Ледь не згорів живцем: історія військового, який реабілітується в Хмельницькому
-
Сергій пам’ятає той день похвилинно.
-
Ворог поцілив у бліндаж і він ледь не згорів живцем.
-
Як вдалося вибратися з вогняної пастки та про відновлення воїна тепер – дізнавайтеся в інтерв’ю.
Сергію – 41 рік. У Хмельницькому він раніше не був. Сам – родом з Кіровоградщини. Він відзначає привітність хмельничан. Мовляв, ті можуть запропонувати допомогу, коли бачать Сергія.
Ще кілька місяців тому чоловік ходив вулицями, як він каже, як «мумія». Був у бинтах, бо на фронті отримав 25% опіків тіла. Як це сталося – пам’ятає похвилинно. Бо в ті моменти, зізнається, хотів покінчити з життям, аби тільки не горіти живцем.
На зустріч із журналісткою vsim.ua Сергій приходить у білій рукавичці на правій руці. Носить її, бо деякі ділянки його шкіри досі не відновилися після того, що сталося. Про свою відверту історію боротьби життя зі смертю та теперішню реабілітацію у Хмельницькому – дізнавайтеся в матеріалі.
«16 годин пекла, які мусили пережити»
Сергій здобув вищу освіту в Одеській національній академії харчових технологій. Після навчання працював в одному з агропромислових підприємств. Був слюсарем. Згодом піднявся кар’єрними сходами до головного інженера. Пізніше підприємство припинило роботу. Тож він знайшов іншу – у приватній будівельній компанії.
Життя стало кардинально іншим після початку повномасштабної війни. У перший же день вторгнення Сергій пішов у військкомат. Каже – пам’ятає черги того дня. Мовляв, охочих стати на захист країни було чимало. Спершу, розповідає, брали тих, хто був придатним до служби. Він же, через хронічне захворювання, астму – був обмежено придатним. Тож у військо, на той час, його не брали.
- Коли почався наступ, разом з іншими хлопцями ми облаштували блокпост. Працювали на ньому близько місяця. Пізніше, коли створювалися роти охорони, перейшов туди. Допомагав працівникам поліції стежити за порядком. Вже згодом мені випала можливість поповнити лави Збройних сил. Мене відправили на навчання в Одесу, на полігон. Отримав військове звання й поїхав у частину. Служив у 56-ій окремій мотопіхотній бригаді. Був командиром взводу. Займався управлінням бою, – розповідає Сергій.
Із 20 березня 2023-го по липень 2024-го Сергій боронив позиції на Бахмутському напрямку. Каже – там тривали пекельні бої. Було й таке, говорить він, що за тиждень не могли просунутися й на 100 метрів. «Ти просто тижнями не можеш вилізти з тієї хати», – пригадує він. На тому ж напрямку військовий прийняв важкі бої. Деякі з них є дуже болючими спогадами для нього досі. Як, наприклад, перший його штурм.
- Перший штурм – найболючіший спогад. О 5-ій ранку ми подалися у вказаному напрямку. В останній момент командир рот повідомляє в радійку, що я не йду з першою групою, а залишаюся з другою. Перша група прийняла бій за хвилин 20 після того, як вийшли. Ми залишалися на позиції, в хаті. Спершу один прильот поблизу. Я чув, що в радійку кричали про 200-тих. Позивні їхні називали. Потім ще один прильот в хату. І ще один, просто в те місце, де я знаходився.
- Я ще тоді не знав, що те моє відчуття – це була контузія. До мене хтось щось говорить – я нічого не чую. Ми вибігли й побігли в підвал. Я отримав вивих. Далі мені довелося керувати боєм по радіостанції. І от, в якийсь момент, ми розуміємо, що наша радіостанція вже є у ворога. Бо кожен вихід вони корегували. Працювали по нас. Дуже важко було вибратися з того підвалу. Але довелося. Вперше я тоді рятував важкопораненого під шквальним вогнем. Руки тряслись. Там було 16 годин пекла, які ми просто мусили пережити. Положили там найкращих хлопців. Тих, хто пройшов Бахмут, Піски, – згадує Сергій.
«Просив Бога і покійного батька вибратися звідти»
Розповідаючи усе це, Сергій, ніби знов проживає ті дні. Проте найважче у його спогадах – далі. Він каже – глибоко в душі знав, що має отримати серйозні поранення. «Бо тоді, під час першого штурму, майже цілий виліз. Мені ніби судилося бути важким. Розумів, що так і буде», – додає він.
Це було 25 липня. На годиннику – близько 17:30. Як раптом, він почув, як прилетіло. Близько за 150 метрів від місця, де вони перебували. Ще раз – ближче. Осколки розлетілися. Гілки дерев – опинилися у повітрі. Після цього Сергій та побратими побігли в бліндаж. Почули, як прилетіло в пікап, що знаходився поряд. Далі – ще ближче, після чого у хлопців зник зв’язок. А наступний, п’ятий раз – прямісінько у бліндаж, де було семеро людей, разом із Сергієм.
- Все загорілося. Вхід – завалило стовбурами дерев, діаметром десь 150 метрів. Там у нас і газові балони були, і бензин. Тоді я взяв автомат. Перезарядив його. Подумав, що я горіти живцем не буду. Хотів застрелитися. Але все ж спробували вилізти за наказом комбата. Пам’ятаю, що переклав телефон і документи в бокову кишеню штанів. Почав підніматися. На мене впала колода. І ще зверху на мені був рюкзак. Все стало горіти. Я почав відчувати, як все це капає на мене. Там був просто пекельний галас. Усі копошаться на одному місці.
- Тоді я випустив автомат з рук і на ньому побачив свою шкіру. Моє обличчя врятувало лише те, що я був в панамі і касці. Старався заплющувати очі. Потім перечепився і просто в жар ліктем впав. Ще хтось зверху по мені пройшовся. Тоді мене комбат позаду ногою підбив, бо встати самостійно я вже не міг. Коли вилізли звідти, ворог ще міни кидав по тій місцевості. Але вдалося перебратися в інший бліндаж. Тоді я зрозумів, що мені треба зривати з себе шкіру, бо вона просто обгоріла і висіла. Став швидко водою обливатися. На той момент про біль взагалі не думав. Просто просив Бога і покійного батька вибратися звідти, – ділиться спогадами Сергій.
Військовий пригадує, що всі хлопці були обгорені. Їм надали допомогу побратими з інших позицій. Сергій каже – зрозуміли, що по нас прилетіло, бо не було зв’язку. За ними приїхали й забрали задля надання допомоги. В результаті, Сергій отримав найбільше опіків, 25%: на ногах, руках та спині.
Після всіх цих подій військових повезли в Костянтинівку. Там рятували їх, як могли. Вже за годину усіх направили в Дніпро. Там Сергій пробув кілька днів. А далі – направили в опікове відділення Хмельницької обласної лікарні.
Реабілітація після опіків
- Перші два дні я болі не відчував. А коли приїхав в опікове відділення – 21 день пекла треба було пережити. Були такі болі, що мені кололи морфін. Це було пекельно. Я навіть ворогу такого не раджу. У мене і вени погоріли. Кров почала згортатися. Мені робили пересадку шкіру. Так все й помалу стало загоюватися. В обласній лікарні дуже гарні фахівці. Вони і як люди дуже добрі, – каже Сергій.
Після обласної лікарні Сергія направили на лікування в Хмельницький обласний госпіталь ветеранів війни. Місяць лікування в хірургічному відділення. А згодом – в реабілітаційному центрі. Зараз чоловік лікується там в стаціонарі.
Він розповідає, що в нього на шкірі стали утворюватися рубці та шрами. Саме через це він досі носить білу рукавичку на правій руці. А до того – ходив у бинтах. Так, у серпні, обмотаний ними, Сергій пішов на відділення пошти за посилкою.
- Вам чимось допомогти?, – запитав там у нього незнайомий чоловік.
Сергій відповів: «Ні». Тоді незнайомець розповів, що має в Хмельницькому власну клініку – «Healthy Face Clinic». Мовляв, заклад долучений до програми «Неопалимі». Тож йому можуть надати безкоштовну реабілітацію.
Військовий каже, зберіг собі контакт чоловіка й ввечері зареєструвався у національній програмі зовнішньої реабілітації. Тож тепер йому надають допомогу в клініці у Хмельницькому. Допомогу, якою Сергій дуже задоволений.
Він розповідає, що завдяки сеансам бачить прогрес. Зокрема – м’язи відновлюють свою роботу. Якщо раніше він не відчував руку, то зараз може тримати у ній склянку чи керувати авто. Тож чоловік радить й іншим побратимам, які зіткнулися з подібною історією, зареєструватися на сайті Неопалимі. Та отримати повноцінну та якісну допомогу.
Читайте також: «На нуль ніхто не жене автоматом»: інтерв’ю з військовим ТЦК Володимиром Заграєм
Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.
Марина Марина
Читач11