Шалений день без сну та їжі: хмельничани пішки подолали 100 кілометрів

Всі фото до матеріалу надав Павло Козюк

Ідея пройти 100 кілометрів без їжі і сну не нова. Її вдало втілив у життя столичний тревел-блогер Андрій Пивоваров. Чоловік подолав таку відстань пішки за 33 години. Про свій, сповнений болю і пригод шлях, він розповів в Instagram. Допис побачили хмельницькі “Морські котики”. 

Спочатку дивувалися, потім захоплювалися, а згодом зі словами “Хіба то рекорд?”, хмельницькі мандрівники ринули підкорювати нові вершини. На мандрівку зважилося 8 відчайдухів. Всі вони учасники закритого туристичного клубу активних підприємців Хмельницького «Морські котики». Чоловіки час від часу роблять туристичні вилазки Хмельниччиною, Україною та екстремально подорожують за кордоном. 

• Клубу нашому кілька років. Ми прихильники здорового способу життя і мандри у нас в крові. Вступити у клуб просто - головне бути підприємцем, вести здоровий спосіб життя та не пропускати більше 4 походів поспіль. Ми часто плануємо різноманітні мандрівки. Вони можуть бути одноденні, як на Бакоту, чи ось такі афери, яку ми затіяли вихідними. Можуть бути походи за кордоном, до яких ми ретельно готуємося. У зв’язку із коронавірусом поїздки у заморські країни довелося відкласти. Натомість ми вирішили долучитися до такого своєрідного челенджу, - зазначив учасник клубу Олексій Фищук.

  Відео дня
  /li>

Перші втрати понесли на старті

Всі учасники 100-кілометрового походу - з досвідом та фізичною підготовкою. Хтось стабільно відвідує зал, хтось ганяє у футбол, хтось просто годинами висить на брусах та бігає мальовничими околицями міста. Всі фізично здорові чоловіки. Здавалося б, буде легко. Але одна справа планувати та продумувати все теоретично. Інша - виконати. 

Вже на старті команда понесла перші втрати. На відправну точку не з’явився один із учасників. Рушили заздалегідь розробленим маршрутом. Над ним трішки попотів “старожил” клубу Павло Козюк. 

• Маршрут вирішили прокласти навколо Хмельницького, щоб подивитися навколишні краєвиди. Та й так було розумно, у разі чого, можна було без проблем зійти з маршруту, - розповідає Павло Козюк.

Мандрівники рушили з кола на “Темпі” о 5:00 ранку. Спочатку йшли весело: з піснями та селфі. Двічі переходили Південний Буг. Зазирали в навколишні села та йшли залізничними коліями. Ранкова погода була трішки прохолодною, але за словами Павла, того не відчувалося.

• Перші десятки кілометрів всі були на ентузіазмі. Але потроху організм посилав сигнали протесту. Спочатку почали боліти ноги. Так, з дистанції на 27 кілометрі зійшов Ігор Васильков.

У чоловіка - давня травма ноги. А в поході вона нагадала про себе.

• Ми спочатку йшли досить позитивно. Я думав, що без проблем буде все. До цього мав досвід на дистанції в 36 кілометрів. Тому посягнув на сотню. Однак  дала про себе знати давня травма ноги. Я думав, що вона турбує лише під час бігу, а з’ясувалося, що в походному процесі теж. А взагалі - це прикольна ідея. Такого ніхто не робив. Плюс це можливість трохи почистити організм в динаміці, а не просто поголодувати день. До того ж компанія цікава. Ми протягом двох місяців не ходили у походи і на карантині засумували за активностями. Хоч мені не вдалося подолати дистанцію до кінця, я не жалкую, що спробував, - зазначив Ігор Васильков.

На цьому ж відрізку шляху (27 кілометр) команда втратила ще одного відчайдуха. Ним став Максим Возненко. До речі, саме Максим був ініціатором 100-кілометрового походу. Тому не долучитися не міг. Хоча й каже, що від початку розумів, до фінішу не дійде. 

• Хоч я запропонував цей похід, але спеціально до нього не готувався, як і більшість учасників. Карантин - всі наші “Морські котики” сидять вдома. Лише двоє хлопців продовжують бігати, бо систематично займаються спортом. Я розумів, що, скоріш за все, до фінішу я не дійду. Але хотілося спробувати свої сили. Зійшов на 27 кілометрі по фізичним відчуттям. Вирішив, що надриватися не хочу, бо реально боліли коліна. Я зійшов, але думаю, з часом до цього челенджу повернуся. Карантин закінчиться, місяць-другий і можна буде повторити. Тому запрошуємо ще відчайдухів спробувати свої сили та зрозуміти скільки в кожному з нас є ресурсу. Адже насправді всі обмеження у нас в голові, - розповів Максим.

"Починало боліти все"

Ще 10 кілометрів мандрівники подолали в п’ятьох. Робили не тривалі зупинки. Пили воду та прямували далі. Згадують, що по дорозі, у кожного з них періодично починало боліти все. А в голові гомонів внутрішній голос, який просив зупинитися. Але чоловіки пересилювали втому та йшли далі. 

• Боліло все: голова, серце, печінка, плечі, спина, але найбільше ноги. То ікри, то коліна, то стегна, стопи, таз. Тіло почало постійно просити зав’язати і нагадувало, що ми придурки. Зупинки робили короткі, щоб скоріше дотопати додому. Щоб набрати дистанцію в 100 кілометрів довкола Хмельницького, довелось захопити сусідні села. На 38-у кілометрі через сильні мозолі забрали ще одного - наймолодшого з нас, - згадує Павло.

Денис Рейтель покинув дистанцію через неправильне взуття. Каже, що цей момент не продумав, а от в дорозі він виявився визначальним. Тому, кожному, хто зібрався повторити челендж, радить діставати старі розношені кросівки із твердою підошвою. 

• Фізичних можливостей вистачало. Я б ішов ще, аби не ноги. Болі в м’язах не відчував. А от кожен крок був, як катування. Вдома довелося проколювати 8 мозолів, ноги пекли. Все через неправильне взуття. А так дуже класно сходили, класні емоції. Підйом о 4:30 - нікуди не хочеться йти, а за півгодини в дорозі - було непереборне бажання пройти всі 100 кілометрів, - зазначив Денис. 

Дощ "відсіяв" ще двох

І так, в команді відчайдухів, залишилося четверо. У такі компанії йшли далі спокійним розміреним темпом ще 35 кілометрів. Хоч було вже далеко за обідню пору - голод не відчувався. Кажуть, що відсутність їжі лише допомогла у дорозі, а от вода йшла, як не в себе. На одного витрачали 4,5-літрів. Чоловіки, як могли, відволікали одне одного від втоми. Розповідали цікаві історії із життя, описували власні пригоди. Мабуть, тому і не помітили, як проґавили поворот. Довелося накрутити ще 2 зайві кілометри. 

А пізно ввечері, коли залишилося пройти ще якихось три десятки кілометрів, почався рясний дощ. На таке мандрівники не сподівалися. Дощовики мало чим допомагали. Було дуже холодно. Тому двоє виснажених і мокрих “котиків” вирішили попросити “допомогу друга”.

Врятував той, що з мозолями. Денис Рейтель приїхав на автівці і забрав до Хмельницького своїх товаришів. Отож на 73-у кілометрі дистанцію залишили - Олексій Фищук та Вадим Пилипчук. 

• Стало важко після 40 кілометрів. Тоді вже йшли не ноги, а сила характеру. Організм відмовляв далі йти, але ми вирішили продовжувати. І подолали б її до кінця, якби не дощ. Я не розрахував по одягу та взуттю. Зверху був дощовик, але донизу промокли штани. Було відчуття, ніби з води виліз. Таке саме мокре було взуття. Змінне взуття мені могли підвести, але це було вже близько 22:30 і на термометрі було плюс 5 градусів. Тому вирішив зійти, щоб не захворіти і не підхопити якесь запалення, тим паче зважаючи на ситуацію. Але обіцяю, що буду пробувати ще, - каже Вадим Пилипчук.

Олексій Фищук зазначає, що для нього найважче було зробити вибір: іти далі чи зійти з дистанції. Позаду були десятки кілометрів бездоріжжям та болоті, а попереду велике бажання дістатися до фіналу. Однак, здоровий глузд переміг.

• Коли ти подолав три четвертих шляху і залишається ще трішки, а ти вже мокрий наскрізь, доводиться обирати. Або ти йдеш далі і ризикуєш загриміти до лікарні, бо дощ, мороз і вітер, або їдеш додому до сім’ї. Я свій вибір зробив. А хлопці пішли далі. Після нашого прощання вони пройшли ще 9 годин. Справжні монстри, - додає Олексій. 

До фінішу рушили "справжні монстри"

Саме ці 9 годин були найскладнішими, кажуть “останні герої”: Віктор Гайдамака та Павло Козюк. Попереду ще залишилося близько 30 кілометрів. Навколо глуха ніч, дощ, пронизливий вітер і низька температура. Тіло знобило і притрушувало, але чоловіки йшли далі. 

• Нас залишилось двоє. Двоє божевільних. Я і Вітя. Почалася ніч. Одяг і взуття промокло, але по справжньому, через постійний рух, холодно не було, - згадує Павло Козюк. 

На фінальному відрізку мандрівників спіткало повне бездоріжжя. Нормальний асфальт, за словами Павла, був лише останні 10 кілометрів. Щоб трохи скоротити шлях, чоловіки пішли польовими дорогами.

• Було слизько. Болото налипало на взуття. Щоб захиститись від вітру я одягнув на свій порваний дощовик ще один, який залишив Вадік. Допомогло, дякую. З трьох ліхтарів - 2 розрядились повністю. Довелося половину шляху йти в суцільній темноті, - каже Павло.

Два павербанки розрядилися повністю. Червоні позначки миготіли і на обох телефонах “котиків”. На 30% заряду довелося пройти ще 20 кілометрів. 

• Час від часу вимикали все повністю, бо боялися залишитися в полі без навігатора, - каже Павло. 

Найважчим відрізком шляху стали останні 8 кілометрів по Старокостянтинівській трасі. Повороти і горби були безкінечно довгими. Від, майже порожніх рюкзаків, ломило плечі і спину.

• Хотілось відпочити. Присісти, прилягти, впасти. Але старались цього не робити, тому що потім важко було встати і розходити ноги. Від втоми в нас почали заплітатись язики. Щоб вимовити якісь чіткі слова потрібно було сконцентруватися, додає Павло. 

"Ноги відмовлялися йти"

Темп походу суттєво знизився. Чоловіки зазначають, що ноги вже зовсім відмовлялися йти, а тіло погойдувало. На початку шляху ще було цікаво, що довкола. Мандрівники навіть робили селфі на фоні гарних краєвидів, а під кінець дистанції, кажуть, оточення вже не мало значення. Була лише дорога під ногами.

• Я б не здивувався якби нас загребли, як якусь алкашню. Останні кілометри ми  проходили вже в якомусь напівсні. “Вітя, ще трішки, давай ми зможемо, давай, крок за кроком” повторював я товаришеві, - каже Павло.

Невимовно важко мандрівникам дався останній перепочинок. За кілька кілометрів від Хмельницького вони присіли на зупинці громадського транспорту. Віктор, каже, мало не заснув просто на лавці. 

• Мене врятував Пашка. Він сказав “підйом, ще трішки” і ми рушили далі. Фінішували ми в тій точці, що й починали. На колі біля “Темпу” вже було відчуття перемоги. Але тут я подумав, що треба якось добрести додому і піднятися на 7 поверх. Молив про одне - щоб ліфт працював, - каже Віктор.

Майже біля фінішу про себе нагадало й відчуття голоду, яке мовчало всю дорогу. Віктор каже, шалено захотілося щось кинути до рота. Натомість попив води і пішов добивати останні кроки в бік власної оселі. Вдома був рівно о 6:00 ранку. За дверима помешкання мандрівник зітхнув з полегшенням. Позаду були 102 кілометри (2 зайві находили випадково, коли зійшли з дороги) та 25 виснажливих годин, а попереду м’яка постіль та зручне ліжко, яке так і манило у свої обійми. 

• Я нарешті зняв із себе взуття. Не повірите, але - це справжній кайф. Попарив ноги, намастив їх приємною евкаліптовою мазюкою, випив чаю. Вдома їсти перехотілося, тому зі спокійною душею ліг спати, - каже Віктор.

“Ти зміг, у тебе вийшло”

На сон мандрівник витратив трішки більше 8 годин. Каже, що прокидався зовсім важко. З ліжка вставати не хотілося жодним чином. Втома була шаленою навіть після сну. В неділю, весь день Віктор переміщався по квартирі кульгаючи на ліву ногу. Натер два мозолі. А виспатися “морському котику” вдалося лише в понеділок. Про свій похід згадує, як про найшаленіший вчинок у житті. Та додає, що наразі повторно на таке навряд чи б зважився. 

• Ми трималися на підтримці одне одного. Дух дуже падав, коли хлопці сходили з дистанції. Я не можу сказати, що скоїв який подвиг. 100 кілометрів - це не така вже й велика відстань. Я просто знав від початку, що дійду до кінця, чого б мені це не вартувало. От якби відразу після походу мені запропонували пройти ще 100 кілометрів - відправив би куди подалі. Навряд чи піду на таке ще раз. Але зараз ні про що не жалкую, було дуже круто, - наголосив Віктор Гайдамака.

Такої ж думки і Павло Козюк. Після походу чоловік на ентузіазмі дійшов додому. Каже, що дістав з холодильника салат, з’їв пару ложок і заснув жуючи. Після такого “марафону” чоловік лише зайвий раз переконався у своїх фізичних можливостях та вже будує нові плани. 

• Це точно був самий шизанутий вчинок в моєму житті. Якби не Вітюха, я б не дійшов. Коли ми без підготовки вирішили погодитись на цю авантюру, ми не відали, що нас чекає. Тепер я знаю, що з товаришем мені нічого не страшно. Саме бажання не підкачати один одного довело нас до фінішу. Тому дякую Вітьку за цю перемогу. Він - кремінь, - зазначив Павло. 

 Коли вся складність походу позаду хмельницькі “Морські котики” дякують один одному за спільну перемогу, вже розмірковують над новими сходженнями. Ймовірно, після карантину, вони будуть у горах та в ширшому складі. Поки ж ставлять ще одну відмітку “виконано” у списку своїх авантюр та радіють внутрішньому голосу, який шепче: “Ти зміг, у тебе вийшло”.

 Слідкуйте за новинами Хмельницького у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.