Історія хмельницької волонтерки Наталії, яка рятує самогубців та ховає військових

• У Наталії 24/7 увімкнений телефон. За неофіційною консультацією звертаються і посеред ночі.

• Жінка кілька разів рятувала життя за крок до самогубства.

• Коли немає родичів у загиблого, волонтерці доводиться організовувати поховання.

• В центрі допомоги АТО було понад 10 тисяч військовослужбовців. 

• Наталя розповіла про ситуації, які її найбільше вразили, колекцію шевронів та незвичні музейні експонати.

З якими питаннями найчастіше звертаються в Центр допомоги учасникам АТО 

Наталія Дзекар почала свою волонтерську діяльність у 2014 році. Тоді відправляла необхідні речі на Схід. Із 2015 року, коли запрацював Центр допомоги учасникам АТО Хмельницької області, Наталя стала у ньому координаторкою. Центр слугує певним “місточком” між учасником бойових дій (далі - УБД) та державними установами в які він, після війни, може звернутись з пільгами. А от завдання Наталі підказати, як скористатись ними правильно.  

- Кожний учасник бойових дій має 22 пільги. Одне з того, що надає держава для них - забезпечення землею. Це найпоширеніше питання з яким звертаються. Кожний УБД має право на 4 види земельних ділянок: 2 в межах населеного пункту, 2 за його межами. З 2015 року через наш центр отримали землю близько 6 тисяч учасників, - розповідає Наталія Дзекар. 

Наступне важливе питання серед ветеранів, які втратили своє здоров’я, їх Наталя консультує, як отримати групу інвалідності. А загалом звертаються за порадою і з побутових питаннях, типу, встановлення лічильника, і щодо перевезення чи лікування, нерідко й з особистими проблемами.

- В мене такі бувають випадки, що до мене телефонують і в час, два, п’ять ночі. В мене телефон увімкнений цілодобово. Хтось дійсно з проблемами, хтось просто про війну хоче поговорити. Хтось дзвонить, що з жінкою посварився, - каже волонтерка.

Про війну ніхто не хоче чути вдома

Зазвичай телефонують поговорити про війну ті учасники бойових дій, які не мають підтримки вдома.

- Перше, з чим зіштовхуються, коли повертаються додому -  нерозуміння. Про війну ніхто не хоче чути вдома. А в них це основна тема. Не готові слухати дружина чи мама ці розмови. Не готові. А хто втрачав чи був дотичний до боїв, то це взагалі. Одні закриваються в собі, не говорять про це, інші можуть говорити без перестанку, - пояснює Наталя.

Усі, хто воював, мають загострене відчуття справедливості - охарактеризувала Наталя. 

Одні ветерани, повертаючись зі Сходу, вмотивовані змінювати країну тут, стають волонтерами, активними громадськими діячами. Інші - не можуть знайти себе, вживають алкоголь та мало спілкуються. Наталя пояснює, це залежить від того, в яке середовище потрапляють після АТО/ООС. Найперше впливають сімейні проблеми, друге - немає розуміння у соціумі, що таке війна.

- Якщо є підтримка дружини, мами, батька, друзів, то в них все складається. Якщо немає ні підтримки, ні розуміння вдома - починаються проблеми. Вони можуть хворіти та, навіть, вмирати. В нас спочатку в 2014 році були згруповані люди, була колосальна підтримка армії. Сьогодні чи то зневірені, чи не бачать сенсу війни, я не знаю. Люди забувають за війну, що там досі гинуть хлопці, - каже Наталія Дзекар. 

Найжахливіше для Наталі те, що люди не хочуть їх розуміти і це відбувається на всіх рівнях. Спочатку в родині, далі на вулиці, транспорті та держустановах. 

- Мене обурює, що в державних установах ображають учасників бойових дій. Так, вони десь можуть і напідпитку прийти. Але я вважаю, що жоден учасник не заслуговує на докори. А часто трапляється, що їх ображають, не надають відповідних консультацій. Шкода, що людина втратила здоров’я там, а тут таке ставлення до нього, - розповідає волонтерка.

Приходять до Наталі за консультацією часто батьки та бабусі. УБД звикають до негативного ставлення, замикаються й не користуються своїми правами, які дає держава. 

- В мене є мама, в якої син - учасник бойових дій. Він помер у вересні. Він прийшов додому і навіть не став на облік у військкомат, а він зобов’язаний це зробити. Він почав пити, а потім і помер. Мама з’їхала з глузду. Вона була в мене, вона нічого не розуміє, у неї був один син. Дуже багато в мене є хлопців, які приходять і не знаходять себе. Починають займатися не тим, чим треба, - пригадує Наталія.

“Ти маєш бути комусь потрібний, часом від тебе залежить чиєсь життя”

Пригадує Наталя, що за два тижні було 2 випадки спроб самогубства. Тоді їй вдалось врятувати їм життя. 

- Без цього я вже не знаю, як жити далі. Це моє покликання. Ти маєш бути комусь потрібний, часом від тебе залежить чиєсь життя. Було сиджу на роботі і дзвонять до мене з поліції, кажуть про суїцид атовця. Його поліція 1,5 години вмовляла, щоб чоловік подав руку. Він висів за вікном 8 поверху. То він дав руку лише мені. Я, звичайно, тоді не думала, що могла полетіти з ним. Ми його витягнули і до сьогодні він живий і здоровий. Наступного тижня, мама сидить в мене, їй подзвонив син, що замінував квартиру і сюди зможеш зайти тільки ти, або Наташа. Я відчиняю, а він з порізаними венами. Мені поліція кричить: “Не йди туди!”. А я його знаю, він теж учасник, приходить сюди. А я їм кажу: “Слухайте, я знаю що ВІН там, то як не йти?”, - розповідає Наталя.

Один з випадків, який найбільше вразив за роки роботи, коли у центрі випадково зустрілись двоє учасників АТО/ООС. Один врятував життя іншому. А про те, що вони родом з однієї області, чоловіки не знали. 

- Один приїжджає на інвалідному візку, ще один приїжджає з Теофіполя, який працював на “швидкій”. Коли виходили з Дебальцево, врятував бійця, витягнув його. Він не знав, звідки він. Тут один на одного обертаються і такий шок у них. Цей, що на візку, тоді був без свідомості й не бачив хто його врятував. Медик каже йому: “Я тебе витягнув. Я так їхав швидко, щоб тебе врятувати. Я шукав тебе, хотів когось спитати чи ти вижив”. І тут таке відчуття було у мене.... Аж у грудях здавлює, - каже волонтерка.

У центрі зустрічаються випадково і побратими, які разом воювали, а закінчили службу у різний час та не бачились кілька років. Для Наталі Центр допомоги учасникам АТО - не лише робота. А серед військовослужбовців знайшла друзів та кумів. 

“Моя консультація - ваш шеврон”

З 2016 року, як певну подяку, почала збирати шеврони. В колекції Наталі їх близько 800 штук.

- Коли приходили на консультацію, питання було, що я вам маю за це дати. Типу, скільки це коштує. Я втомилась казати, що це все безкоштовно, то придумала такий слоган: “Моя консультація - ваш шеврон”. Один з перших шевронів, який для мене дуже дорогий, наш УБД був у батальйоні імені Джохара Дудаєва. Таких шевронів випущено дуже мало, бо в батальйоні було мало людей, вони тільки в одному екземплярі, - розповідає Наталя. 

У колекції Наталі є шеврони з США, Польщі, Швеції та усіх військових частин України. Є і тих, що вже загинули. 

- Миколи Неживого “Механ”, 8 квітня рівно 2 роки, як загинув. Є шеврон народного героя України, його дав чоловік, який возить загиблих. Є такий учасник бойових дій, який служив при міністерстві і був керівником одного з підрозділів. То він мені 20 шевронів привіз, зібрав з усіх підрозділів. Це для мене було дуже неочікувано. Ще один дорогий для мене з батальйону “Донбас”. З ним я працювала як волонтерка з 2014 року з самого початку, як тільки були створені, - каже Наталя.

У кутку, біля смітника з георгіївськими стрічками, висять шеврони здобуті в бою. Їх наші військовослужбовці здерли в окупантів.  

У центрі зберігаються 256 фотографій загиблих у російсько-українській війні з Хмельниччини. Ці фото використовують під час ходи до Дня Героїв Небесної Сотні.

В 2018 році у центр допомоги АТО сепаратисти передали алкоголь з логотипом ДНР.  Пляшка знаходиться серед інших експонатів міні музею.

Я відправила 1000 мішків в зону АТО, але в сукнях більше не ходжу

Щотижня відправляють в зону АТО близько 300 кілограмів різної допомоги - це одяг, побутова, хімія, скоби, сітки та мішки. Пригадує Наталя випадок, коли їх зателефонували із зони бойових дій з проханням терміново передати мішки.

- Це один раз, що я була на роботі в сукні. Цей випадок на все життя запам’ятала. Я більше в сукнях і на підборах не ходжу. Я знайшла одне підприємство, де випікають печиво. Приходжу туди, стоїть борошно метрів з 2,5 - складені мішки. За цим борошном є пусті мішки, тобто мені треба перелізти через це борошно в прямому сенсі, пірнути туди і витягнути звідти мішки. Вони всі в борошні. Можна було уявити, яка стала моя синя сукня, як я через те борошно полізла. До вечора я відправила 1000 мішків в зону АТО, але в сукнях більше не ходжу, - розповідає волонтерка.

Про смерть та поховання

Родичам про смерть учасника бойових дій Наталя не повідомляє, не має повноважень. Але дізнається про це раніше. Розповідає, було й таке, що казали про смерть її знайомого. 

- Це дуже боляче. З останніх - Віктор Пасєка (загинув 18 березня), він в мене писав заяви. Мені скинули СМС із прізвищем хто загинув і я сиджу просто в ступорі … “він в мене був”. Пам’ятаю Микола Неживий “Механік” - 25 березня 2019 року їхав в АТО. Він приїжджав свої справи владнати, зайшов у центр. А я з подругою була. Коли виходив, вже біля дверей каже: “Ну все дівчата, прощайте”. А подруга тоді - “Ви що таке кажете?”, а він - “Тож я на війну їду”. Це були його останні слова у цьому кабінеті. Через 2 тижні він загинув. Така історія не забувається ніколи. Мені здається, що він відчував, що вже не повернеться... 

Взагалі військовослужбовці розуміють, на що йдуть, це свідомо і вони готові до різного. Наталя розповідає, кожний справжній учасник бойових дій має в кишені гранату. На випадок, якщо потрапив у полон, то себе маєш ворога і себе підірвати. 

Фінансує поховання міська рада, але організаційними моментами займається центр. Коли немає родичів у загиблого, доводиться все робити Наталі. Пригадує випадок, коли рідні не прийшли на похорон, але одноразову грошову допомогу за загибель на війні -  960 500 гривень отримали.

- У Хмельницькій міській раді до цього питання відносять серйозно. Але буває, що немає родичів і немає кому зустріти тіло. Тоді військкомат дзвонить мені. Коли машина з покійником до мене під’їжджає під під’їзд, то хоч так сусіди бачать, що в нас є загиблий. Було раз, що поховали одного без родичів. Через 2 місяці в центр приходять дві жінки. “Наталя, ви займались похороном?”, - його сестра і мама. А я тако сиджу в шоці. Вони питають де його документи. А я їм кажу: “А ви що не знали, що він загинув?”. Сестра каже: “Ні, ми бачили, що він загинув тільки по телевізору, мама в лікарні лежала. Я не хотіла її турбувати”. А там така історія: поки він був в АТО, вони продали квартиру, виписали його і переїхали в Київ. То вони в кінці ще й отримали виплату за смерть до мільйона гривень, хоча на похороні навіть не були, - розповідає Наталя

Наталя на похованнях вже не плаче. Каже, перестала ще з 2014 року, коли збирався весь майдан. 

- Я зібрала всю волю в кулак, щоб бути сильною. Бо якщо я буду плакати, то як я зможу допомагати родичам в той момент, коли їм треба якраз ця допомога. Кожного разу важко це переношу, бо це учасник бойових дій. Стараюся не акцентувати на цьому увагу, але так не виходить, - зізнається волонтерка.

Наталя радить, аби було розуміння в соціумі, що війна не може не залишити сліду, про це потрібно завжди говорити та нагадувати. Аби українці пам’ятали, війна триває. 

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.