Репортаж з хмельницького ресторану, де годують переселенців (ФОТО)

Юлія ПОДЛЮК

Хмельницький від початку війни став одним з центрів українського волонтерства.
Одні допомагають на вокзалі чи плетуть сітки, селять переселенців у себе вдома, інші ж готують для них їжу.
Журналістка “Всім” бачила як волонтерить один з хмельницьких ресторанів. Подивіться й ви.

Середа, 13 квітня. Обідній час. У ресторані “Форест” на Проскурівській приймають відвідувачів. Останні 48 днів тут немає меню з фіксованими цінами й не готують європейські страви. Від початку війни кухарі та офіціанти працюють для тих, хто залишив жахи війни позаду й нарешті опинився в безпеці.

“А що сьогодні у меню?”

Вхідні двері відчиняються раз за разом, пропускаючи до середини то молоду матір з малям у візку, то самотнього літнього чоловіка, то велику родину з дітьми та старенькими.

Гості зупиняються біля входу, уважно роздивляючись навкруги в пошуках вільних столиків. На дерев'яних кріслах та затишних кольорових диванах вже вмостилося чимало людей, тож знайти місце не завжди просто.

Відео дня

А що сьогодні у меню? - цікавиться охайний дідусь у офіціанта в строкатій сорочці.
На перше - бульйон з вермішеллю. На друге - тушкована квасоля з м'ясом та салатом з буряка, - відповідає той.
Я буду тільки друге, - формулює замовлення дідусь й офіціант швидко зникає за дверима кухні.

Українці, що евакуювалися до Хмельницького з обстріляних росіянами територій та зон бойових дій, щодня приходять у “Форест” на обід та вечерю. Окрім страв, їм пропонують гарячі напої та солодощі до них. Цього разу ще й частували медом.

Домашня їжа для тих, хто покинув дім

За словами адміністратора Максима, в перші дні війни власник закладу запропонував персоналу зробити кухню волонтерською. При цьому зберіг заробітну плату.

Працівники сприйняли пропозицію спокійно, хоч і довелося напружити сили - перший місяць ресторан годував людей тричі на день. Лише кілька днів тому із графіку забрали сніданок.

Ми змінили графік, бо повиїжджали наші працівники, тому фізично стало важко працювати. Ми знаходилися тут з 09:00 до 20:00. - каже Максим.

На кухні у цей час кипить робота. На диво, тут немає жодного хаосу. Спокійно та методично кухарі розкладають гарячі страви у білі тарілки.

Готуємо домашню їжу - бульйони, супи, макарони, каші, котлети. З продуктами допомагають друзі та волонтери. Щось купуємо самі, зокрема, за гроші, які залишають ті, хто може заплатити, - продовжує Максим.

“Ресторан був схожий на вулик”

За його підрахунками, в день готують близько 700-800 порцій гарячих страв. Раніше ця цифра сягала 1,5 тисячі порцій. Тоді багато людей їхали через Хмельницький транзитом і в ресторані можна було навіть заночувати.

Одного разу тут ночували 130 осіб. Вони спали повсюди. Ми навіть виносили столи. Працівники чергували тут цілодобово й вже о 6 ранку ми годували людей сніданком, бо багатьом потрібно було їхати далі. Такий пік був у перші три тижні. Ресторан тоді був схожий на вулик. Зараз переселенців менше, тому ми зробили перерву між обідом та вечерею, щоб можна було прибрати, бо стан закладу теж треба підтримувати, - каже Максим.

Зараз матраци та подушки акуратно складені в камінній залі й готові до використання в разі потреби.

“Може вам теж щось принести?”

Обід у “Форесті” триває з 12 до 14 години. На вечерю запрошують з 17 до 19 години.

Приходити можна навіть з тваринами. Для них у залі поставили мисочки для корму та води. Щоправда, сьогодні пухнастих відвідувачів зустріти не вдалося, тож тарілки для них практично порожні.

Поки я фотографую залу, офіціанти раз за разом виносять з кухні наповнені тарілки та заносять назад порожні. Увагу приділяють кожному гостю. У кутку зали охочі можуть самостійно зробити собі чай або каву.

Відвідувачі тут небагатослівні, але привітні, зі спокійними обличчями та сумними очима. Надовго ніхто не затримується, щоб не забирати час на обід в інших переселенців.

Може вам теж принести поїсти? - запитує у мене офіціантка.
О, ні, я тут по роботі… - відповідаю їй, розгубившись від несподіванки.
Могли б поєднати приємне з корисним, - посміхається вона.

Усміхаюся їй у відповідь та від їжі все ж відмовляюся. Прямую в дитячу кімнату з просторими вікнами, плазмовим телевізором та цілою шафою іграшок. Тут за дворічною Алісою пильнує її бабуся Ліна.

Дитина підросла в підвалі

Обидві приїхали з родиною з Сіверськодонецька, що на Донеччині. Жінка каже, що з дитиною 44 дні просиділа у підвалі, поки назовні тривали обстріли.

За цей час вона підросла. Їй курточка маленька стала. До сонця почала тягнутися (сміється).

Поки маленька Аліса бавиться на пухнастому килимі, Ліна розповідає, що від їхнього міста залишилися самі руїни.

Там нічого немає. Тільки пустеля. Будинки вигоріли. Світла та води не було.

Каже, їхати не хотіли, але потрібно було рятувати дітей. Тому з двома доньками та трьома онуками жінка сіла в автомобіль та покинула місто. У Сіверськодонецьку залишилися її брат та зять.

Вони підтримують тих, хто там ще живе. Нас випровадили, а самі залишилися, бо в авто нікуди було сісти.

Атмосфера вдячності

За словами Максима, заклад мав годувати переселенців впродовж місяця, та на початку квітня власник попросив працівників ще трохи попрацювати в “режимі допомоги”. На початку травня все ж планують повернутися до звичайної роботи.

Ми розуміємо, який у цих людей стан. Їм важко, вони не вдома. Тому ми стараємось, щоб вони не просили, а зверталися. Навіть розвісили оголошення, щоб за потреби вони запитували адміністраторів, - каже Максим.

Ближче до другої години зала поступово порожніє. Гості тихо дякують та йдуть. Подякували навіть мені, коли я просто стояла з фотокамерою біля входу. Дехто платить за їжу, кидаючи кілька купюр у скриньку на круглому столику. Хтось повернеться сюди ще на вечерю, дехто прийде на обід наступного дня.

Усі, з ким я розмовляла, дивувалися місту та його мешканцям - не розраховували на таку допомогу. Але й говорили: “Хочемо додому”, бо ніхто не в змозі повернути їм вкрадене війною життя.