У Хмельницькому попрощалися із Юрієм Жуковським та Олександром Заволодьком
- Обидвоє загинули влітку 2024 року.
“На щиті” повернулися ще двоє захисників. У Хмельницькому 3 червня 2026 року попрощалися із 22-річним Юрієм Жуковським та 36-річним Олександром Заволодьком. Життя захисників обірвалося влітку 2024 року.
Юрій Жураковський родом із села Мислятин Ізяславської тергромади Шепетівського району. Він із родини військових. Навчався у академії в Львові. Після заключив контракт. Рідні та знайомі описують його, як чесну, добросовісну людину й гідного військового.
— Добросовісним був, чесним і принциповим хлопцем, військовослужбовцем, офіцером, який міг би багато чого принести в нашу армію. Він жив армією і дуже шкода, що так трапилося: ніхто цього не очікував. У хлопця було дуже світле майбутнє, але війна його обірвала.
— Їхня група їхала, на них була засідка. Їх не могли довго дістати звідти. Потім нашими безпілотними системами виявили, — розповів журналістам ТРК “Місто” двоюрідний брат загиблого Олександр.
Віддати шану полеглому захиснику прийшов і Петро Петраківський — батько Героя України Олександра Петраківського. Із батьком Юрія Жуковського вони разом служили.
— Спортсменом був. Рвався в бій, була б війна чи не була — він такий настрой мав, бойовий був хлопчина. Він хотів військовим бути тому, що і батько військовий, і мама військова. Він в розвідку хотів — в розвідку й попав. На жаль, дуже мало прослужив: ворожа куля не пощадила. Ми ще сподівалися на диво, але, на жаль, дива не сталося, — розповів Петро Петраківський.
Юрій Жуковський загинув 31-го серпня 2024-го року. У нього залишилися батьки та сестра. Поховали захисника на Алеї Слави у мікрорайоні Ракове.
В останню дорогу провели Олександра Заволодько. Захисник родом з Донеччини, народився 22 січня 1988 року. До повномасштабної працював будівельником. У 2022 році, після вторгнення росії, одразу повернувся з-за кордону й пішов доброльцем на фронт. Служив у 36-му окремому стрілецькому батальйоні. Віддати шану захиснику прийшов його побратим Сергій.
— Ми прийшли в 36-й батальйон, формували в Ярмолинецькому районі. Потім в Конотопському районі проходили разом службу. Далі почався бойовий шлях в Пісках Донецької області, біля аеропорта: ми на сусідніх позиціях були. Там відбули своє, далі перейшли на захист Куп’янського району.
Коли командир роти загинув, Олександр взяв на себе командування.
— Всім дуже сильно допомагав. Тягнув роту. Було так, як в кіно показують: командир за своїх людей, а не так як більшість буває. Мав дуже велику пошану від усіх військовослужбовців: на похорони прибули люди, які звільнилися ще у 2022-му, всі його пам’ятають. Був дуже гарною людиною. Всім допомагав, йшов на зустріч, він був тим командиром, який сам заходив на позиції, а не тільки відправляв людей, — розповів журналістам ТРК “Місто” Сергій.
29 червня 2024 року Олександр зник безвісти під час виконання завдання на Донецькому напрямку. Його брат Микола розповів: до останнього сподівалися, що він живий.
В 2014-му ми тікали з Донецька коли почалися перші бомбардирування і він туди повернувся, через стільки часу. Два роки тому ми дізналися, що він зник безвісти. Мали надію, шукали, але, на жаль, проводжаємо в останню дорогу.
— Він був командиром. Його любили. Дуже поважали. Він був прекрасною людиною. Я радію, що його ховають як Героя, — поділився Микола Заволодько.
У захисника залишилися батьки, брат і похресниця. Поховали Олександра на Алеї Слави у мікрорайоні Ракове.
Читайте також:
На Хмельниччині попрощалися з 24-річним захисником Віталієм Мосійчуком
Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.
