20 років в берцах: як підполковниця з Хмельницького керує БТРом і вишиває бісером

Влучити в рухому ціль з 300 метрів, викопати окоп чи сісти за кермо БТРа - запросто. Каже підполковниця із Хмельницького Оксана Жилдак. В лавах прикордонників жінка понад 20 років. За цей час, де лишень не ступала її нога. Служила і під пекучим одеським сонцем, і на кордоні з Молдовою, і навіть у Краматорську. В останній поїхала добровільно. Бо хто, як не вона. Саме з таким девізом Оксана крокує по життю. Попри складнощі на її обличчі завжди сяє усмішка.

Як це вдається, Оксана Жилдак розповіла журналістам vsim.ua.

В усьому наслідувала тата

Змалечку Оксана росла дуже енергійною та  впертою. Каже, якщо щось задумала, то на своєму стояла до кінця. Дружила переважно з хлопцями. Точніше, як пояснює журналістам, верховодила над ними. Керувати звикла “з пелюшок”. Каже було з кого брати приклад. Взірцем для дівчини був тато-прикордонник. 

За ним Оксані з мамою довелося і по країні поїздити, і в гуртожитках пожити. Дівчинка часто змінювала школи, але ніколи не скаржилася. Каже, тато змалечку виховував характер. Брав з собою на службу. Там потроху Оксана і почала закохуватися у прикордонну службу. А коли постав вибір професії, то довго не думала. 

• Я татова доця в усьому. Він для мене авторитет. Коли вирішила піти в академію, тато підтримав. Він мене в усьому підтримує. І в юності, і досі. Він знає, що маю певні амбіції, він їх шанує і пишається моїми досягненнями, - каже Оксана.

Керувала вдвічі старшими чоловіками

Після академії Оксана поїхала на море. Однак не відпочивати, а керувати. Першим місцем служби молодої лейтенантки став Іллічівський морський торговельний порт. В розпорядження отримала 7 підлеглих. Всі статні та досвідчені й усі чоловіки. Наймолодшому, на той час, було за 40 років. Оксані - 2 рік. 

• Спочатку на мене дивилися зверхньо. Не сприймали серйозно. Я була мала й худюща. Хто таку серйозно сприйматиме. Було страшно, але взяла себе в руки і розставила все по місцях. Через деякий час уже до мене дослухалися і виконували всі накази. Та і я у чоловічому колективі відчувала себе комфортно. Вони мене жаліли, допомагали, іноді в наряди добові замість мене заступали, - розповідає підполковниця. 

За кілька років Оксана вийшла заміж та народила сина. Після декретної відпустки жінку перевели в Могилів-Подільський прикордонний загін. Каже, що перші місяці навіть коробки з речами так і стояли по квартирі. Все не доходили руки, щоб їх розібрати. Було важко: на руках мала дитина, нова посада, ще більше підлеглих, але жінка не розкисала.

• Допомагали трохи батьки. Їздили до мене з Хмельницького. Сиділи з малим. Потім няню взяли. Допомагали трохи колеги. В мене вже на цьому місці в підлеглих 5 жінок було. Було з ким поговорити і порадитися. Там я зрозуміла, що прикордонники - це таке собі братство. Завжди підтримають і виручать. Колектив був супер, - згадує Оксана.

На Схід за покликом серця

Згодом у житті Оксани трапилася особиста драма. Їхні доріжки з чоловіком розійшлися і  далі виховувати сина жінці довелося самостійно. Часу впадати в депресію не було. По роботі запропонували підвищення. І випав шанс перевестися у рідне місто. У Хмельницькому Оксана отримала посаду у відділі по роботі з персоналом НАДПСУ. 

• На місці сиділа не довго. Коли почалися воєнні дії на Сході, я все рвалася туди. Я свідомо приймала рішення стати військовою і просто не могла стояти осторонь. Нагода випала у 2018 році. Пам'ятаю, прийшла додому і сказала синові. Він був ошелешений. Спочатку боявся мене відпускати, але він росте в мене також патріотом і справжнім чоловіком, тому сказав, що чекатиме вдома. Тато, як завжди підтримав. А мама, як завжди, тихо хвилювалася. 

На Сході Оксана прослужила рік. Жила у Краматорську. Там винаймала квартиру. Каже, що господарка житла дуже приязно до неї ставилася. На той час Краматорськ почав потроху відновлюватися після окупації. За рік побудували кілька садочків, відновили площ та навели лад у кількох парках. 

• Я якраз потрапила на період переходу з АТО в ООС. Пробула там рік. Зрозуміла, що патріоти України є і на Заході, і на Сході. Я часто чула від місцевих націоналістичні думки. Хазяйка квартири, яку я винаймала казала, що вона хоче бути лише в Україні. Вони нічим не відрізняються від нас. Єдине, кажуть, що живуть одним днем. Вони дійсно дуже бояться, бо пережили ті обстріли. Однак помаленьку повертаються до звичного життя, - каже прикордонниця.

Служба неподалік від зони бойових дій давалася нелегко. Серед прикордонників втрат не було, а от на проводах в останню путь військових ЗСУ довелося побувати не раз. Оксана працювала переважно із персоналом. Тому доводилося бути психологом.

• В кожного була своя історія. Іноді хлопці розказували моторошні речі. Аж мурахи йшли по шкірі, а вони все це пережили. Я старалася якось підтримати і розрадити. Найважче мені давалася розлука із сином. Він залишився з бабусею і дідусем. Ми часто спілкувалися, але так хотілося його швидше обійняти, що по завершенню служби, мені сказали “збирай речі, їдемо”, а я вже стояла з рюкзаком, - розповідає підполковниця. 

Після Сходу Оксана повернулася до звичного ритму життя. Виховує сина Владислава. Йому зараз 14 років і хлопець також думає продовжити справу мами й дідуся та вступити до лав прикордонників. У вільний від роботи час, Оксана вишиває чудові картини бісером та обожнює читати детективи. Понад усе жінка мріє, щоб скоріше закінчилася війна і Хмельниччина та й уся Україна більше не втрачала своїх синів та доньок. У разі необхідності Оксана каже, що готова взяти до рук зброю та боронити свою Батьківщину. 

 Слідкуйте за новинами Хмельницького у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.