Радість від одужання і страх від смерті: хмельницькі лікарі поділилися моментами зі своєї роботи

Вони складають клятву Гіппократа, рятують життя й допомагають подолати численні хвороби. Вони стикаються із різними ситуаціями. Та яким б вони не були, основна місія - допомогти. 

До Дня медичного працівника ми зібрали історії хмельницьких лікарів. Всі вони працюють у різних сферах, та об'єднує їх одне - врятувати життя й здоров'я. Як виглядає робота лікаря зсередини? Гортайте далі, знайомтеся з медиками і читайте про моменти з їхнього професійного життя.

“Доводиться і смерть бачити, і страждання людські”

Віктор Сюсяйло працює лікарем в амбулаторії загальної практики сімейної медицини №9, що на вулиці Молодіжній. Тяготіла душа майбутнього медика до цієї сфери з юнацьких років. Починав із посади лікаря у рідному селищі Устечко. Згодом за сімейними обставинами переїхав у Хмельницький. Будучи лікарем-терапевтом дільничним, приймав пацієнтів у міській поліклініці №4. Згодом став “сімейником”. 

У своїй роботі Віктор Сюсяйло виділяє різні моменти. Говорить й про те, що позитивних - мало. На своїй практиці стикався і з смертю пацієнта. Мовляв, сталося все просто на його очах. Попри це - медик жодного разу не пошкодував про обрану професію. Бо впевнений, що це його покликання.

• Робочі дні в мене проходять по-різному. Загалом - це обслуговування пацієнтів і виклики на дім. Позитиву в роботі мало. Доводиться і смерть бачити, і людські страждання. Бо звертаються люди із проблемами зі здоров’ям. Як лікарю, мені приємно, коли одужують люди. Неймовірно приємно, коли пацієнт приходить заключати декларацію і каже, що мене порадили, як хорошого лікаря. Та не обходиться в роботі й без сумних моментів. Бо найстрашніше - коли на очах помирає людина. На моїй практиці було й таке. Якось я був у пацієнтки вдома на виклику. Тоді людина себе дуже погано почувала. Довелося викликати “швидку”. Та врятувати жінку так і не вдалося. Вона просто впала і все. Реанімаційні заходи не допомогли. Здається, причиною смерті був інфаркт. Звісно, в той момент був присутній страх. Страшно й тоді, коли в людей якісь рідкісні захворювання. Скажімо, коронавірус. В мене була одна пацієнтка з таким діагнозом. На щастя, в неї був легкий перебіг хвороби. Не можна не виділити й те, що приємне для мене в роботі - це спілкування з колегами, наради і конференції, - розповідає Віктор Сюсяйло.

“Займаємося методикою, що працює у всьому світі”

Наталія Нікітіна - офіційний представник центру Євмінова на Хмельниччині. У медицину прийшла за покликом. Бо з дитинства мріяла працювати в цій сфері. Після закінчення медучилища й вищого навчального закладу в Києві потрапила на курси лікувальної фізкультури. Згодом пані Наталія зрозуміла, що фізіотерапія їй надзвичайно подобається. Якийсь час вона працювала в обласному лікувально-фізкультурному диспансері. Після його закриття занурилася в методику Євмінова, а саме відкрила центр. 

Що ж являє собою методика Євмінова? Її унікальність полягає в забезпеченні яскраво лікувально-відновлювального ефекту, що побудована на легкому дозуючому витягуванні хребта з одночасною роботою глибоких м’язів. Лікарка розповідає, що це призводить до активізації обмінних процесів, укріплення структур хребта, особливо міжхребцевих дисків. Крім того, методика забезпечує розвиток міцного м'язового корсета, захищаючи хребет від травматичних впливів у повсякденному житті. Ефективність цього обумовлена специфічною дією спеціальних вправ у поєднанні з легким витягуванням. Методика Євмінова затверджена Міністерством охорони здоров’я України. 

Наталія Нікітіна розповідає, що їхніми пацієнтами є як дорослі, так і діти. Для всіх індивідуально підбирають вправи: для найменших - коригуючі, для людей старшого віку - розвантажувальні. Найчастіше, каже пані Наталія, приходять діти із сколіозом. За її словами, ця проблема є вкрай серйозною. Мовляв, виявити це важливо вчасно. Бо чим старша дитина - тим важчим є лікування. 

• Коли у дитинстві є сколіоз і батьки не звертають уваги, згодом з'являються проблеми з суглобами чи хребтом. Надалі - це міжхребцеві грижі. Зазвичай при такому пропонують оперативні втручання. Та це є небезпечно. Дуже часто трапляється, що дитина десь впала і ніхто не звернув на це увагу. Лише через кілька років утворюється зміщення, що може прогресувати. Був випадок, коли до нас звернувся 13-річний хлопець. У нього був 3 ступінь кіфосколіозу. Він потрапив до нас із фігурою, що схожа на шахову фігуру коня. Було страшно із ним починати працювати. Я не вірила, що ця дитина досягне успіху. Але його змушували робити вправи. Коли він до нас згодом приїхав, ми всі здивувалися. Зараз в нього ступінь сколіозу від 1 до 2. У нас було багато дітей, які мали різні ступені. Після занять кут викривлення хребта ставав значно меншим. Адже ми займаємося методикою, що працює у всьому світі, - каже Наталія Нікітіна.

"Як і в кожного лікаря, в моїй  практиці є гіркі моменти"

• Здається, я завжди, ще з дитинства  знала, що буду лікарем. Я лікувала  всі побиті коліна моїх друзів, подряпини і забої щедро змащувалися зеленкою, перев’язувалися бинтом, в класі у всіх були чисті нігті і комірці. А ще у дитинстві у мене була моя ”дитяча лікарня” - найстаріша крислата яблуня в саду нашого двору, - розповідає лікарка.

Після закінчення Тернопільської середньої школи  №1 імені І.Я.Франка (нині це Українська гімназія ім. І Я. Франка)  майбутня лікарка стала студенткою Вінницького медичного інституту ім. М.І. Пирогова. Фах  лікаря - педіатра, каже жінка, чи не найскладніший  серед медичних спеціальностей. Адже педіатр  допомагає не лише дитині, а також її  батькам. За словами медика, любов до дітей додає їй сил і натхнення.

Свою лікарську кар’єру жінка розпочала 36 років тому в Хмельницькій міській дитячій лікарні, у відділенні для дітей раннього віку. Наразі Лідія Перебийнос продовжує свою працю як заступник головного лікаря з лікувальної роботи.

• Багато змінилося з того часу. Не змінилися лиш старі істини: потрібно дуже любити те, що ти робиш, любити дітей, вчитися щодня і чесно  працювати. І як нагорода, буває, наприклад, випадкова зустріч з  мамою колишнього пацієнта і щирі слова: ”Дякую Вам, Лідіє Іванівно, ми дослухалися ваших порад, у нас все добре”. Ще одна  мама ”мого хлопчика” (зараз він вивчає в університеті медицину) пригадує, як її маленький синочок довго хворів. Одужав відразу, як я відмінила всі препарати, які отримувала дитина. Було в моїй практиці і ”чудо зцілення” дитини,  у якої на уроці “віднялися ніжки”. Як і в кожного лікаря, в моїй практиці є гіркі моменти. Були  люди, з котрими ми не порозумілися, комусь я не змогла допомогти. Інші скаржилися, що в лікарні я  їм навіть не подала чаю, - згадує жінка.

     “Є діти, які фактично виростають в нашому відділенні”

Мріяла про професію лікаря з дитинства і Вікторія Леньга. Каже, що в іншій сфері себе й не уявляла. За часів студентства зародилася у майбутнього медика любов до предмету “Інфекційні хвороби”. З тих пір пані Вікторія визначилася: “Хочу бути інфекціоністом”. 

До стін міської інфекційної лікарні жінка прийшла у 1994 році. Розповідає, що за цей термін навчилася бути і психологом. Бо робота із пацієнтами-дітьми вимагає різних підходів не лише до них, а й до їхніх батьків. Розповідає лікарка і про приємні моменти в роботі. Каже, що вони переважають над неприємними. 

Водночас робота лікаря-інфекціоніста передбачає швидке й ефективне надання допомоги. Не обійтися в цій справі й без любові до дітей. Адже вони, каже Вікторія Леньга, потребують особливого підходу під час лікування.

• Без любові до дітей - працювати із ними не вийде. Адже це особливий контингент пацієнтів. Особливої уваги потребують і матусі. Бо коли хворіє малеча - вони поводять себе по-різному. Вже з часом приходить досвід спілкування. Я навчилася бути і психологом. Вже знаю, як заспокоїти батьків. Мені добре, коли вони є помічниками в моїй роботі. Насправді, бути дитячим лікарем-інфекціоністом - це дуже цікаво. Тут необхідно швидко у всьому орієнтуватися й правильно поставити діагноз. Я завжди запам’ятовую тих дітей, які довго лікувалися в наших стінах або тих, хто мав рідкісні діагнози. Є діти, які фактично виростають в нашому відділенні. Бо через якесь захворювання лікувалися вже не один раз. Мені завжди приємно, коли дітлахи одужують і  посміхаються. У такі моменти всі неприємні ситуації забуваються, - каже Вікторія Леньга.

"Його справа – це його життя"

Усе своє свідоме життя майор Віталій Лисюк мав бажання допомагати людям, і впевнений, що найкращий спосіб реалізувати це бажання, яке було з ним завжди, - стати лікарем.

• В іншій ролі ніколи себе не уявляв, навіть не припускав такої можливості. Планомірно ішов до своєї мети: на початку дев’яностих вступив до Хмельницького медичного училища, по закінченню якого пішов працювати в одну з обласних лікарень у відділення швидкої допомоги, фельдшером. Ось там навчився, мабуть, всього, з чим може стикнутися медик у критичних умовах – травми, кровотечі, рани, наслідки нещасних випадків… Різниця між лікарем та фельдшером швидкої – мінімальна. Ти просто мусиш знати й уміти все, бо в твоїх руках, без перебільшення, життя людей. Це спонукало саморозвиватися, шукати додаткову інформацію, постійно вчитися, питати і знаходити відповіді, щоб знати, вміти, рятувати…Після цього ще мав річний досвід роботи у сільському фельдшерсько-акушерському пункті, - розповідає майор Лисюк.

Бути фельдшером на “швидкій” або на ФАПі – цього для нього вже було замало. Медику хотілося вчитися далі, щоб мати свободу, як лікар, самостійно приймати рішення щодо лікування тих, хто звернувся по допомогу, або кого доправили для порятунку.

Для навчання чоловік обрав Буковинський державний медичний університет. По закінченню, отримавши фах «Терапія». Далі було 16 років у Райковецькій виправній колонії лікарем, де отримав військове звання. А вже з 2018 року - служба у військовій частині 3053 Нацгвардії. Скоро і ротація в зону ООС.

На Сході країни, у Донецькій області, майор Лисюк у якості офіцера медичного забезпечення батальйонної групи надавав невідкладну та планову медичну допомогу бійцям на взводно-опорних пунктах та блокпостах, займався організацією медичної служби, здійснював керівництво санінструкторами, які були у кожній роті на тій території.

• Доводилося, звичайно, надавати екстренну допомогу при різних «гострих» станах, госпіталізувати у лікувальні заклади Збройних сил, багато іншого… Дякувати Богу, нічого непоправного не траплялося, всі живими й здоровими повернулися додому, - згадує медик.

Його справа – це його життя, іншого, як зізнається майор, для себе не хоче.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.