Лікар до 30: інтерв’ю з хірургом, який оперує у двох лікарнях і ніколи не хоче у відпустку

• 30-річний Ілля Гибко працює хірургом у Хмельницькій міській та обласній лікарнях.

• Він рятує людей із гострими болями в животі, після ДТП чи ножових поранень.

• Також медик оперує евакуйованих військових.

• Його шлях у медицину та лікарські історії дізнавайтеся в інтерв’ю. 

Продовжуємо проєкт “Лікар до 30”. У серії цих матеріалів розповідаємо про молодих лікарів Хмельницького різних спеціальностей. Гінекологи, офтальмологи, стоматологи, педіатри та інші. Історії медиків читайте за посиланням в кінці цього матеріалу.

Цього разу знайомимося із 30-річним хірургом. Це Ілля Гибко, який працює в Хмельницькій міській та обласній лікарнях. Його досвід роботи складає 7 років. За цей час молодий медик прооперував сотні хмельничан.

До лікаря потрапляють пацієнти з патологіями органів черевної порожнини. Він досі пам’ятає перший видалений ним апендицит. Операція пройшла вдало. Тож вдячні очі пацієнта він згадує досі.

Ілля Гибко - ургентний хірург. Саме він є першим, із ким зустрічаються люди, яких привозить “швидка” на приймальне відділення. Гострий біль, ножове поранення чи травми через ДТП - саме з таким має справу молодий хірург. Також лікар оперує військових, який евакуюють із зони бойових дій у Хмельницький. 

В інтерв’ю 30-річний Ілля Гибко розповів, як поєднує роботу у двох медзакладах. Про те, що для хірурга є найстрашнішим. А також - про стажування в турецькій клініці та лікарські історії, які запам’ятає на все життя.

Звідки виникло бажання стати лікарем?

- Я вирішив стати лікарем, коли був у першому класі. Сталося це після того, як помер мій дідусь від раку. Я був у лікарні й побачив, що таке медицина. Операції, лікування, люди в білих халатах. Я ще малим відчув усю ту атмосферу лікарні. До того ж в моєму дитячому розумінні медицина - це було виключно про хірургію. Тож ще малим я твердо вирішив бути саме хірургом. До речі, у моїй сім’ї немає жодного медика. Тому таке моє рішення батьки сприймали не дуже серйозно. Думали, я собі в дитинстві щось придумав і потім про це забуду. Проте вийшло інакше. 

Де ви здобували вищу освіту?

- Я вступив на контрактну форму навчання у Вінницький національний медичний університет імені Миколи Пирогова. Я подавав документи лише туди. Більше варіантів не розглядав для вступу. Навчався на факультеті “Лікувальна справа”. Далі спеціалізацію обирав після 6 курсу. За роки навчання йшла градація балів. І якщо ти набираєш певну кількість - то вступаєш на бажану спеціальність. І на той час я також чітко вирішив - або хірургія, або я взагалі не йду в медицину. 

На якому етапі навчання студенту-медику найцікавіше?

- На першому, другому й частково третьому курсі студент отримує теорію. Базові знання. Фундамент медицини. Вже далі починається практика. Стає все цікавіше й цікавіше. Ти починаєш здобувати певні навички. І, до речі, одна з них - це спілкування з пацієнтом. Я ще тоді зрозумів, що це дуже важливо. Бо якщо цього не вміти - ти фактично не можеш використати всі свої знання та вміння. Вже на п’ятому й шостому курсах стало ще більш цікаво. Нас стали брати на обхід пацієнтів у медзакладах. Ми брали участь в оглядах. Також, наприклад, можна було звернути увагу на хірургічні розрізи. Як їх зробили, як все зашили. 

Чи був конкретний розділ хірургії, який вас особливо зацікавив ще в студентстві?

- Так. Ще будучи студентом мене зацікавила абдомінальна хірургія. Це розділ, який займається хірургічним лікуванням патології органів черевної порожнини. Власне - зараз я і працюю абдомінальним хірургом. Проходження інтернатури включає те, що ти приходиш і судинну хірургію, і урологію, нейрохірургію та інші. Однак я ще тоді вирішив, що буду лише абдомінальним хірургом. Це те, що мені дійсно сподобалося.

Інтернатура. Де ви її проходили та що найбільше запам’яталося?

- Я проходив інтернатуру в Хмельницькій обласній лікарні. Там мене вразив об’єм роботи. Операцій було дуже багато. Починаючи з гострого апендициту й закінчуючи значно важчими випадками. Будучи інтерном, я брав участь в оперативних втручаннях. Був асистентом. Інтернатура багато чого мені дала. Це був потужний досвід.

Перший лікарський досвід. Чи пам’ятаєте першу операцію, яку виконали?

- Я думаю, що будь-який абдомінальний хірург завжди пам’ятатиме свій перший апендицит, який він прооперував. Можна сказати, що це базове оперативне втручання. Через нього проходять всі. Першу свою таку операцію, я, звісно, запам’ятаю на все життя. Це був чоловік, якому було 42 роки. Людина прийшла до лікарні з катастрофічними болями в животі. Він був напівзігнутий. Я його прооперував і вже за три дні побачив результат своєї роботи. Цей чоловік був тоді мені вдячний. А я, як лікар, відчув, що я дійсно перебуваю на своєму місці. 

Після інтернатури ви відразу працевлаштувалися до двох лікарень в Хмельницькому?

- Ні. Я починав працювати з Деражнянської центральної районної лікарні. Після інтернатури я був там хірургом близько шести місяців. Роботи там мало. А що це за хірург, який не оперує? Якщо пілот не літає, то він не пілот. В хірургії все те ж саме. До того ж мені було не зручно щодня їздити на роботу з Хмельницького в Деражню. Туди й назад. Так я став шукати собі інші місця для роботи. Але вже в рідному Хмельницькому. 

Як вдалося працевлаштуватися до двох медзакладів: Хмельницької міської та обласної лікарень?

- У Хмельницькій області я єдиний хірург, який працює у двох лікувальних закладах такого рівня. Спершу я знайшов собі місце в міській лікарні. Ходив до директора, запитував, чи буде можливість працювати. Керівник бачив мої досягнення, тож так мені запропонували місце. Паралельно, у той самий час я ходив до директора обласної лікарні. У цьому медзакладі мене краще всі знали, оскільки там я проходив інтернатуру. Так для мене знайшлося місце.

Чи не важко поєднувати роботу у двох медзакладах?

- Я працюю ургентним хірургом в міській та обласній лікарнях. Для мене робота у двох медзакладах - це колосальний досвід і розвиток. Саме тому я сприймаю це не як складність, а як можливості для свого професійного зросту. 

- У міській лікарні я працюю щодня, з 9 до 17 години. Всі “швидкі”, які везуть людей з ургентними патологіями, їдуть в міську лікарню. І я перший, з ким вони тут зустрічаються. У Хмельницькій обласній лікарні я працюю ургентним хірургом на нічних чергуваннях. Це робота на пів ставки, тож є певна кількість таких чергувань на місяць. 

Скільки найбільше операцій може бути за чергування?

- Насправді може бути різна кількість оперативних втручань. Наприклад, 6. І це є багато. Тобто ти заходиш о 19 годині в операційну, а виходиш тоді, як сонце сходить. Так було влітку. Цілу ніч були операції. 

- Я також виконую і планові операції. І між ними можуть привозити людей, які отримали, скажімо, ножове поранення. Або когось після ДТП з травмами.

З якими проблемами люди найчастіше надходять до лікарні?

- Серед білого дня найчастіше в міську лікарню привозять людей, в яких гострий біль в животі. Після доставлення людини на приймальне відділення, треба з’ясувати - у чому ж причина. Якщо це гостра хірургічна патологія - то пацієнт має бути прооперований протягом двох годин після доставлення в медзаклад. Це також може бути патологія, яка потребує передопераційної підготовки. Тоді людину госпіталізують в хірургічне відділення. Далі відбувається нагляд та лікування. Крім того, при огляді може з’ясуватися, що в пацієнта немає хірургічної патології. У таких випадках ним займаються терапевти.

Ви вже казали, що пацієнтів можуть привозити внаслідок ДТП чи після інших обставин. Як часто трапляється подібне?

- Коли пацієнтів привозять з пораненнями внаслідок зовнішніх факторів? Таке трапляється приблизно раз на місяць. Частіше під час святкових днів. Наприклад, після бійок. Доставляють людей з ножовими пораненнями. Беремо таких відразу в операційну й працюємо. 

Чи траплялося, що пацієнти помирали на ваших очах?

- Звісно, це було й не раз. Насправді я намагаюся не зациклюватися на смертях пацієнтів. Адже це хірургія, це лікарня. Тож таке трапляється. Хоча людину, яка вперше померла на моїх очах, я пам’ятаю. Це був чоловік із раком товстої кишки. Йому було 65 років. У нього був гострий стан. Ми його відразу взяли в операційну, прооперували. Через два дні він помер.

Під час повномасштабної війни чи доводилося вам оперувати військових?

- Військових доставляють на етапі евакуації як в міську, так і обласну лікарні. Це поранені хлопці. Деякі з них вже раніше були прооперовані. Тож коли їх привозять в Хмельницький, вони потребують подальшого хірургічного нагляду. Інші - наступного етапу операції. Тобто - планового оперативного втручання. За це також беруся я. Наприклад, був у мене військовий з вогнепальним пораненням плеча. Деяких доставляють з ампутованими кінцівками. Чи з множинними уламковими пошкодженнями. Звісно, боляче дивитися, якими травмованими можуть бути молоді хлопці. Наймолодшому, якого доставляли, було 18 років. 

Що для лікаря-хірурга є найстрашнішим випадком на практиці?

- Для хірурга страшних випадків не може бути. Це та спеціальність, де лікар не має нічого боятися. Але те, від чого дійсно може стати моторошно - коли привозять скалічених дітей. “Швидка” в залежності від стану пацієнта може приймати рішення везти його в найближчий медзаклад. Іноді це саме міська лікарня. Наприклад, неповнолітнього, який нещодавно в Хмельницькому випав з вікна багатоповерхівки - везли в медзаклад, де я працю. Для хірурга, який займається дорослими, оперувати дітей в критичному стані - не звично й тому моторошно. 

Які позитивні історії, пов’язані з пацієнтами, ви запам’ятаєте на все життя?

- Позитивних історій є дуже багато. Для мене одужання кожного пацієнта - це вже позитивна історія. Одна з них - це коли чоловік, який розвозить хліб, звернувся до нас в лікарню. У нього була виразка. Він віз хліб і в якийсь момент у нього схопив живіт. Він прибув у медзаклад, сказав: “Я помираю”. Чоловік був прооперований. На сьому добу його виписали. Коли він зараз розвозить хліб і бачить мене, то завжди зупиняється і дає кілька буханок. Така його подяка. 

- Був інший чоловік, якого я оперував. Його дружина займається вирощуванням квітів - півоніями, чорнобривцями й іншими. Після того, як врятували її чоловіка, вона постійно привозить мені квіти. Іноді аж не зручно стає від цього.

Чи сумніваються пацієнти у вашій компетенції, зважаючи на молодий вік?

- Деякі люди бачать, що я молодий по зовнішньому вигляду. Можливо, у когось це й викликає сумніви в моїй компетентності. Проте вони зникають, як тільки я починаю з ними розмовляти. Тоді пацієнти розуміють, що мені можна довіряти. 

Чи поповнюєте ви свої знання та навички?

- Безумовно. Щомісяця я відвідую різні навчання у форматі офлайн. Наприклад, у Києві чи Львові. Звісно, онлайн навчання теж є і це добре. Однак я є прихильником саме офлайн. Це зовсім інше сприйняття. 

- Також до повномасштабної війни я брав участь в навчанні за кордоном. Це було стажування в клініці у Стамбулі, в Туреччині. Тоді дізнався від старших лікарів, що є така можливість. Проводився певний конкурс. Так, два тижні я провів у турецькій клініці. Це був дуже потужний досвід. 

- Я вважаю, що подібні навчання й стажування - це те, чим лікар не може нехтувати. Адже завжди має бути безперервний розвиток. 

Якими якостями та рисами характеру, на вашу думку, має бути наділений хірург?

- Хірург має бути наділений холодною головою. Не можна піддаватися емоціям, це не професійно. Також - добрим серцем і гострим розумом. Дуже важливим моментом в роботі лікаря є спілкування з пацієнтом. Людину треба вміти заспокоїти та підтримати. Я завжди кажу людям, які потрапляють до мене на лікування: “Ви дійшли до річки, яку самі переплисти не зможете. Але зі мною ви доберетеся на інший берег”. 

Як лікар-хірург відволікається від роботи?

- Річ у тому, що моє життя влаштоване так: моє хобі - це моя робота. У мене немає такого, що я втомився від хірургії й хочу у відпустку. Я отримую від роботи задоволення. 

Читайте також: Історії інших молодих лікарів Хмельницького

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.