Як живе село з населенням 39 осіб. Репортаж з Березового (ФОТО, ВІДЕО)

• Чи могли б ви уявити, що за 13 кілометрів від Хмельницького можна побачити справжню українську глибинку?

• У Хмельницькій міській територіальній громаді є село, у якому зареєстровано 39 мешканців.

• Як живуть люди без газу, Інтернету та магазинів - читайте у матеріалі.

Березове - село Хмельницької міської територіальної громади. Розташоване за 20 хвилин їзди автомобілем з обласного центру. От тільки дороги до нього немає. Як немає дитячого садочка, школи та навіть магазину. Як живуть його мешканці, чим заробляють на життя, де купують продукти й чи хочуть переїхати ближче до цивілізації? Журналісти vsim.ua навідалися у гості.

Мандрівку розпочинаємо із зупинки електрички на Кам'янецькій. Потяг до Жмеринки - єдиний транспорт, що їде до Березового. Щоб туди дістатися, необхідно взяти квитки до зупинки Верхня Дільниця у залізничній касі під мостом. П'ятнадцять гривень за квиток, тридцять хвилин у вагоні й опиняємося серед мальовничого лісу. Тут про цивілізацію нагадують лише колії та залізнична зупинка.

Щоб дістатися до села, проходимо під тінистими деревами. Одразу помітно, що гуркіт автомобільних коліс тут чути рідко, - лісову стежину топчуть переважно дачники.

• Тут дуже багато грибів. Опеньки - тут їх повно, - перериває пташиний спів наш супровідник Василь Федосійович.

Він каже, що від Березового до міста залізницею 14 кілометрів, автошляхами - 13. Та, попри близькість до обласного центру, життя тут немов зупинилося.

• Це село, воно хиріло, тому що газу немає й залишилися тільки пенсіонери, - каже Василь Федосійович.

Влітку у цих околицях можна побачити багато народу, особливо на вихідних. Неподалік Березового розкинувся дачний масив на понад 600 господарств. На зупинці вирує натовп - люди з дизелю прямують до своїх присадибних ділянок та невеликих будиночків. Йдемо за ними.

За лісом на роздоріжжі зустрічаємо ошатну бабусю з кучерявим волоссям. Марія Степанівна у селі не живе, - приїздить на дачу з міста кожного дня.

• Живу я в Хмельницькому, а тут маю дачну ділянку. Влітку кожного дня приїжджаю. Їздимо 30 років поїздом безплатно. Туда і обратно. Ми користуємося більше обеспеченням залізної дороги. От Клавдія Никифорівна їздила до Богдановець автобусом. Ми теж, але потім ще кілометрів п’ять треба пішки йти через ліс. Це коли потяг не ходив. Та нам так не зручно, - каже Марія Степанівна.

До села й на дачі ведуть два різних шляхи. Марія Степанівна з подругами йде вниз, ми ж звертаємо наліво й битим шляхом прямуємо до Березового.

Церкву почали будувати, коли у селі залишилося 26 осіб

Перше, що зустрічаємо на вході у село - нову церкву. Петро Леонідович, якого зустрічаємо всередині, є одним з найактивніших її прихожан. Розповідає, що храм належить ПЦУ, але священника постійного немає. Він приїжджає з Деражні на Служби в неділю та у свята. Новозбудовану церкву планують освятити. Раніше ж храму в селі не було зовсім.

• У 2017 році цієї церкви ще не було, - каже Петро. - Будували її щось два чи три роки. Рік тому її здали в експлуатацію. Колись це село було велике.

Ні газу, ні водогону, ні Інтернету

“Старе село” - так називають Березове жителі дачного масиву. У ньому одна вулиця, на якій навіть 100 хат не набереться. Та й більшість з них господарі вже давно залишили - виїхали чи померли. З густих чагарників лише деінде визирають охайні домівки зі скошеною травою на узбіччі. Ростислав - перший житель, якого зустрічаємо. Його подвір'я - перше обійстя після церкви.

• Живемо тут давно. Я в зятях тут вже понад 45 років. Батьки наші тут жили. Зараз в селі щось 30 будинків, де проживають люди. Живуть городом і на пенсію. Та то хіба пенсія? То соціальна допомога. Працюємо для себе, для дітей, для родини, - розповідає Ростислав.

За його власними підрахунками ще років 30 тому у селі жило близько 80 мешканців. Але більшість виїхали в місто, де працювали та отримали квартири.

• Проблема тут одна глобальна - немає дороги. А сама основна проблема - це немає газу. Люди дровами палять. Богданівці (сусіднє село - прим. автора) мають газ. А тут запланували провести, але треба, щоб понад 50 відсотків людей дали згоду. А по тій пенсії люди не спроможні заплатити перший внесок, - каже Ростислав.

Розповідає, що найважче - з дровами. Взимку потрібно палити в грубі. Дрова ж треба заготовити - нарубати, поносити, потім усю ніч палити. Та йому з дружиною син допомагає.

Магазину у Березовому теж немає. Щоб купити необхідні продукти, мешканцям доводиться їхати у місто чи у сусідні села - переважно до Богдановець. Туди машиною 7 кілометрів.

Прощаємося з паном Ростиславом та йдемо далі. Хата за хатою, подвір'я за подвір'ям - не видно нікого. На дорогу поволі насуваються кущі, обплітаючи гілками старі ворота. Лише гавкіт собак засвідчує, - у деяких господарств ще є власники.

Що у цьому місці робить молодь?

Біля одного з будинків зустрічаємо жінку з білявим волоссям, років тридцяти на вигляд. Невже серед мешканців цієї запустілої вулички є молодь? Але пані Інна (так звуть співрозмовницю) поспішила нас розчарувати - вона тут не живе, а приїжджає на дачу. Каже, колись тут жили бабуся з дідусем, вона сама тут народилася й виросла. Зараз живе у місті, але рідне село любить. Повертається сюди, щоб посадити та обробити город, відпочити від міської метушні. 

• В селі є свої плюси й свої мінуси. Тут тихо, природа гарна, є город. Але сміття тут не вивозять. Немає як такої дороги. Автобуси не ходять. Електричка зранку в Хмельницький о 10 ранку йде, а назад нею можна приїхати аж пів на шосту. Без Інтернету поганенько. Але є телебачення. Добираємося електричкою. А як нічого того року нічого не ходило - на таксі їздили, за 400 гривень, - розповідає Інна.

У селі вона зі старшою донькою, молодша залишилася у місті з бабусею.

• У нас тут була тьотя Ліда покійна. Вона була орендарем. Насипала дорогу щебнем, церкву будувала. Минулого року організувала, щоб сюди приїжджав магазин. Приватний підприємець привозив хліб, молоко - усе, що треба. Вона все організовувала, - каже Інна.

Тьотя Ліда померла у квітні цього року. Тепер її справу продовжують дочки.

Нема нікого, хоч свищи

Корінних жителів залишилося мало. Серед них - бабуся Антоніна Арсенівна, якій 83 роки. Односельчани звуть її Дика Антошка, та це не через норов - бабця має таке прізвище. Живе сама, тримає курей і собаку. Чоловік, каже, помер 20 років тому. Про минуле села згадує зі смутком.

• Колись добре було, людей багато було. Що казати, весело було. А зараз що - як в мішку всі. Нема нікого, хоч свищи. Було 64 двори. Магазини були, клуб був, всьо було. І коні були, і худоба. В мене самої три штуки худоби було. А зараз нема нічого - тільки кури і собака. І мене не треба вже, бо не годна, - бідкається бабуся.

Каже, що вже й не пам'ятає, коли в селі народжувалися діти. Згадує важкі часи колгоспного гніту й не може стримати сліз. За радянських часів село ще трималося - працювали біля худоби й на полях. Та потім люди у пошуках роботи пороз'їжджалися хто куди.

• Виїжджали, бо робити де? А діти то є, діти хочуть і їсти, і вбратися. Ніхто не дасть. Не піде красти. В колгоспі ми по 8 гектарів буряка робили. А що нам платили? Гроші не платили, оскільки зараз платять. Навіть води нам не возили. Робимо, а в мене онук був старший, Вадімчик. А грядки довгі. Я на плечі його візьму і сапаю. А в мене на плечах він каже: “Бабушка, я хочу води”. Поп’є, а вона тепла. Та й таке життя, - зітхає Антоніна Арсенівна.

Коли колгосп закрили, роботи не стало зовсім. Мешканці у пошуках заробітків покидали село один за одним. Хто ж не знайшов роботу деінде - виживав як міг.  Возили квасолю, горіхи та ягоди у місто, продавали те, що самі вирощували.

Антоніна Арсенівна хоч живе сама - до міста не хоче. Час від часу її відвідують дочки, онуки та правнуки.

• Приїжджають до мене, дають всьо готове, їсти приносять. Вони мені кажуть: “Як ти не годна, то ходи до нас”. А я кажу: “Що я піду вам там заважати, я стара”. Як не є, вони до мене навідуються, - каже бабуся..

Школу в Березовому закрили ще 1960-х

Віктор Петрович у селі тримає пасіку - продає мед, навіть має постійних клієнтів. Теж виріс у селі, працював у місті, а зараз доглядає бджіл у власному саду.

• Живуть всі бідненько. Бо село, як бачите, в занепаді. Ніхто не хоче нічого. Радянська влада не допомогла, а зараз тим паче ніхто не хоче допомогти. Дорогу сюди я насипав своїм коштом. Коли комбінат залізобетонний піднімали, я їм зробив два цехи опалення. Вони в рахунок зарплати мені вивезли 15 камазів відходів залізобетонних. То й насипали дорогу, - розповідає Віктор Петрович.

• Раніше дуже багато було людей. Я пам'ятаю, що в колгоспі працювало і 5 ланок по 20 жінок. Було 20 чи 30 підвід, що все возили. Я ще школу тут закінчив. Її закрили у 1965-1966 році. Я закінчив 4 класи тут, а один рік не було куди йти. Березове було в Деражнянському районі, а сусідні Масівці були в Хмельницькому - нас туди не брали. А у Богданівці треба було по залізниці ходити - батьки не пускали. То один рік я в Раковому в інтернаті провчився. А тоді вже взяли дозвіл на Масівці. Був клуб. В суботу, неділю було багато молоді, танці були. Але клуб розвалився, продали його - та й отак.

У 1989 році він вже був розвалений й один господар його купив під дачу. З клубу зробили будинок, який зараз перебуває у приватній власності. Попри очевидний занепад, на майбутнє села у Віктора Петровича оптимістичний погляд.

• Молодь могла б тут жити. На роботу поїздом недалеко до міста. Ми ж їздили в школу, люди працездатного віку їздили на роботу. Але не хочуть в селі жити. А я сільський змалку. Я як ще в школу не ходив - за батька коні пас, - розповідає він.

Дачі з'явилися біля Березового понад 30 років тому. У 1989 році горбисті землі за селом роздавали міській інтелігенції під садові ділянки. Тут будували будиночки й садили дерева військові та освітяни. Назвали садове товариство “Відпочинок”. За статусом воно не було населеним пунктом, а юридичною особою, бо створене не для постійного проживання, а для ведення садового господарства. 

Петро Гнатович бачив, як вимирають покоління

Петро Гнатович - шкільний вчитель. Теж отримав тут ділянку. Вона знаходиться якраз на межі між єдиною вуличкою старого Березового та садовим товариством.

• Дуже багато мешканців було. В такому хуторочку в кожній хаті по 9-10 дітей. А потім це все розбіглося, роз’їхалося. Пам'ятаю, як гнали корів - тут повне село їх було. На кожному подвір'ї - корова, телиця, бичок. Зараз нічого немає, тільки дві кози на все село.

Коли приїхали містяни, мешканці Березового поставилися до них з осторогою.

• Пам’ятаю, одна бабуся казала: “Понаїжджали тут всякі”. А дідусь навпроти мене жив - Степан Васильович Бойко звався. Він подивився: “Та ви нічого не вмієте”. А якось став, дивиться - в мене полуниця, в мене квасолька, огірочок. Закурив, пустив багато диму й каже: “Ви тут справжні хазяї”, - розповідає Петро Гнатович.

• Але я до міста звик. Не вистачає, щоб вода була постійно, щоб тепло було постійно. Тут треба патички носити на спині, бігати в ліс. Хоча я це робив через те, що маю курей тут десяток.

Село контрастів

З єдиною вуличкою старого Березового контрастує величезний дачний масив з ошатними будиночками та доглянутими садами. Влітку звідти долинає дитячий сміх, а на присадибних ділянках працюють дорослі. Тут люди відпочивають, щоб відволіктися від міської метушні та робочих буднів.

Завітали у гості до родини, яка у цій далекій від цивілізації місцевості створила свій райський куточок.

Микола та Алла - корінні хмельничани, діти асфальту. Дача дісталася їм у спадок від батьків 10 років тому. Вони зуміли облаштувати тут все за власним смаком.

Коли дивишся на будинок здалеку, здається, що це гірське помешкання десь в Альпах. Навіть не зрозуміло, що це не фахверк, а лише стилізація. Власниця дачі розповідає, що на такий дизайн її надихнула горбиста місцевість навколо, - як у середньовічних німецьких містечках, де будинки з дерев'яними перекладинами зводили на скелястих берегах річок.

Навколо - ландшафтний сад і розмаїття квітів, а з саду долинає музика. Та найбільше вражають два штучних озера, які пан Микола зробив власноруч. Дружина висадила у них водяні лілії - білі та рожеві.

На дачній ділянці вирощують картоплю. “Данина традиції”, - каже жінка. А окрім неї - чорний горіх, карпатські ялини та традесканції навколо озера. Серед переваг цієї місцевості називають тишу й свіже повітря. А ще - чудові краєвиди й природу, якою можна милуватися годинами.

• Тут за три дні можна людину не побачити, - каже власник дачі.

Свій комфорт Микола та Алла створювали самостійно. Кажуть, що у перспективі б навіть переїхали сюди на постійне місце проживання, але немає хорошої дороги.

• Ми й так намагаємося приїхати сюди кожного тижня. Добре, що у нас автомобіль такий, що можемо проїхати навіть в дощ. Але я не знаю, як інші люди добираються. Це дуже незручно. Електричкою теж не зручно. От якби дорога була хоча б щебенем підсипана - інша справа, - каже жінка.

Чи є майбутнє у Березового?

Микола Діденко колись працював головою Богдановецької сільської ради, тепер він - староста округу, до складу якого входить Березове. Каже, що у селі завжди проживало небагато людей. У кращі часи - 100-120 осіб. Та це було ще за радянської влади.

• Коли я приступив до роботи сільським головою у 2015 році, в Березовому було 26 мешканців по прописці і 4-5 чоловік, які справді тут жили. До села був доступ тільки від залізниці. А до неї теж немало треба було йти, - каже Микола Павлович.

Люди пороз’їжджалися й село взагалі могло зникнути з карти вже за кілька років. Та староста з місцевими активістами знайшли спосіб, як цього не допустити - об'єднали вуличку старого села з дачним масивом. Ініціювали приєднання у 2017 році.

В останні роки все більше й більше хмельничан стали жити тут на постійній основі. Квартири у місті залишили дітям та онукам, а самі оселилися подалі від міської метушні у тихих заростях черешневих садів. Однак життя у садовому товаристві - це окремі клопоти. Необхідно платити членські внески за дороги та за освітлення. Усі кошти за електроенергію сплачували по єдиному рахунку, що організаційно було дуже незручно, бо доводилося збирати гроші з кожного мешканця окремо. А будинки навіть не мали адреси.

Та цього року і для Березового, і для садового товариства відбулися значні зміни. 

• Щоб приєднати дачний масив до села, треба було зробити генеральний план, зміну меж. Ми робили це через Верховну раду. Перейменували вулиці в селі й у садовому товаристві “Відпочинок”. Грошей не вистачало - треба було 130 тисяч гривень на плани і 40 тисяч на зміну меж. Щоб виготовити це все, людям з власної кишені треба було дати. Але ми це зробили за державні кошти. Ще три роки підряд ми організовували концерти на День колгоспника і збирали гроші, - розповідає Микола Діденко.

Екс-очільник садового товариства Євген Георгійович розповідає, що коли відбулося об'єднання з селом - дачний масив став населеним пунктом.

• Тепер кожен має поштову адресу та платить за електроенергію по своєму лічильнику. Раніше була лише одна вулиця, а тепер площа збільшилася з 55 гектарів до 108. Раніше люди на дачному масиві могли приватизувати 12 соток, а тепер - 25 соток землі. Раніше не могли прописатися. Тепер 18 людей мають прописку на дачі. Збудували церкву. Прихожани з села не могли б стільки грошей назбирати. Ставили скриньку, люди йшли з електрички на дачі й кидали гроші, - розповідає Євген Обухов.

Хочеш виїхати - копай і виїжджай

Нещодавно село стало частиною Хмельницької міської територіальної громади. Воно перебуває у складі старостинського округу з центром у Богданівцях. Об’єднання дало поштовх розвитку - планують збудувати асфальтовану дорогу з Богдановець до Березового, у самому Березовому шляхи підсипати щебенем. Хмельницькміськсвітло вже взяло на баланс сільське освітлення.

• Вперше за 30 років чистили дороги взимку. Раніше люди виживали як могли. Лопата в кращому випадку. Хочеш виїхати - копай і виїжджай. Ніхто нікого не питав.

Багато вже зроблено, та багато роботи ще попереду.

• Люди хочуть хорошого комфортного автобуса до села, хочуть, щоб дороги були хороші. Щоб працював підприємець, який відкриє магазин. Бо раніше Березове й Богданівці були у Деражнянському районі. Він був дотаційний. Всі бюджетні організації фінансувалися залежно від того, як надходили кошти. Якщо ж взяти Хмельницький, то скільки підприємців в Хмельницькому - більше ніж у Деражні. Якщо взяти Богданівці село, то не їдуть працювати у Деражню, а у Хмельницький. 95 відсотків людей працюють в Хмельницькому, отже вони й податки сплачують, - каже староста.

Завдяки приєднанню Березове, яке вже доживало віку, отримало надію на відродження. Та Микола Діденко каже, що воно вже відроджується. Бо землі тут гарні - навколо природа з чудовими краєвидами, свіже повітря, чиста вода у криницях. Є чудова можливість вирощувати екологічні продукти, та й до міста не так далеко.

• Зараз населення поволі збільшується. І це великий прогрес. Коли буде дорога і  сполучення автобусом, тут буде 139 людей проживати.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.