«Так, підтверджую»: як хмельничани обирали незалежність у 1991 році

Мітинг Народного руху, кінець 1980-х — початок 1990-х. Фото з сайту Хмельницької міської ради

• У грудні 1991 року українці підтримали Акт проголошення незалежності України.

• Тільки після цього Україну почали визнавати інші держави.

• Розповідаємо, що відбувалося у Хмельницькому у той період.

Наприкінці 1991 року в Україні відбувся референдум, на якому громадяни визначали долю незалежної України. Того дня, 1 грудня, українців запитали, чи підтверджують вони Акт проголошення незалежності України. Його раніше, 24 серпня, прийняв парламент. Підтримали акт 90,32% виборців. На Хмельниччині підтримка незалежної України була вищою — 96,3% відповіли «так» у бюлетені. Не підтримали акт 2,62% хмельничан, а решту бюлетенів визнали недійсними. У черговому історичному матеріалі ми розповідаємо, які події в Україні й СРСР передували референдуму, а також якою була ситуація на Хмельниччині.

Як розпадався Союз

1985 року до влади в СРСР прийшов Михайло Горбачов, а держава взяла курс на гласність та перебудову. У 1988—1990 роках всі 15 республік Союзу прийняли декларації про державний суверенітет. 1989 року з’явилася ідея про підписання нового союзного договору. І вже 1990 року почався процес виходу республік з СРСР. Тоді незалежність проголосили Естонія, Латвія, Литва та Вірменія. Процес переговорів між центральним керівництвом та керівництвом республік тривав протягом 1991 року. У ньому не брали участь Естонія, Латвія, Литва, Молдова, Грузія та Вірменія. Зрештою підготували текст угоди про створення Союзу суверенних держав. Республіки мали почати його підписання 20 серпня 1991 року.

Але не склалося — 19 серпня почалася спроба державного перевороту. Серед заколотників були віце-президент та прем'єр-міністр СРСР, голова КДБ, міністри оборони та внутрішніх справ. Вони створили Державний комітет з надзвичайного стану — ДКНС, також часто вживається абревіатура «ГКЧП» — «Государственный комитет по чрезвычайному положению». Члени ДКНС намагалися утримати СРСР від розпаду, проте не вдалося. 22 серпня заколот зазнав поразки. Протягом одного тижня про вихід з СРСР оголосили п’ять республік, першою з яких — 24 серпня — стала Україна.

Однак переговори про створення нового союзу тривали й надалі, але вже без участі України. Зрештою угоду ніхто підписувати не став. А 1 грудня в Україні провели референдум, на якому більшість громадян підтримали Акт проголошення незалежності України. 26 грудня на сесії Верховної Ради СРСР прийняли декларацію, у якій визнали, що Радянський Союз припинив існування.

Агітація Народного руху на підтримку незалежності

Про референдум 1 грудня 1991 року та його передумови ми розпитали у директора музею історію міста Хмельницького Галини Барабаш. У той час вона була учасником Народного руху України, який доклав зусиль до здобуття Україною незалежності. Галина Барабаш розповіла, що з приходом до влади Михайла Горбачова почалися послаблення в політиці та були запущені демократичні процеси.

— Саме в цей період починають з’являтися різні національно-патріотичні організації в Україні. 1989 року в нас у місті Хмельницькому був організований осередок Народного руху України. Це було ще до того, як були установчі збори. Вже збиралися люди, які мали іншу позицію стосовно подальшого майбутнього і розвитку України, які пам’ятали про попередників — наших борців за волю України. Такі люди були в різних організаціях, на різних підприємствах, — розповіла Галина Барабаш.

1989 року відбувся перший установчий з’їзд Народного руху, 1990 року — другий. Однак інформаційна робота активістів почалася ще до цього. За словами Галини Барабаш, 1987 року вона зустрілася з кореспондентом BBC у Києві. Він дав їй контакти інформаційних служб української діаспори. Галина Барабаш писала листи, а їй присилали книги, причому з дотриманням певної конспірації.

— Найчастіше мені присилали літературу з вільного університету в Мюнхені. Приміром, обкладинка була «Сучасна українська мова». А всередині — різні наукові дослідження західних науковців стосовно України, її місця серед республік, яке було виробництво в Україні, який валовий продукт виробляла Україна. І з цими всіма даними ми робили інформаційні листи і з цими інформаційними листами ходили в різних закладах міста й області, поширювали їх, — згадує Галина Барабаш.

Література з діаспори також стосувалася історії України, історичних постатей, здобутків, які має Україна та могла би мати. Таким чином Народний рух провів велику та тривалу роботу серед хмельничан, закликаючи їх підтримувати ідею незалежності України. Хтось це робив у колективі свого підприємства, а хтось — просто на вулиці. Саме так робила Галина Барабаш. За її словами, вона на вихідних виходила до кінотеатру Чкалова, який тепер носить ім’я Тараса Шевченка. Невеликими тиражами рухівці Хмельницького та районів видавали газети. До агітації на підтримку незалежності долучалися не тільки активісти Народного руху, а й інших організацій, наприклад, «Пласту». Загалом у Хмельницькому було близько 100 активістів.

У той період були й люди, які агітували проти відокремлення від СРСР. На Хмельниччині вони були поодинокими. У 1989—1991 роках було дуже багато дискусій щодо подальшої долі України. Весь цей час проводити проукраїнську агітацію було небезпечно, зокрема у 1989 році.

— Я, наприклад, біля Чкалова постійно була й проводила певну агітаційну та інформаційну роботу. Приходило багато людей і були такі, які готові були на клапті тебе порвати, коли ти починала говорити про незалежність України, про самостійність української держави. І могли побити, і могли тебе шарпати й обзивати, і все що завгодно могло бути. 1989 року це було небезпечно — могли заарештувати і посадити могли. І таке було серед рухівців, хто потрапляв під руку міліції, їх заарештовували й було, коли забирали агітаційну літературу, листівки, все це було, — розповіла Галина Барабаш.

Але вже на 1991 рік ситуація була іншою — погляди людей змінилися. За словами Галини Барабаш, багато хто розумів, що радянська імперія не має майбутнього і все одно розвалиться:

— Вже і в економіці був страшенний занепад. Криза була в усіх сферах людського життя. Люди хотіли кардинальних змін і основна маса була підготовлена від 1989 до 1991 року, інформаційно була підготовлена до того, щоб цей референдум був саме з такими результатами, які ми отримали у Хмельницькій області.

Галина Барабаш розповіла, що у 1989 році частина людей важко сприймала те, про що розповідали активісти:

— Для декого це був шок, стрес від того, яку інформацію вони чули. І для пересічної людини мав бути певний період підготовки, щоб вони це сприйняли як належне, що Україна має свою багату історію, що були борці, які клали життя за те, щоб Україна стала незалежною, — розповіла Галина Барабаш.

Що вплинуло на вибір українців

Не останню роль у виборі українців, зокрема й хмельничан, зіграла спроба державного перевороту у серпні 1991 року. На думку Галини Барабаш, люди сприйняли заколот як загрозу:

— Мене брат був вивіз у Миколаївську область, сховав в степу. Тому що якби перемогло ГКЧП, могли би бути знову ті процеси, які були ще при Сталіні, коли за «інакомисліє» можна було потрапити до в’язниці, коли можна було втратити здоров’я, життя, родину, свої статки, все що завгодно. На цей момент дуже багато людей були національно налаштованими. Певно, ніхто не хотів, щоб повторилося те, що пройшли наші діди й прадіди, через голодомори, через репресії. Це був такий момент, який сильно струсив людей, які захотіли жити по-новому, — сказала Галина Барабаш.

На переконання українців щодо незалежності також вплинула гласність. Адже з початком перебудови можна було дізнаватися про події на Заході. Виявилося, що він зовсім не «загниває», як стверджувала радянська пропаганда. Як розповіла Галина Барабаш, «люди стомилися від тих страхів, які передавалися навіть генетично через те, як мордували нашу націю протягом цілих століть. Велика надія на краще, на зміни теж зіграла свою роль».

Референдум з виборами

Разом із референдумом про незалежність 1 грудня 1991 року відбулися також президентські вибори. Серед шести кандидатів найбільше шансів на перемогу мали Леонід Кравчук та В’ячеслав Чорновіл. Галина Барабаш пригадує, що була спостерігачем на виборчій дільниці у Лезневому — представляла Народний рух України. У Народному русі переживали через фальсифікації, адже їхній кандидат В’ячеслав Чорновіл був головним конкурентом Леоніда Кравчука.

В’ячеслав Чорновіл на той час обіймав посаду голови Львівської обласної ради, а в президенти балотувався від Народного руху. Леонід Кравчук на момент підготовки та проведення виборів був головою Верховної Ради України. До серпня 1991 року він був членом Комуністичної партії, а в президенти пішов самовисуванцем.

— Всі рухівці докладали дуже багато зусиль і розуміли, що можуть бути фальсифікації. І, звичайно, що ці фальсифікації були, тому що рухівці не могли бути в комісіях і тому ще з тих часів (попередніх виборів — прим. авт.) вони (члени виборчих комісій — прим. авт.) знали, як це робити, робити ці фальсифікації. Звичайно, що фальсифікації були, про це навіть мови не може бути. Інша справа, якби були рухівці в комісіях, вони могли б контролювати процес голосування. Але тоді це було неможливо і ми могли бути тільки спостерігачами. І звичайно, що були порушення, викликалися наряди міліції і складалися протоколи, — розповіла Галина Барабаш.

Наявність спостерігачів сприяла відкритості процесу голосування, адже члени комісій могли діяти не як завгодно, а так, як це вимагав закон. Явка на референдум та вибори була великою, пригадує Галина Барабаш. На виборчих дільницях навіть утворювалися черги. Емоційний стан хмельничан після оголошення результатів референдуму Галина Барабаш описала так:

— Люди були в неабиякому піднесенні, тому що з’явилася надія на краще майбутнє, надія на те, що будуть радикальні зміни. Люди хотіли кращого життя і мали на те надію. Звичайно, що була страшенна ейфорія, особливо в тих людей, які докладали до того максимум зусиль.

За словами Галини Барабаш, після прийняття Акту проголошення незалежності влада не чинила сильного спротиву подальшим подіям — підготовці до референдуму, його проведенню та агітації. На думку Галини Барабаш, посадовці по-різному ставилися до ідеї незалежності. Крім того, чимало комуністів вважали, що вони все одно залишаться при владі, що власне і сталося.

— Звичайно, були окремі особистості, які дуже негативно ставилися до цього всього, це було. В різних державних структурах були люди, які були патріотично налаштовані, навіть якщо вони були комуністами і не один рік перебували в лавах комуністичної партії. Але й були такі, які відверто говорили про те, що вони проти, — згадує Галина Барабаш.

Як приклад Галина Барабаш навела міліціонера Анатолія Савченка. Він зберіг синьо-жовтий прапор, який рухівці підняли 9 березня 1991 року у сквері Шевченка. Зараз цей прапор зберігається у приміщенні Хмельницької міської ради.

За результатами виборів президентом України став Леонід Кравчук. Результати референдуму про незалежність поклали початок міжнародному визнанню України. Лише у грудні про визнання повідомили 74 держави, першими з яких були Польща, Канада та Угорщина.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.