“Почала пити після розлучення”. Розповіді хмельничан, які не мають де жити

• Вони перетворюються в тих, кого більшість хмельничан обходить на вулиці стороною.
• Від них часто тхне й вони можуть просити гроші в перехожих.
• Що приховується за занедбаними обличчями, чому вони ночують на вокзалі чи ведуть аморальний спосіб життя?
• Поспілкувалися з людьми, які мають подібний досвід і тепер живуть в хмельницькому притулку.

У жіночих кімнатах одноповерхової будівлі на Житецького - тиша. Де-не-де лунав звук перегорнутої газети, номер якої давно “не свіжий”, як і запах, що стоїть в цій кімнаті. Статті й замітки уважно читала літня жінка, у якої є проблема - нетримання сечі. Через це її невдовзі відправлять на стаціонарне лікування.

У цій невеличкій кімнаті міського центру соціальної підтримки та адаптації вона опинилася близько тижня тому. Зловживала алкоголем. У занедбаному стані її доставив до цього місця один зі священників Хмельницького. Говорити з журналісткою пані хотіла не охоче. Її голова  була опущена, а очі зиркали по друкованих рядках газети. “Можна вас сфотографувати?”, - запитую. “Так”, - каже вона. І більше ні пари з вуст.

За стіною цієї пані мешкають сусідки. У більшій кімнаті - двохярусні ліжка з невеличкими полицями. На одній із них заварений чай і цукорниця. Лежать окуляри й книга, назву якої не видно через банку з порізаним лимоном.

Цю кімнату з іншими жительками розділяє Оксана. Їй 56 років. Притулок на Житецького є для неї рідним домом вже два роки. Опинилася тут через ту ж причину, що й сусідка - алкоголь. Розповідає: запила після розлучення з чоловіком. А от до того моменту в неї було зовсім інше життя. З трепетом в голосі вона згадує себе у минулому. Тоді Оксана була кандидатом в майстри спорту з гірських лиж. Про те, що ділитиме дім із колишніми злочинцями й безхатьками, раніше й подумати не могла. 

• Сама я родом з Білорусі. В Україну потрапила як молодий спеціаліст. Я була кандидатом в майстри спорту з гірських лиж. Поїхала в Карпати і там тренувалася. Потім отримала травму й стала інвалідом. Зараз живу тут, бо почала пити після розлучення з чоловіком. Опинилася на вулиці і все, - каже Оксана.

• Зараз ви не вживаєте?, - запитую я.

• О нє, і навіть не палю. Кинула, - відповідає жінка.

Сергій вживав наркотики 42 роки

Таких, як Оксана, тут називають “старожилами”. Так кажуть про тих, хто живе на Житецького роками. Це через те, що не мають куди йти, бо втратили все. Є такі люди і в чоловічому відділенні нічного перебування, до якого належать дві кімнати з багатьма двоярусними ліжками. На кожному з них - однакова ковдра в клітинку. Біля спальних місць є тумби. Чи не на кожній лежить книга. Найчастіше зустрічається Біблія.

На деяких ліжках відпочивають чоловіки. Майже всі ті, кого я побачила, - старшого віку. Одним із них є Сергій. Йому 60 років. Каже, в притулку живе понад рік. Під час розмови він не припиняв кашляти. Тож не все з того, що він казав, було чітко зрозуміло. Одне, що стало ясно - він шкодує, що згубив своє життя через наркотики. 

• У мене були заможні батьки. Я мав усе, але був наркоманом. Я думав завжди, що наркотики - це жарт. Так було до певного часу. Колись я вступив в університет і навчався на режисерському факультеті в Харкові. Я вживав наркотики 42 роки. Зараз я на замісній терапії. Колись я жив разом зі своїм братом на квартирі. Він помер. Мій рідненький...Залишився без житла і тепер вже другий рік мешкаю тут. Я визнаю, що моє життя стало іншим через наркотики. Я отримую пенсію по інвалідності. І дуже хотів би зібрати гроші й облаштувати нормальні могили своїм батькам, в яких замість прізвищ та імен зазначені лише номери, - розповів Сергій.

Як у жіночому, так і в чоловічому відділенні є спільний душ. А також зона, де вони можуть приготувати собі їсти. Перш ніж потрапити в заклад, усі проходять медогляд й спілкуються з психологом. А ще в закладі годують. Мешканцям цього притулку надають безкоштовні обіди. Готові страви привозять щоденно. Порція на одного обходиться міському бюджету на суму близько 30 гривень. 

Наразі у відділенні нічного перебування, де мешкає колишня спортсменка Оксана, пані із нетриманням сечі та Сергій, живе 30 осіб. Загалом там може розміститися 50 людей. А от максимально завантажений заклад буває взимку. Якщо місць на всіх не вистачає, рятуються пунктом обігріву, який встановлюють ДСНСники.

На Житецького живе сім’я з тримісячною дитиною

Після перебування й знайомства з мешканцями одного відділення я пішла до іншого - так званого соціального готелю. Там свіжіший ремонт і окремі кімнати для кожного. Проживання тут за гроші. Люди мешкають у кімнатах сім’ями, разом з малюками. Тому вже при вході помітні дитячі візки. Тут не тхне, як у попередньому місці мого візиту. Однак живуть все ті ж люди, які мають свою життєву історію.

Поки я ходила й робила фото, мені на зустріч натрапив Анатолій - худорлявий 34-річний чоловік. З посмішкою погодився поспілкуватися, хоч і помітно кудись поспішав. Розповів: живе тут разом із дружиною та двома дітьми. Наймолодшій доньці всього три місяці. Чоловік відверто розказав, що з 11 років залишився сам-самісінький. Мовляв, мати померла, бо пила. Тоді він потрапив до інтернату. Потім навчався в училищі. А вже після того “пішов на свої хліба”. “Мені важко самому в цьому житті, але я вже звик”, - додає чоловік. 

Анатолій розповів: раніше вони з дружиною винаймали квартиру. Проте обходилася вона їм недешево. Саме тому перебралися до соціального готелю. Додав, що тут платити треба значно менше.

• Я працюю на будівництві. Отримую непогано. То перемичку зроблю, то щось замурую. Я утримую свою сім’ю, бо я чоловік і опора. Мушу заробляти. Раніше ми винаймали квартиру й платили 5 тисяч. Тут нам краще. Тут гарно і нас все влаштовує, - додає він. 

Після розповіді Анатолій взяв візочок зі своєю маленькою донькою й пішов на свіже повітря. При цьому поколихував дитину й ніжно щось промовляв, поправляючи їй ковдру.

Прогулянка соціальним готелем розпочалася зі спільної кухні, яка хоч і не велика, та містка. Мийка, плита, мікрохвильовка й купа шафок - є все, що потрібно для приготування їжі. Далі коридорами - кімнати. Я зазирнула в кілька з них. Всюди просторо. Є двомісні ліжка для дорослих і одномісні для дітей. А для найменших, як донька Анатолія, - колиски.

В одній із кімнат я застала пані Олену, яка займалася прибиранням. З віником у руках вона розповіла мені, що вони разом з чоловіком і сином живуть тут, бо служать в місцевій церкві. Приїхали в Хмельницький із Житомирської області. Розповідаючи це, жінка показала фото свого сина, хизуючись, який він красень.

Найчастіше безхатьків знаходять в центрі Хмельницького та на залізничному вокзалі

Людей, які живуть на Житецького, керівництво називає “клієнтами”. Знаходять їх працівники міського центру соціальної підтримки та адаптації, які щотижня вулицями міста проводять патрулювання. Найчастіше скупчення безхатьків виявляють на залізничному вокзалі та в центрі Хмельницького. Найпопулярнішою причиною, через яку вони залишаються без даху над головою, є алкогольна залежність. 

Директор центру соціальної підтримки та адаптації Олександра Парацій розповідає: зловживання спиртними напоями доводить людей до жахливого стану. Додає, що особи є геть занедбаними, мають неприємний запах, а в деяких знаходять воші. Це виявляють під час проходження медогляду. Їм надають можливість помитися, а також видають чистий одяг. Лише після цього “клієнтів” поселяють. 

Директор розповів, що у відділенні нічного перебування та в соціальному готелі можуть проживати до шести місяців. Коли термін закінчується - його можуть продовжити у зв’язку зі складними життєвими обставинами людини. Ось чому деякі живуть на Житецького роками. Це ті самі “сторожили”, про яких йшлося вище.

Окрім двох відділень, де надають притулок, в закладі функціонує іще одне - реінтеграції. Там займаються відновленням документів. Адже більшість безхатченків потрапляють в центр без паспорта чи будь-якої іншої довідки. 

У цьому ж відділенні допомагають особам працевлаштуватися. Ці заходи та низку інших застосовують, аби повернути людей до повноцінного життя. А замість щоденно випитої чарки їх займають іншими роботами. Наприклад, укладанням бруківки. Саме таку картину застала журналістка vsim.ua, коли навідалася до закладу. Тоді четверо чоловіків працювали на території.

• У відділенні нічного перебування є 50 ліжкомісць. Заповнення на 100% в нас найчастіше буває взимку. Це безхатьки та люди, які вийшли з місць позбавлення волі. Є в нас один чоловік, який в загальному за ґратами провів 30 років. 70-80% наших клієнтів працюють. Заклад забезпечує їм лише місце проживання та обід. Наше завдання не просто, щоб вони якийсь час тут пожили й пішли. Мета - повернути їх до нормального життя, - каже директор. - У соціальному готелі зараз кімнати заселені повністю. Вартість проживання за одного влітку - приблизно 800 гривень на місяць, а взимку - 1 300. Суми вказані разом із платою за комунальні послуги.

Олександр Парацій говорить, що не завжди до закладу потрапляють “клієнти” із залежністю. Трапляється, коли без житла опиняються через інші причини. Як одна із колишніх мешканок центру. Тоді 67-річна жінка залишилася без квартири через так звані “кредитні історії.” Кілька місяців вона проживала на Житецького. Згодом стала винаймати квартиру.

Директор додає, що іноді їхні “клієнти” не стають на правильний шлях і знову беруться за чарку. Це, каже Олександр Парацій, є найбільшим розчаруванням. Однак не обходиться і без “хепіенду”. Якось у відділенні нічного перебування познайомилися чоловік з жінкою. Вони закохалися одне в одного. Працевлаштувалися й залишили стіни притулку. Згодом в їхньому новому домі пролунав дитячий сміх. Так склалася сім’я. Тож тепер все, що було “до” в їхньому житті, залишилося в далекому минулому.

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.