Лариса Власенко: я люблю кожну свою роль

> - В той момент я не думаю. Спрацьовує першосприйняття, а потім вже усвідомлення, і ти починаєш аналізувати, чи все так, чи ні. Іноді одразу бачиш фальш чи ще що-небудь, а фальші зараз дуже багато. Природність – це особливий дар для актора. В мене кіно було особливим захопленням з дитинства. Тоді, мавши один карбованець, ми обирали, чи в кіно піти, чи купити цукерків. Зазвичай йшла дивитися дитяче кіно, хоч і була великою солодкоїжкою. Я запам’ятовувала титри від початку до кінця, а гра акторів просто зачаровувала. Я захоплювалася всім цим… В школі мені були цікаві абсолютно всі гуртки: фотографічний, хімічний, фізичний гурток, танцювальний, хоровий. Постійно брала участь в оглядах художньої самодіяльності, грала в шкільних виставах. Доля моя була вирішена ще тоді. І вже в 11-му класі я задумала  вступати до театрального.

Батьки не були проти, аби Ви стали актрисою?

- Мої батьки були дуже мудрі, вони з повагою поставилися до мого вибору, чим зберегли мою повагу до них ще більше. Я поїхала вступати в Київський театральний інститут. Але з першого разу не вступила. Звичайно, я плакала, я сказала, що більше ніколи в цей інститут клятий вже не піду. Але ж і повертатися додому я не хотіла, тому вступила на режисуру в Київський культпросвітній інститут… Коли я рік провчилася, то один з викладачів, Олександр Петрович Лисиця, запитав: «А ти не збираєшся все-таки вступати у театральний?». Я кажу: «В студію вступлю, а в інститут театральний ні». Ну що за молодості не зробиш? От і я вступила в студію театру Франка. Протягом року всі вистави передивлялася. Я просто любила їх, акторська гра була просто прекрасна. Одного разу в театрі йшла «Циганка Аза». І мені запропонували роль циганчука Мітро. Я дуже зраділа, адже вже давно хотіла зіграти цього хлопчика. Зазвичай артистки не люблять грати хлопчиків, а я люблю і пишаюся тим, що мені це вдалося. Цього ж місяця захворіла актриса й не було кому зіграти другу дівку «У неділю рано зілля копала», а я ж все це вже знала напам’ять. Тоді диригент приходить ввечері, весь труситься й каже: «Боже, дитино, ти ж дивися на мене, я буду тобі показувати, коли вступити». Я кажу: «Навіщо? Та я чую музику, я все зроблю, Всеволод Петрович». Таким був мій другий раз, а потім пішли всі інші ролі «Сашко Чиж», «Камінь, що світиться», «Фараони»… Колектив був дуже творчим та талановитим. Вони мені дуже допомагали, бо на стипендію 20 карбованців не виживеш. Мої батьки приїздили на кожну прем’єру – то мама, то тато, чергувалися. І мама, як завжди, чемодан солодкого привозила. Тато тільки весь час питав: «Доця! А ти ще не передумала?». Я кажу: «Ні, тату, ні, приїжджайте».

Як Ви потрапили до Хмельницького?

- Два роки я і вчилася, і працювала в столичному Академічному Національному театрі Франка. Мені таланило на хороших педагогів, просто любила їх. Актори були чудові, просто прекрасні. Там таке було розмаїття, що я не можу передати. Багато чого брала в духовному і професійному плані. Але пройшов час й треба було кудись влаштовуватися. У театрі Франка місць не було, не було їх і в театрі Лесі Українки та в ТЮГі… За порадою мого однокурсника я приїхала в Хмельницький. І от в мене закінчується 45-й сезон в нашому театрі.

Кажуть, що саме у нашому театрі Ви зустріли своє кохання.

- Так, в 1990 році. Я тоді закінчувала театрознавчий факультет Київського університету імені Карпенка-Карого. Перед сесією, коли була в нашому театрі, дивлюсь, іде один хлопець, чужий якийсь, подумала, що, напевне, в нас буде працювати. Пройшла. А я якраз на місяць брала відпустку для написання дипломної роботи. Поїхала знову в Київ, захистила диплом, приїжджаю, ну і кажуть, у нас тут новенький є. А я вже й забула, що я бачила його. І от почався сезон. Ми прийшли на хор, подивилися один на одного – він сидів в тенорах, а я навпроти, в сопрано. Він був такий своєрідний, дуже красивий був… Якось так вийшло, не знаю. Така доля.  І помирає моєї сестри чоловік, а він каже: «Ларисо Кирилівно, може якась допомога потрібна». Я кажу: «Дімочка, нічого мені не треба». А потім: «Ларисо Кирилівно, я вас буду чекати». Потім каже: «Можна я прийду до Вас в гості». Ну приходь в гості. Прийшов в гості, куртка блакитна, відкривається куртка – а там квіти. Словами пояснити, що відбувалося, дуже важко, це просто треба було бачити людину, коли вона щаслива... Бог послав нам Катюшку. Дуже шкода, що Діми так рано не стало.

Ваша донька також актриса? 

- Катя виросла на сцені зі мною, бо я після декрету привела її, показала театр і сказала, що можна, а чого не можна. Часом ввечері взимку доводилося на сусідів залишати… Катруся виросла, але її не тягнуло до театру. Та в один прекрасний день я приходжу додому, а вона мені каже: «Мамо, я хотіла тобі заявити, у вас відкривається студія в театрі, я хочу записатися туди». Пішла вона в студію, там Орест ставив виставу «Блез». Він вирішив використати у виставі всіх студійок. Піпіту ніхто не хотів грати, бо вся роль від початку і до кінця іспанською мовою, і це все треба було вивчити. І Каті поталанило, вона відразу осилила й зіграла. Катя – гострохарактерна актриса. Вона три роки уже працює у нас в театрі і тепер вступила на режисуру до Поплавського. Їй виповниться 21 рік.

Катерина радиться по акторським темам, щось запитує?

- Ми весь час з нею обговорюємо абсолютно все – і ролі, і всі події, які трапляються в житті. Навіть зараз те, що робиться в країні, їй цікаво і мені не байдуже, що вона думає. Я у Каті місцями знаходжу себе, місцями Діму, свого чоловіка. А зрештою вона така, як вона є… Вона «Запорожця за Дунаєм» вивчила напам’ять. І коли на сцені трапився такий казус, що когось з акторів не було, то вона від початку до кінця відспівала. Вона закохується в те, що робить, а це мені дуже подобається.

Робота відбирає багато часу, а як і де полюбляєте відпочивати?

- Відпочивати вдається рідко. Коли Катя була менша, тоді ще були профспілки, то ми два рази були на морі. Коли мені виповнилося 50 років, то удостоїлася путівки, а потім ще один раз ми їздили, з кумою і з кумом. Були в Затоці два рази. А так зараз ні. Ми великі грибники з нею, з задоволенням їдемо в ліс, мені це дуже подобається. А ще, як вдається, їздимо в Олесько Львівську область, де я народилася, де знамениті Олеський і Підгорецький замки. Край мій надзвичайно прекрасний та дивовижний. Також гостюємо в сестри Мар’яни в Києві. Я на пару днів тільки можу поїхати, бо в нас ще є один секрет в сім’ї – в нас собачка, Найк. Видресируваний такий, що розуміє людську мову: сядь отут, відкрий ротика, треба випити ромашки – він підставляє пащу, ми йому пшикаємо (сміється - прим.авт.). Його любить вся вулиця Гагаріна, всі з ним вітаються, він з усіма вітається. Він і лапи подає, і знає, коли переходити вулицю можна, а коли не можна.

Ларисо Кирилівно, Ви пройшли великий творчий шлях. Чи все вдалося, чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?

- Яке ж щастя жити, просто жити! Я вже не кажу про те, що добре жити. Я не можу нарікати, нам вистачає, ми небагаті люди. Ні один актор, який бізнесом не займається, не купив собі машину, не купив собі квартиру, цього в нас немає. Квартира в мене ще від радянської влади. І нам з Катериною місця вистачає. Ми ділимо все навпіл, все, що в нас є, і всі наші проблемки. Нам добре. Я щаслива. Щаслива від того, що в мене були такі батьки, я бережу найсвітлішу пам’ять про них. Я люблю своїх сестер, я люблю наших зятів, племінників, я люблю сестриних внучат. Я ще бабусею не стала, але це моя мрія. Хай би склалося в неї все нормально, я, як і кожна мама, хочу своїй дитині щастя та благополуччя. А загалом в мене є ще мрія – малюсінька хатинка зі зрубу десь в мальовничому куточку, поруч садок з плодовими деревами та гарними квітами.

Лариса Кирилівна Власенко

Народилася 11 квітня 1948 року в місті Олесько Львівської області.

Справа: актриса

Улюблена книга: «Кобзар»

Улюблений фільм: «Пропала грамота»

Улюблена музика: блюз, джаз

Хобі: збирання грибів

Життєве кредо: Відпусти людину, яка хоче тобі зашкодити, і не шкодь іншим.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.