Хмельничани подарували сім’ю чотирьом дітям із інтернату: історія подружжя

• Андрій та Ольга усиновили хлопчика та стали опікунами для ще трьох дітей.

• Усі вони – підлітки.

• Розповідаємо історію сім’ї з Хмельницького.

Хмельничани Ольга та Андрій стали батьками для чотирьох дітей з інтернату. Усі вони підліткового віку. Крім того, подружжя має і своїх, біологічних дітей. Тож, як воно? Жити усім гуртом під одним дахом? Розповідаємо про все в цьому матеріалі. 

«Ми були першою родиною, яка взагалі ним зацікавилася» 

У Ольги та Андрія троє своїх біологічних дітей. Старшій доньці вже 21 рік, середній – 16, а молодшому синові – 12. Коли старша дочка подорослішала і переїхала, великий будинок спорожнів.

- Для нас велика кількість дітей удома – це нормальний, звичний режим життя, – посміхається Ольга. 

- Коли вдома стало менше сміху й руху, ми з чоловіком зрозуміли, що маємо ресурс поділитися теплом ще з кимось. Рішення прийняли разом, абсолютно підтримуючи одне одного, – додає хмельничанка.

Наприкінці 2023 року подружжя звернулося до міської Служби у справах дітей. Дев'ять місяців пішло на збір документів, медичні комісії, які проходили разом із біологічними дітьми, та обов’язкове навчання у Центрі соціальних служб.

- Це навчання настільки глибоке, що його варто було б проходити всім батькам, навіть для виховання рідних дітей. Психологія діток, які пережили травму вилучення з родини, кардинально відрізняється від домашніх. Там аналізували й нашу поведінку як кандидатів, перш ніж дати позитивний висновок, – розповідає Ольга.

Ольга та Андрій одразу знали: вони йдуть за підлітками. Мовляв, на малюків у чергах стоять роками, а діти старшого віку залишаються непоміченими. Хоч дехто вважає, що підлітки з інтернатів – «проблемні», Ольга бачить це інакше: «Це саме той вік, коли їм критично потрібна підтримка. Для багатьох із них – це останній шанс отримати хоч якийсь старт у житті й дізнатися, що таке сім'я, – каже вона.

Свого першого сина, 14-річного Кіріла, родина знайшла швидко, але знайомство було непростим. Через повномасштабну війну хмельницький інтернатний заклад, де перебував хлопець, евакуювали до Польщі. Перший контакт відбувся в режимі «онлайн». 

- Інтернет був жахливий. Кіріл переляканий, ми перелякані, для всіх це було вперше, – згадує Ольга. 

- До цього він провів у закладі чотири роки, і ми були першою родиною, яка взагалі ним зацікавилася.

Біологічна мати хлопця наразі перебуває в місцях позбавлення волі, вона позбавлена батьківських прав, тож Кіріл мав статус дитини-сироти. Юридично після суду він став повноправним сином Ольги та Андрія, з такими ж правами, як і біологічні діти.

- У Польщу на першу живу зустріч я поїхала зі своєю середньою донькою. Вони з Кірілом плюс-мінус одного віку, швидко знайшли спільну мову. Згодом він приїхав до нас. І хоча ми ні на чому не наполягали, він сам прийняв рішення називати нас "мама" і "тато", – розповідає жінка.

Стали опікунами для рідних братів і сестри

Адаптація Кіріла пройшла легко. Соціальні служби, спостерігаючи за успіхами сім’ї, розповіли Ользі про державну програму субвенцій на придбання житла для Дитячих будинків сімейного типу. 

Тож наприкінці 2025 року для них придбали двоповерховий будинок у Хмельницькому. Водночас Ольга та Андрій стали опікунами для «сімейної групи» з інтернату. Це два рідні брати та сестра: Люба, Давід та Андрій. Їм 16, 14 та 13 років. Їхнє утримання фінансує держава. Щоб забрати дітей, довелося знову їхати в інтернатний заклад, до Польщі.

Троє дітей родом з Хмельницького району, в інтернаті перебували ще з 2010 року. Їхні батьки пили, батько піднімав руку на матір, – розповідає Ольга. Старша дівчинка, Люба, змалечку тягнула на собі молодших братів і врешті сама звернулася до селищного голови з проханням забрати їх в інтернат.

Дивуються, що можна обирати їжу та одяг

Зараз у їхньому домі кипить життя. Шестеро дітей (двоє біологічних та нові члени сім’ї, – прим. автора) ходять разом в одну школу. Оскільки Кіріл, Люба, Давід та Андрій раніше виховувалися в одному інтернаті й знали один одного, адаптація пройшла м'якше. Але психологічних травм, які доводиться пропрацьовувати разом із шкільним психологом, вистачає, – говорить Ольга. А найбільшим відкриттям для дітей з інтернату стала свобода вибору.

- В інтернаті все вирішують за них. Тому коли я вперше запитала: «Що ви хочете на вечерю?», вони просто розгубилися. Для них це був шок – як це, можна обирати? Ми зараз вчимо їх елементарному: обери, яку кофту ти хочеш одягнути, що будеш їсти і так далі, – ділиться хмельничанка.

Ще одна важлива перемога – 16-річна Люба нарешті змогла розслабитися. Вона більше не мусить бути «мамою» для своїх братів і контролювати кожен їхній крок. Дівчинка вчиться в 10 класі, планує вступати до училища, а вечорами просто сидить і малює. Вона нарешті проживає своє дитинство, без якого неможливо рухатися далі, – додає Ольга.

- Вони звикли до абсолютно іншої моделі стосунків у сім’ї, де чоловік кричить і домінує. А в нас лідерські позиції багато в чому тримаються на мені. Діти так дивуються, коли я можу спокійно сказати чоловікові: «Помий, будь ласка, посуд», а він іде і миє. Для них це руйнування їхнього старого, агресивного світу, – розповідає хмельничанка.

Разом родина любить гуляти у хмельницькому парку імені Чекмана. Для підлітків влаштовують цілі екскурсії містом – вчать користуватися громадським транспортом та орієнтуватися в просторі.

Єдина сучасна проблема їхньої тепер уже великої сім’ї – логістика. Звичайне легкове авто не може вмістити вісьмох людей одночасно, тому виїхати кудись усім гуртом – поки що нездійсненна мрія. Проте побутові труднощі тьмяніють перед головним: четверо підлітків, які мали вийти з інтернатного закладу в нікуди, тепер мають дім, підтримку і справжню родину.

Про дитячі будинки сімейного типу

На Хмельниччині є й інші дитячі будинки сімейного типу, де проживають багатодітні сім’ї. Зокрема – у Меджибізькій громаді, в селі Ставниця. Такий будинок відкрили восени 2025-го. Там мешкає родина із Запоріжжя. У них – десятеро дітей.

Фінансовим партнером будівництва будинку виступила Республіка Словенія, яка надала грантову підтримку у розмірі 19,8 мільйонів гривень. До фінансування долучилася і Меджибізька громада – близько 4 мільйонів гривень, – розповіли у Хмельницькій ОВА.

Додатково: Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) – це форма сімейного виховання в Україні. Вона створена для того, щоб діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, виховувалися в родині, а не в інституційних закладах.

Орган місцевого самоврядування позачергово надає індивідуальний житловий будинок або багатокімнатну квартиру для проживання родини. На утримання кожної дитини щомісячно виплачується державна соціальна допомога.

Стати батьками-вихователями може як подружжя, так і самотня особа, яка пройшла спеціальний відбір та підготовку. Вихованці перебувають у родині до досягнення повноліття, а у разі продовження навчання у професійно-технічних чи вищих навчальних закладах – до 23 років.

Базові вимоги до кандидатів:

• Вік та дієздатність: повнолітні особи, у яких немає медичних протипоказань (важкі хронічні захворювання, психічні розлади, залежності).
• Правовий статус: відсутність судимостей та фактів позбавлення батьківських прав у минулому.
• Обов'язкова підготовка: успішне проходження спеціального курсу навчання з дитячої психології та виховання в Центрі соціальних служб.

Як повідомляють у Державній службі України у справах дітей, ДБСТ може бути утворений і на власній житловій площі кандидатів у батьки-вихователі або орендованій житловій площі (за умови укладення договору оренди не менше ніж на п’ять років та нотаріального посвідчення такого договору). А також – за наявності відповідних санітарно-гігієнічних і побутових умов, необхідних меблів, побутової техніки та інших предметів тривалого вжитку, умов для проживання, виховання та розвитку дитини.

Читайте також: Стан погіршився: триває збір на лікування 16-річного Святослава з Волочиська

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.