Валерій Вешко: колишніх чемпіонів не буває

> - У дитинстві я був такий, як всі діти. Навколо школи вчителі фізкультури нас постійно ганяли, я краще за всіх в класі бігав кроси. А потім почав набирати вагу і вирішив зайнятися спортом. Спочатку був велоспорт, але всі хотіли їздити на велосипедах, місця не було, був також футбол, але й там все було зайнято… Потім так сталося, що в років одинадцять мене запросили займатися веслуванням на байдарках і каное. Пішов заради того, що там, окрім веслування, можна було ще й кататися на лижах, грати в футбол, баскетбол. Ходив лише зиму та весну. А на літо втік в село і вже думав, що тренер буде кричати на мене, що я пропустив стільки занять. І не ходив. Але якось вже в кінці вересня тренер мене зловив: «Ти чого не ходиш? Приходь, ми зробимо з тебе чемпіона». Я засміявся, але думаю – добре, що не кричав, буду приходити займатися. Ходити було далеко, кожний день по чотири кілометри в одну сторону і стільки ж назад. А потім в село Користову, бо став знаходився за Волочиськом, необхідно було добиратися, і знову ж пішки… Я був середнячком. Ніхто навіть і не думав, що я досягну якихось висот, просто цікаво було. Перші мої досягнення відбувалися на Ружичній в Хмельницькому – мене посадили в каное-двійку з Віктором Фларчуком. Ми тоді навіть виграли чемпіонат України фізкультурно-спортивного товариства «Колос». Нас забрали в збірну команду «Колоса», дали грамоту і жетон, на той момент це були неабиякі нагороди. Ми тоді були дуже щасливі.

І Ви продовжили тренування?

- Так, минув час, я був в збірній команді фізкультурно-спортивного товариства  «Буревісник» СРСР, кандидат в майстри спорту. В Москві всі проходили поглиблене медичне обстеження фізичних можливостей. Брали з ноги зразок м’яза і визначали, чи ми спринтери (бігун на короткі дистанції – прим. авт.), чи ми стаєри (здатність до проходження тривалих дистанцій – прим. авт), і яка перспектива нашого розвитку в спорті. Фактично з юнаків ми готувалися до дорослого спорту, нас відбирали, плани на нас покладали в збірній команді України, Союзу. Нас було 32 чоловіки, одним сказали, що вони будуть спринтерами, іншим, що вони будуть стаєрами, а мені нічого не сказали. Одразу якесь холодне ставлення до мене стало. Підходжу до свого тренера Юрія Корнілова, який був з Хмельницького, й запитую, що сталося? Він каже: «Та, Валера, зачем оно тебе надо. Не обращай внимания». Я кажу: «Юрій Павлович, та ж скажіть, що сталося?». Говорить: «У тебя мышца такая, что к спорту не подходит – ты не спринтер и не стайер, ты случайный человек в гребле». На мені фактично поставили хрест в веслуванні... Цей епізод запам’ятався на все життя. 

Яким же чином Ви неодноразово ставали чемпіоном?

- Вийшло дуже інтересно і неочікувано. Прийшов час мені служити в армії, я попав в «учебку» в Чернівцях як звичайний солдат, а потім був Хмельницький, з перспективою, що я десь виступлю за місто. Одного разу мене забрали в львівську спортивну роту з веслування, яка базувалася в Житомирі, а там все було на виживання. Девіз спортроти «Больных нам не надо, больные все в части» (сміється - прим.авт.). І ми почали тренуватися. Головне завдання – щоб не відправили назад в частину. Жили на базі, самі собі їсти готували, справжні спартанські умови життя. Там стали в двійку з Юрою Гуріним, попробували, пішло, й нас забрали в збірну Збройних сил спочатку України, потім Союзу. Ми виграли чемпіонат Збройних сил, чемпіонат України, чемпіонат Радянського Союзу. Після останнього ми вже знали, що до дембеля в частину нас не відправлять, й заспокоїлися. Але тут пішло-поїхало, нас забрали в молодіжну збірну Союзу… 

Люди не дивувалися результатам, адже ще певний час назад Вас «забракували»?

- Дивувалися. Всім незрозуміло було, як це так. По спортивних досягненнях я в двійці вигравав чемпіонати Союзу. І, в принципі, завдяки тому, що я пропав на рік і мене забули в Москві, то я повернувся не через «Буревісник», а через спортивний клуб армій, він був набагато сильнішим. Тоді всім запланували майстра спорту міжнародного класу – всім, крім мене. Але я кожен день тренувався. Для мене кожний день був як останній, я виходив на тренування і не думав про подальші спортивні вислуги. І так я затримався на сім років в збірній команді. Потім вийшло так, що на зимовому чемпіонаті Союзу в Галі, це Абхазія, на дистанції 10 кілометрів з 90 учасників я заїхав третім, хоча думав в кращому випадку в тридцятку попасти. Була дуже сильна зустрічна хвиля, і хто важчий, той швидко понабирав води в човен. Суперники вичерпували воду, а я продовжував далі. Дистанція довга, але я витримав. Рахую, що це був справжній курйоз в житті, а з іншого боку – це Божий дар за всі труди. З 1987 по 1991 роки я на Чемпіонатах світу здобув сім золотих медалей, одну бронзу та ще срібло.

У 30 років Ви очолили управління молоді та спорту. Не важко було відмовитися від змагань?

- Я ніколи не думав, що буду працювати в спорті. Я просто хотів, щоб в мене була робота з постійним рухом. Для мене на одному місці сидіти – це була катастрофа. Я знав, що ніколи не піду на завод. Зараз, з одного боку, я маю вільний графік роботи, мається на увазі, що не сиджу постійно в кабінеті, а з другого – і субота, і неділя як не один захід, то другий. Я вже звик. Перших півроку було дуже важко, навіть хотів писати заяву на звільнення. Але колишній мер Михайло Чекман сказав: «Давай будемо підіймати спорт потихеньку. Ти йди, відпочинь, а потім прийдеш». Я так і зробив й через два тижні повернувся... Спочатку, коли прийшов сюди, в управління, нас було лише двоє – я і мій заступник. Нам передали три спортивні школи, потім бази, їх треба було відновлювати. Треба було повертати стадіон, бо з ним також були проблеми, аж поки місто не забрало його в комунальну власність. Багато питань було.

Кажуть, що Ви на роботі дуже вимогливий…

- Ну як вам сказати, я б не сказав, що я на роботі суворий. Можна ще трошки вимогливіше ставитися до своїх працівників. Але до кожної людини треба мати підхід і з кожною людиною треба рахуватись – це мій принцип, тому що кожна людина – це особистість. А поза роботою принцип такий – тут я керівник, а дома чи на вулиці я така сама проста людина, як і всі, тому що я не вважаю себе якимось великим діячем чи спортсменом.

А зараз у каное сідаєте?

- Часу немає. Вже останніх декілька років я не сидів в каное, хоча воно є, залишилося й весло, подушка. Човен також є, виходимо на ньому інколи, дуже рідко. Мої знайомі, з якими я виступав, постійно виїжджають на  чемпіонати світу. Зараз один у Франції живе, Юра Гурін – в Ірландії, Микола Журавський – в Молдові, він голова національного Олімпійського комітету. Ну в них більше часу є.

Як і де Ви відпочиваєте?

- Я не люблю великих компаній, більше люблю з родиною відпочивати на дачі. Родина в мене дружня – дві дочки, дружина, онук вже є. Є ще син другої дружини. Мої діти вже повиростали, одружилися, а син – «в процесі». Стараємося, допомагаємо один одному. Великих зірок ми не хватаємо, проста, нормальна родина. Старша дочка працює на ринку, займається торгівлею, молодша в декреті сидить. Син дружини займається комп’ютерними технологіями. Видатних в нас людей немає. Природа поки на дітях відпочиває (сміється – прим.авт.). Надіємося на внуків, що будуть талановиті… Я маю 12 соток землі, там стараюсь все робити своїми руками. Коли сам зробиш, воно завжди краще. Повільно, зате сам. В мене немає мети швидко зробити, побудувати. Город, звісно, я там не саджу, але є дерева, садочок…  Мені не дуже цікаво лежати на піску, на сонці загоряти. Більше полюбляю активний відпочинок: ліс, природа, річка. Трошки відпочиваю від роботи. Тут весь час публічність, весь час на людях.

Яке Ваше ставлення до сучасного спорту?

- В мене є одна мрія – щоб в нас була достатня кількість сучасних спортивних баз для зайняття спортом дітей. Я вважаю, що найбільшим на сьогодні конкурентом дитячому спорту і фізичному здоров’ю дитини є інформаційні технології, комп’ютери. Як можна дитину відірвати від комп’ютера? Їм не треба йти в дощ, не треба мерзнути – сів, запустив гру і віртуально змагається. І мало того – діти зараз спілкуються один з одним лише через Інтернет, а не вживу. У тих, хто займається спортом, очі блищать. А ті, що сидять лише в комп’ютері, якісь засмучені, немає в них життя.

З чого починається Ваш день?

- Зарядка необхідна. Стараюсь кожний день її робити по можливості . Є в мене набір моїх вправ, це обов’язково. Проста «дошка Євмінова». Стараюсь працювати зі своєю вагою без перевантаження – це віджимання від полу, прес. Це дуже елементарні і дієві заходи. Просто треба систематично, хоча б 30-40 хвилин займатися.

А як щодо правильного харчування?

- Останнім часом стараюсь менше картоплі їсти, більше – каші. Все одно з часом, з віком, в мене трошки більша маса стала. Це недоліки нашої кабінетної роботи, все-таки рух краще. Я думаю, що доросла людина повинна три рази на тиждень по дві години займатися спортом обов’язково, але, на жаль, не завжди це виходить.

ДОСЬЄ:

Вешко Валерій Іванович

Народився 2.01.1966 у Волочиську

Освіта: економічна, фізичне виховання

Улюблена музика: українські народні пісні, шансон

Улюблені фільми: «Тарас Бульба», «9 рота»

Кредо: Жити нормальним, простим життям і старатися не робити людям зло

Хобі: майстрування

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.