Інтерв’ю з боксером-націоналістом з Хмельницького, який став професіоналом

• “Брат вирішив мене завести на бокс, бо мене ображали в школі”.

• Після дебютної перемоги на профі-ринзі більше говорили про його татуювання Бандери, ніж про бокс.

• Він захищав Україну на Сході й називає Усика та Ломаченка “лайном”

• Більше про боксера, чиновника і націоналіста читайте в ексклюзивному інтерв’ю на ВСІМ.

Хмельничанин Павло Гула тріумфально увірвався в професійний бокс. Він переконливо переміг молдаванина Маріна. Але наступні дні говорили не так про його перемогу та бокс, як про татуювання, яке вибите на груді у 22-річного Павла. Там зображений Степан Бандера. 

Журналістка “ВСІМ” Анастасія Сбродова поспілкувалася з Павлом Гулою Він розповів про свою роботу чиновника, війну на Сході, читання книг й те, як став націоналістом і чому набив такі татуювання. Ну і, звісно, дізнавайтеся про перші кроки в боксі хмельничанина, який ставав кращим в Україні й вигравав “срібло” чемпіонату світу.

Старт у боксерській кар’єрі

На перше тренування Павло пішов у 10 років.  Коли починав, пригадує, серйозно заняття не сприймав й частенько пропускав вправи. А в 11 років вже поїхав на всеукраїнський турнір у Тернопіль. Перше змагання й одразу друге місце. Це його змотивувало ще краще готуватись до наступних боїв. Як і в кожного спортсмена, було чимало звільнень від уроків, коли були підготовки до змагань. Як каже Павло, зважаючи на результати, воно було того варте.

- Брат вирішив мене завести на бокс, бо мене ображали в школі, а я його постійно кликав  на допомогу. “Авангард” тоді й зараз - це серйозний та авторитетний клуб, тому записались туди. Було складно. Ми з хлопцями часто сачкували, хотіли пропустити тренування. Але тренер контролював. Десь не прийшли - дзвонить питає: “Де ти?”. Наступного разу вже боялись не прийти. Коли подорослішав, почав розуміти, що це потрібно саме мені. Якщо не буду тренуватись, то не буду перемагати. Вже й не треба було над головами стояти, - розповідає Павло. 

Після Тернополя тренер побачив, що у Павла є дані для боксу. Далі почались серйозні щоденні тренування. На першому всеукраїнському турнірі хмельничанин став першим. У 12-13 років потрапив до збірної України. Був у збірній і серед юніорів 14-15 років та молоді 16-17 років. 

У 16 - Павло вже був чемпіоном України. На чемпіонаті Європи, став п'ятим. А у 18 років став срібним призером чемпіонату світу.

Далі була армія, війна та чотирирічна перерва. Цього року Павло Гула повернувся у бокс. Було вже три змагання, двічі став першим.

- Перші змагання були в Херсоні. Це був Міжнародний турнір класу “А” пам’яті майстра спорту СРСР Миколи Мангера. Там я став третім. Це досить серйозний був турнір. Я програв вірменину. Бій був на дуже високому рівні, десь рівний, але судді порахували й в загальному я програв. Потім я став першим на турнірі Анатолія Чумакова. Це наш місцевий турнір в Хмельницькому. Потім був турнір в Чернівцях, теж став там першим. От в червні був вечір боксу професійний, я здобув перемогу над молдаванином. Ну і чекаємо далі наступних змагань. Поки тренуємось, - говорить боксер. 

Чим відрізняється аматорський бокс від професійного? 

- По-перше, кількістю раундів. По-друге, б’ємось без майок. У нас був перший бій 4 раунди по 3 хвилини, в аматорському - 3 по 3 хвилини. Далі буде 6 раундів. З часом збільшується кількість. Плюс, взагалі атмосфера різна. Це був наш дебют і було психологічно більш важко, ніж фізично. Була трансляція по телевізору. Ти розумієш, що це вже рівень. Багато людей і в залі дивилися, були усі квитки розкуплені. Це був наш старт, нам треба було показати гарний бій, щоб нас побачили і далі запрошували. Відчував дуже підтримку, я вдячний всім моїм друзям, побратимам і знайомим, які підтримували, - каже Павло. 

Перша та остання перемога - це різні відчуття?

- Це різні речі. Рівень інший. Це ж професійний дорослий бокс, а то діти були. Дитячий бокс - це зовсім інше. Я тоді так все не сприймав, зараз розумієш, що це професійний рівень. А мандраж і хвилювання є в кожному віці, в кожного боксера, не залежно від твого рівня. Я вважаю, що це нормальне явище. Коли не боїться, а саме хвилюється. У дитинстві в мене було таке, що коли мені не підіймали руку, то я плакати починав. Ну, це тому, що ти дитина. В тебе ще не сформована психіка. З часом звичайно стає сильніша психіка. А мандраж - це нормально, - розповідає чоловік. 

Яка твоя улюблена комбінація?

- Комбінацій є багато хороших. Люблю - живіт, голова. Я шульга. То найулюбленіша, яка проходить лівий в живіт, права в голову - двійка. 

Які є забобони у боксерів?

- По забобонах не скажу, бо в мене їх немає. Єдине, що люблю робити на тренуваннях, - мотати на руки бинти різних кольорів. Якась така вже звичка у мене, можна сказати “фішка”.

З якими стереотипами зіштовхуєшся?

- Цей стереотип є реально в більшості людей. Думають, що якщо боксер, то він не може читати, вчити вірші, взагалі розвиватись та бути грамотним. Що вони усі “відбиті”. Це не так. Я знаю багато розумних метикуватих хлопців, які успішно і б’ються, і навчаються. Я тому теж приклад. Завжди стараюсь розвиватись. Зараз вчу іноземну мову, читаю абсолютно різну літературу. Коли є натхнення, то, для кращої пам’яті, вірші вчу, опановую різну техніку. 

Чи є у тебе кумир у боксі?

- Рівняюсь на брата і на самого себе. В мене немає кумирів. Техніка подобалась мексиканського боксера, він вже покійний, - Артуро Гатті. З українських - подобається стиль Олександра Хижняка. Він у 2017 році став чемпіоном світу та Європи. Це новий боксер, він зараз на олімпіаду їде. Я думаю він себе там ще покаже.

“Я дуже люблю бити в тулуб”

Чи застосовував прийоми на вулиці?

- Кожний хлопець та чоловік у своєму житті має хоч раз побитися на вулиці. Захищаючи себе, рідних,  дівчину чи за несправедливість. В мене було багато, я виріс на бійках, якщо чесно. В “Авангарді” мені дуже загартували характер. Я за це дуже вдячний своїм тренерам і братові, що привів. Мені взагалі бокс багато в чому допоміг, і в армії зокрема. Бійки були постійно і в школі. Як вже став на націоналістичну стежину, були також свої моменти, де треба було показати навички. Бувало, що треба було показати трохи фізичну силу людям, які мали сепаратистські погляди, ватні. Для мене це вороги. 

Чи відправляв когось в нокаут ?

- Звичайно. 

А тебе?

- Мене - ні. Нокдауни - це коли людині відраховували. Коли б’єш, а противник нічого тобі не відповідає. Або ти попадаєш йому по печінці. В боксі я дуже люблю бити в тулуб  - це живіт, печінка. Я багато разів закінчував свої бої тим, що влучив противнику по печінці. Багато хто думає, що усі мають бути хоч раз у нокауті. Чесно, це стереотип. Я навчився думати в боксі. Колись наш тренер казав, що бокс - це шахи. Я думав: “А він говорить якісь просто фрази”. Але дійсно, дорослішав і починав більше думати. Продумувати комбінації. Бували поєдинки, де я за три раунди міг не пропустити жодного чіткого удару в голову. Суто я не давав. Я грався. 

А на вулиці були нокаути?

 - В мене не було, а ворогів та недругів були.

Боксер тренується щодня двічі на день.  О 8 ранку та після роботи - ближче до 18.00. З дитинства й до тепер своїм прикладом мотивував рідний брат Павла, який старший на 6 років. Вони зараз інколи тренуються разом. Павло займається в ДЮСШ №2, “Авангарді”, а влітку - на стадіоні “Поділля”. Кожного раку бігає по 20-30 хвилин. 

Спортивна етика у боксерів є ?

- Є, але боксери бувають різні. Зустрічається і таке, що боксер може суддю вдарити, або завдавати удару ногою чи ліктем. Буває й елементарна неповага - не тиснуть руку рефері, супротивнику чи секунданту. Спортсмени - абсолютно різні люди. З різними характерами. Виокремлю єдине, коли кажуть, що боксер обдарований чи народжений для боксу, то я з цим не погоджуюсь. Це все - натхнення, праця, праця і ще раз праця над собою. Влучно написано у нас на стіні в “Авангарді” : “Через піт і біль до перемоги!”

Павло “усю зарплату спускає на книжки”. У вільний час любить читати. Окрім історії України, обирає мотиваційні книги та українських сучасників. 

- Зараз читаю бестселер Джона Стрелекі “Кафе на краю світу”. Василя Шкляра всі прочитав. Люблю спогади про війну. Зараз дуже багато сучасних книжок, які пишуть про російсько-українську війну. Про Степана Бандеру, Шухевича та Коновальця багато прочитав.  Приходить тільки зарплата, я йду в “Книжковий світ”. В мене там вже гарна знижка є. Очі розбігаються. Зараз стільки класних книг є.

4 роки перерви. Армія. Служба в зоні ООС

Чоловік у 21 рік пішов воювати в зону ООС, ротація була з 2019 по 2020 рік. У складі Сил спеціальних операцій ЗСУ захищав Луганщину. Пішов на контракт за власним бажанням. Про цей період багато не говорить. Павло каже, героєм себе не вважає, виконував свій чоловічий обов’язок. 

 - У 18 років, після чемпіонату світу пішов одразу в армію. Я й на чемпіонат не мав їхати. Хоча був у збірній першим номером, мене розглядали. Але я тоді вже хотів у армію. Ми з хлопцями налаштувалися, але мене відмовили. Я ще поїхав на чемпіонат світу, став там другим. Після цього відслужив три роки. В армії також виступав на змаганнях по рукопашному бою, підтримував трохи форму, але не завжди була можливість. 

Як тебе змінила війна? 

-  Показала різні ситуації до яких не був готовий. Проте до цього неможливо підготуватися. Побратим отримав поранення - підірвався до міні. Я брав участь в евакуації. Але добре, що був медик, частково і сам побратим надав собі першу медичну допомогу. Ще війна дала зрозуміти, що знання, вміння та фортуна - це найважливіші компоненти, які мають бути в кожного військового. 

Наразі Павло працює головним спеціалістом в управлінні молоді та спорту Хмельницької міської ради. Він відповідає за спортивні заходи міста. Говорить, що поєднувати роботу з тренуваннями вдається. “Звільнень”, як у школі вже немає. Те, що він у боксі 12 років у професії знадобилось. Адже сам знає чого не вистачає спортсменам.  

  “Я - український націоналіст. Я цим пишаюся”

Коли Павло був на Сході, татуювання з ідеологом українського націоналістичного руху вже було. Каже, про те, що робили терористи з такими, коли брали в полон, йому було відомо. Зокрема, в айдарівця Василя Пелиша, з Львівщини, на правиці було татуювання «Слава Україні». Коли був у полоні, йому терористи відтяли руку. Та сьогодні патріотичні татуювання навпаки з’являються в українських військових все частіше. Написи, тризуб та вишиванка - так демонструють свою позицію. 

Павло мав націоналістичні погляди ще до армії. Герб та червоно-чорний прапор набив у 2017 році.  А Степана Бандеру - після року служби. Під портретом - його гасло “З москалями немає спільної мови”. Каже, знайомі сприймали це по-різному. Одні питали чи це портрет батька. А інші взагалі казали, що схожий на Путіна. Відносно мало хто впізнавав лідера ОУН. 

- Про полон говорили, але я не сприймав цього. Це було свідоме рішення. Це не дитячий максималізм чи якісь понти. Я за свої татуювання відповідаю і був готовий відповідати. Це моя позиція. Я - український націоналіст. Сам Степан Бандера - це для мене символ страху для ворогів. В усіх великих країнах бути націоналістом - це нормально. У нас це чомусь… Певно, це ще спадщина Радянського Союзу.

Як на татуювання відреагували батьки?

- Спочатку з питаннями “навіщо це мені?”. Казали, що це не серйозно, що в старості буду шкодувати. З часом сприйняли це. Зараз підтримують мене і в моїх поглядав, і що служив, в усьому. Взагалі в мене батьки чудові.

Чому саме Бандера, а не, до прикладу, Коновалець чи Шухевич?

- Я тих людей поважаю не менше. Коновалець - це взагалі людина, яка створила дві серйозні організації. Можна сказати, він створив ОУН. Саме фактами з історії Бандеру я більше виокремив для себе. Бандера - ідеолог, політик, а Коновалець та Шухевич - воїни. Хоча Бандера - теж воїн, його підступно вбили, - розповідає Павло. 

Портрет лідера ОУН набивали 9 годин за два сеанси. Павло каже, жодного дня про це не пошкодував. Та переконаний, що думку щодо націоналістів вже не змінить продовж життя. 

- Бандері, в першу чергу, я респектую за ті речі, які він робив в боротьбі з радянськими, німецькими та польськими окупантами. Відразу з трьома режимами воювали УПА та ОУН. Коли Львів був під Польщею, то він зривав уроки, які були польською мовою. За атентат з Миколою Лемиком. ОУН хотіли привернути увагу світу до Голодомору в Україні. Вирішили здійснити атентат радянського консула у Львові. Тоді Бандера Лемику розповів, як варто поводитися на суді, що важливо розповідати саме про мотиви вбивства. Мав знищити радянського консула, а вбив представника Сталіна. І цей вчинок дав розголос Голодомору тоді. За те, що 30 червня 1941 року проголосили акт відновлення Української держави. Тоді були Українські народні збори, з ініціативи ОУН, під проводом Степана Бандери. Він на судах постійно виголошував на всю залу: “Слава Україні!”. Де б не був. Взагалі, тоді націоналісти показали на весь світ, що  українська держава має бути, - розповідає Павло Гула.

Частина націоналістів називають себе язичниками. Ти себе до них відносиш?

- Ні, я не язичник. Я б сказав швидше, що людина нейтральних поглядів. Я до кінця не розібрався в релігії. Я не буду пафосно казати, що я - язичник. Я не можу вірити в те, що не до кінця знаю. Так само і в Бога. Я вірю в першу чергу, реально, в себе. Потім вже і в інші сили. Хоча, коли якась двіжуха, то на підсвідомості починаєш вірити,- розповідає чоловік. 

Павло - активіст, долучається до патріотичних мітингів. Він не належить до жодної організації. Небайдужий до життя країни, реагує на несправедливість та прояви сепаратизму. Не приховує, що доводиться застосовувати й фізичну силу. У його розумінні, націоналіст - не може не діяти. 

-  Український націоналістичний рух не має нічого спільного з “нацизмом”, “фашизмом” і подібним! Хто каже зворотнє, той є ворогом чи необізнаним у цих термінах. Націоналіст - це той, хто любить свій народ та Україну. Дбає та захищає її, не словами, а діями. Я розділяю терміни “патріот” і “націоналіст”. Патріот - любить та поважає Україну Та просто любити недостатньо, за неї треба боротись, тому справжній націоналіст - це завжди вчинок, - каже Павло. 

Окрім Бандери на грудях, на лівій руці в чоловіка - тризуб, на правій - червоно-чорний прапор, руни та слова князя Святослава.  

-  Червоно-чорний прапор багато хто вважає тільки упівським. Для мене  - це ще прапор війни. Червоний - це кров наших героїв, які її пролили. Чорний - це земля наша українська. Це таке моє розуміння його. Під прапором напис “Іду на ви”. З цим гаслом князь Святослав йшов зі своїм військом до ворогів. Тобто, “йду на вас”. Також, з недавнього часу, це гасло і ССО, де я проходив свою службу. А я в першу чергу адресую своїм ворогам, що я готовий, я не боюся. А потім вже історія. Руни - це поєднання двох старослов'янських літер. І - ідея, н - нація. Тобто, ідея нації. На іншій руці - герб України, навколо оливкова гілка, як символ перемоги. Це теж дуже символічно для мене. А під гербом напис рунічними літерами - “Дух, що тіло рве до бою” Івана Франка, - розповідає Павло. 

Свою позицію через татуювання Павло показав на Міжнародному вечорі боксу. Його обурює, коли публічна людина говорить, що вона аполітична та не має чіткої позиції щодо російської збройної агресії. Про Усика, Ломаченка та Гвоздика:

- Малороси. Я їх не поважаю. Я любив їхній бокс, після олімпіади, де вони золото взяли. Але потім ці їхні висловлювання… Фільм Василя Ломаченка, де він показав людей у військовій формі з прапорами Росії на плечах і зброєю, де вони тренуються на полігоні. Тобто, це прямі наші вороги, які в нас стріляли та стріляють. І цей чорт потім зробив окреме відео, в якому сказав, що він не збирається видаляти фільм, в нього своє бачення, що воно не несе політичного підтексту. Тобто, він принципово не видалить це відео. Плюс ці його заяви, що російсько-української війни немає. Так само Усик. Я помітив, що це є якась закономірність усіх, хто ходить в Російську церкву. Вони всі схожі думки говорять, “громадянський конфлікт”, що “Крим - це Крим”. Гвоздик так само. У нас українські боксери зашкварені. Таких багато. Для мене вони не приклад. Вони як боксери відмінні та класні, але як люди - лайно. На них рівняються діти. Дивляться, слухають, будуть повторювати, бо для них він кумир, - говорить спортсмен. 

У коментарях під дописом хмельницького блогера “перемога під знаком Бандери” одні пишуть, що Бандера - спірний персонаж, інші - “дякую, козаче, ти представляєш Україну”. Як ти до цього ставишся?

- Це все вирішив Степан Бандера. Мені байдуже хто, що говорить. Багато хто каже, що він спірний, а я пошкодую через певний час. У мене є своє на це бачення, своя позиція. Я готовий за нього відповідати. Мені в очі ніхто ніколи не сказав, що він якийсь неправильний, може бояться. Але за саме тату різне говорили. Але я гордий, що я його набив. Це для мене орієнтир, - каже Павло. 

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.