“50 років ходжу містом і нічого не бачу”. Розповідь незрячої хмельничанки

Фото ілюстративне

• Користується телефоном з озвученням клавіш, розкладає однакові купюри в різні кишені й ходить тільки тими дорогами, які добре знає.

• Хмельничанка Валентина більшість свого життя прожила у темряві.

• Вона розповіла, чого в Хмельницькому потребують незрячі люди.

Валентина

— Я захворіла на кір у сім років. Тоді тільки три тижні у перший клас відходила. Мене лікували. Коли мама була на роботі, я залишалася вдома сама. Мені казали не дивитися на сонце. А я, як дитина, куди хотіла, туди й дивилася... Потім мене перевели в 5-ту школу для сліпих дітей у Києві. Її я й закінчила, - розповіла жінка.

УТОС

У 16-річному віці Валентина переступила поріг обласної організації Українського товариства сліпих, що займається соцзахистом та реабілітацією людей з вадами зору. Крім того, дає незрячим можливість отримати роботу. На обліку в УТОС моя співрозмовниця перебуває 50 років. Каже, у радянські часи тут діяло потужне підприємство з виробництва електричних джгутів для автомобілів.

— Колись ми були багаті. Заводи з усього Радянського союзу замовляли у нас провід. Коли Союз розпався, замовлень ставало все менше й менше, - сказала Валентина.

Вивчила всі стежки

Наодинці вона може ходити тільки тими доріжками, які добре знає. Зазвичай це шлях додому або на пошту, де жінка сплачує за комунальні послуги. Сама може дістатися знайомої зупинки й сісти у тролейбус, сходити за покупками в магазин, де продавчині допоможуть їй обрати товари. Жінка користується мобільним телефоном з озвученням, а купюри однакового номіналу розкладає в різні кишені.

— На них є позначки, за якими можна на дотик дізнатися, що це за купюра. Так я тримаю їх під контролем, - зазначила Валентина.

Каже, все життя на підборах ходила. Вийшла заміж, народила сина, а тепер бавить двох онуків.

Немає роботи

За словами Валентини, наразі в УТОС працює близько 15 людей з вадами зору та 4 працівники, що обслуговують роботу підприємства - майстер, підсобник, бухгалтер та менеджер. Роботодавець привозить паперові заготовки, з яких ті виготовляють канцтовари - клеять конверти, теки, швидкозшивачі. За це отримують близько 1 000 гривень на місяць. Для більшості незрячих це єдина можливість працевлаштуватися.

— Прибуткової роботи у нас немає. Самі тільки збитки. Але підприємство діє, щоб люди хоч колись з дому виходили й спілкувалися між собою, - сказала жінка.

У Хмельницькій організації УТОС діють кілька гуртків самодіяльності. Валентина очолює гурток художнього читання - репетирує з читцями вірші та прозу. Якийсь час навіть отримує за це заробітну плату

— Відколи у нашого президента (Володимира Зеленського - прим. авторки) з'явилися гроші на культуру, я та керівник по вокалу отримали по пів ставки. Це в серпні було. Але нас вже попередили, що з 1-го січня зарплати не буде, - сказала Валентина.

Вдячність

— Я обожнюю хмельничан. Уявіть, я 50 років ходжу містом, не бачачи нічого. Якби не вони, я була б невідомо де. Але люди тут прості й чуйні. Не було такої ситуації, щоб до мене хтось погано ставився, - сказала Валентина.

За її словами, благодійний фонд “Карітас” за підтримки міської влади надає незрячим людям послуги супроводу.

— Ми телефонуємо, домовляємось про час й одна з двох жінок, які зголосилися нам допомагати, супроводжують нас в магазин, поліклініку чи будь-яку іншу установу. Але домовлятися потрібно заздалегідь. Ми дуже вдячні, що ці жінки погодилися нас водити, - каже Валентина.

Крім того, люди, що стоять на обліку в УТОС, користуються 50% пільгою на оплату комунальних послуг.

Що їм потрібно?

Слабозорим й тим паче незрячим людям у місті важко самотужки пересуватися та користуватися громадським транспортом. Через це більшість з них воліють залишатися вдома.

— Потрібно, щоб тролейбуси мали зовнішнє та внутрішнє озвучення. От ви були у Києві? Хочете чи ні, подобається чи ні, у транспорті оголошують: “Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка така-то”. А назовні лунає номер тролейбуса, що приїхав. Чому в нас це не працює?

Ще одна проблема - поганий стан доріжок та тротуарів, якими незрячим дуже важко пересуватися.

— Такі подовбані ці доріжки. Як би їх якось поремонтувати. Бо доводиться по траві обходити, а що під нею, не знаєш. Я колись як ступила, то моя нога в ямі опинилася, - сказала Валентина.

Без соціалізації

Основна проблема незрячих у тому, що часто вони не можуть самі впоратися з повсякденними справами. Більшість часу вони проводять, не виходячи з власної домівки. Для когось перешкодою є незручна інфраструктура, хтось лякається суспільних стереотипів. Дехто ж взагалі не бачить потреби в тому, щоб докладати зусиль та розвиватися.

— У мене, до прикладу, проблем з побутом не було ніколи. Моя мама була сільською жінкою. Вона з братом та сестрою йшла в поле, а мене залишала вдома. В хаті я можу все зробити. Але це в мене так. Багато незрячих людей не можуть впоратися.

На думку Валентини, винні в цьому батьки, які через інвалідність дитини все роблять за неї.

— Ми колись вчилися виживати. Я навчалася у школі й для мене не було ніяких перешкод. А зараз матері, якщо дитина має якусь проблему, вважають, що нею треба дуже опікуватися. Це жах. Дитина повинна жити повноцінним життям. Треба думати не про те, щоб тільки дати дитині їсти й вона буде сидіти тихо. Треба думати, як буде, коли батьків не стане. І пускати дитину у світ.

— Я не боюся жодних перепон. От йду я і чую, що машина стоїть. Я намацаю її тростинкою. А мама свою дочку обведе тихенько, щоб та навіть не знала, що там машина є. Батьки не вчать елементарного. Грошей не жаліють дитині, тільки часу, який треба на неї витратити, щоб усього її навчити. А дитині треба дати вудку, щоб вона сама могла зловити рибу, - сказала Валентина.

Читайте також:

Відновлення краси після лікування раку: як це безплатно зробити хмельничанкам

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.