, як мінімум, щороку і під час повномасштабної війни, і вже після її завершення.  

«Дорога з’являється під ногами того, хто йде. Навіть якщо ці ноги залізні…»

Наприкінці розмови ветеран замислюється:

«За цей час у ліжку я багато чого передумав. Аналізував наше життя і державу. Суто моя думка: у цій війні винні ми всі, і я також. Через наші дії відбулося те, що відбулося. Ми згадуємо про відповідальність і зміни на пару днів під час виборів, а потім мовчимо, коли бачимо несправедливість. Вороги будуть завжди, сила і умови не завжди будуть на нашому боці. Але дорога завжди з’являється під ногами того, хто йде. Навіть якщо ці ноги – залізні».

 

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.