Марина Семенюк: Хмельницький театр - це моє життя

 Ніхто з моїх родичів ніякого відношення до театру не мав, батько та мати були військовими. У моєму математичному класі всі однокласники мріяли навчатися на інженерів, програмістів… І я була не виключенням, – розповідає Марина Семенюк. – Але в одинадцятому класі моє внутрішнє «я» підказало мені, що я хочу пов’язати своє життя з мистецтвом – режисурою. Вступивши до Кам’янець-Подільського училища, я зрозуміла, що зробила в житті свій перший правильний вибір. Пройшли роки, і я про це жодного разу не пошкодувала. Робота в театрі стала моїм насиченим подіями життям та цікавим хобі.

Вами зіграно багато ролей. Яка найулюбленіша?

- Найбільше люблю роль Марі у виставі «Блез». Це така собі а-ля Катя Пушкарьова, проста дівчина, яка вірить у щастя, в просте та щире кохання. Це, в принципі, близько і мені по духу й, напевно, кожній дівчині, адже ми всі чекаємо у своєму житті на появу принца. Сподіваємося, що чоловіки оцінять нашу душу, а не нашу зовнішність, наші якісь амбіції, бажання, а посади та статки значення не мають. Вже зараз я можу назвати багато ролей, які по-своєму дуже люблю, адже будь-яка актриса ставиться до своєї ролі, як до дитини. Ти ж її певний період виношуєш, згодом виходиш на сцену, ти її ніби вже народжуєш, потім ти з нею живеш, виховуєш, пестиш. Кожна роль по-своєму цікава, я дуже хочу в майбутньому зіграти Марію Стюарт, я грала її, ще навчаючись в училищі. Я її настільки тоді полюбила, що й досі не можу забути ті моменти, але я розумію, що я ще не готова – професійно, морально, емоційно, адже для кожної ролі має настати свій час. 

Всі дівчата мріють про принца, а де Ви зустріли свого?

- Я свого чоловіка зустріла в нашому театрі, він був монтувальником сцени. Я тоді лише тільки прийшла на роботу, ми познайомилися, спілкувалися та закохалися. Потім Сергій пішов з театру, але ми продовжували наші стосунки. Разом ми вже 10 років, в нас народилася чудова донька Олександра, їй майже 10 років. В мене чудова сім’я. Мені з чоловіком дуже пощастило, він розуміє, чому я не можу приготувати обід, адже знає, що дуже зайнята на роботі. Він знається на театральному житті, як воно затягує. Я йому можу розказати про якісь проблеми або навпаки – про гарні події, що відбуваються в театрі. Хоча він і не творча людина, тим не менш, ходить на кожну театральну виставу, знає всі мої ролі, й не лише. Як звичайний глядач завжди може сказати мені правду, чи все сподобалося йому, чи ні. Це ще й добре тому, що мені як художньому керівнику театру завжди потрібно відслідковувати сприйняття глядачів.

На Вашу думку, театр починається з вішалки?

- Так. Глядач, коли потрапляє в фойє, натикається на такі абсолютно не творчі речі, той же самий гардероб. Якщо говорити простою мовою, а не копатися глибоко, то театр, звісно ж, розпочинається з вішалки. Якщо вішак висить у фойє, то це просто предмет для одягу, а от на сцені це буде якийсь символічний атрибут.

Чи дуже відрізняється Марина вдома від Марини Володимирівни на роботі?

- Ви знаєте, я, напевне, всюди однакова. Я дуже добра людина, оптиміст по життю, завжди намагаюся бути позитивною, м’якою. Це великий мій мінус на роботі, тим паче для керівника. Але я виросла в цьому середовищі акторів, я також починала з актриси, знаю всіх цих людей, я з ними товаришую й всіх їх люблю. Тому хочу залишатися з ними простою людиною, а не керівником, намагаючись керувати своїми людськими якостями. Я достатньо молода, тому не дуже хочу, щоб мене називали Марина Володимирівна. На роботі я кажу – давайте я, наприклад, буду все робити для Каті, Вови, Галі, а ви будете все робити у відповідь для Марини. Іноді виходить, деколи ні, я думаю, що з часом я навчусь, тому що це лише початок. А вдома я ласкава та турботлива мати та дружина. Моя донька зростала зі мною в театральній атмосфері. Тому вона як ніхто інший знає, яка мама Марина на роботі і яка вдома (сміється – прим. автора)

Донька також хоче поєднати своє життя з театром?

- Олександра ,звісно ж, пробує, грає в казках у нас в театрі. Вона живе на сцені й за кулісами, знає всі наші вистави. Зі всіх гуртків у місті, в яких ми пробували займатися, найбільше їй сподобався театр. Як буде далі – все залежить лише тільки від неї. Якщо захоче бути артисткою, я постараюся їй в цьому допомогти.

На вулицях міста Вас часто впізнають перехожі?

- Буває. Дехто бачив мої фото на афішах, також люди бачать мене на сцені театру. Я не можу сказати, що глядачі ходять лише на мої вистави. В нас чудові актори, яких, правда, впізнають набагато більше – мене це не лякає. Але десь в глибині душі, звісно, хотілося б впізнаваності (сміється – прим. автора). В той самий час я розумію, наскільки простіше жити, коли, вийшовши з театру, в тебе є своє приватне життя, а не публічне. Іноді хочеться пройти по місту не нафарбованою, у звичайному спортивному костюмі, а от коли тебе часто впізнають, то ти собі вже цього не можеш дозволити. Навіть вийшовши з-за стін театру, ти повинен грати якусь роль.

На жаль, в нас не таке театральне місто, як, наприклад, Київ, Тернопіль чи Вінниця, там люди більш театральні. Колись в театри люди ходили на всі вистави, а зараз Інтернет, телебачення, екранні герої більш відомі, ніж ми, звичайні служителі Мельпомени.

Так складається, що доволі часто артистів, акторів, митців критикують. Яке Ваше ставлення до критики?

- Критика, я вважаю, – це, свого роду, поштовх. В будь-якому випадку не можна догодити всім одночасно. Так як і мені, хтось подобається, а хтось ні. Так і я комусь. У кожного є своя точка зору на ту чи іншу подію, епізод, гру на сцені. І якщо почуєш негатив на свою адресу, то значить, наступного разу треба зробити так, щоб ця людина оцінила тебе по достоїнству і сказала, що ти зробила вже все добре. Це – стимул для зросту. Я думаю, що до всього треба ставитися з розумінням, адекватно сприймати те, що тобі говорять.

Я ціную таку якість в людях, коли вони говорять правду в лице, це краще, ніж десь за спиною ллють бруд та в очі посміхаються . Мені здається, що краще зціпити зуби і сміло вислухати те, що про тебе думають. А потім з цього зробити висновки, ніж не знати і думати, що тебе всі люблять.

У більшості людей бувають моменти, коли хочеться змінити щось у своєму житті. У Вас таке буває?

- Думаю, що ні, я так само би прожила своє життя і нічого не змінювала. Все, що зі мною відбувалося, для чогось потрібне, і кожен крок, етап життя призводив до якихось змін. Кожен новий день дає тобі якісь нові події, зустрічі, зміни в оточенні. Ти ще не розумієш, для чогось трапляється та чи інша подія, але все це не просто так, це якийсь знак. Головне – не втратити шанс пустити життя у краще русло. Я вважаю, що люди були би більш щасливі, якби не боялися змін, робили би щось, навіть помилки, головне – щоб це все призводило до якогось розуміння, мудрості. 

Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?

- Так, я щаслива людина. В мене є робота, яку я дуже люблю, у мене є сім’я, дитина. Але мені хотілося б, як і будь-якій нормальній людині, ще і ще щастя, але я розумію, що в більшій мірі, звісно, все залежить лише від мене. Якщо я буду ставити конкретні цілі і буду до них іти, то, напевно, буду хапати щастя своїми руками (сміється – прим. авт.).

В мене є чудові друзі. Їх дуже багато в театрі, й не лише. Багато таких, що не мають абсолютно ніякого відношення до творчості. Всі вони перевірені роками, подіями, які відбуваються в моєму та їхньому житті. Справжні друзі нічого не вимагають, сприймають тебе такою, якою ти є, можуть підтримати і в біді, і в радості. Я з ними можу поговорити не лише про життєві проблеми, а й про все на світі.

Зрозуміло, що Ви захоплені своєю роботою, але все ж таки, коли є час для відпочинку, як і де його використовуєте? 

- Дуже люблю відпочивати влітку. Є люди, яким подобається зимовий відпочинок – гори, сноуборди, лижі. Я не вмію кататися на лижах, ковзанах. Навчалася на лижах ще у школі. Якось я не пристосована до холоду, снігу. Для мене найкращий відпочинок – це море, річка чи інші водойми. Мене можна побачити на відпочинку з палаткою на природі «дикарями», з дітьми, веселою компанією друзів. Це так класно. Сподіваюся, через тиждень ми з родиною поїдемо в Славуту на Голубі озера на декілька днів.

Якщо говорити з фінансового боку, то ми можемо собі дозволити один-два відпочинки на рік. Може, колись культура та театр стануть більш престижними, і в нас будуть можливості відпочивати частіше та більш різноманітніше.

Про що останнім часом думається, мріється?

- Я мрію завжди. Мені дуже хочеться, щоб наш театр, яким я живу, став ще більш престижним. Мав можливість фінансову і кадрову для того, щоб зростати, розвиватися, адже якщо буде розвиватися театр, буду розвиватися і я, від цього нікуди не подінешся. Це – два в одному, думаючи про себе, я думаю і про свою роботу. На сьогоднішній момент я – двигун театру. Я хочу хороших ролей, вистав, повні зали глядачів, хочу, аби нас знали й цінували. Щоб у нас було гарне фінансування, завдяки якому ми себе зможемо показати не лише в Хмельницькому, а й виїхати у Київ чи східну Україну, зробити обмінні гастролі.

На сьогоднішній день в країні така ситуація відбувається, яка відбилася не лише на політичному житті, а відобразилася і на людях в цілому. Ми стали більш знервованими, більш емоційно сприйнятливими до тих чи інших речей. Мені дуже хочеться стабільності в нашій країні.  

Досьє:

Марина Володимирівна Семенюк

Народилася 10.02.1982 року

Заміжня, має доньку

Улюблена музика: «Машина времени»

Улюблені фільми: історичні

Кредо: Бачу ціль – не бачу перепонів

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.