«Як раніше вже не буде»: історії переселенців, які понад два роки живуть в Хмельницькому

• Анастасія – із Херсона. Юлія – із Запорізької області. 

• Як вони облаштувалися в Хмельницькому та що було і залишається найскладнішим?

• Дізнавайтеся в цьому матеріалі. 

Станом на березень 2025-го в Україні фіксували 4,6 мільйона внутрішньо-переміщених осіб. Найбільше – із Донеччини, Харківщини, Дніпропетровщини, Києва та Луганщини. Такими є дані Мінсоцполітики України.

Хмельницький – одне з міст, яке став прихистком для багатьох людей під час повномасштабної війни. І не лише прихистком, а й вже навіть домом. Тут вони починали жити заново. Шукали роботу. Житло. Облаштовували свій побут. 

Розповідаємо історії двох переселенок, які вже понад 2 роки живуть у Хмельницькому. Чи вдалося їм знайти комфорт далеко від дому та що було найскладнішим у цьому? 

Анастасія, Херсон

«Питали «ви звідки», а після відповіді клали слухавку» 

Анастасія перебралася в Хмельницький у 2022-му, разом із маленькою донькою. Їй довелося їхати з рідного Херсона, бо там стало страшно. Відчуття тривоги примножилися, коли дівчина втратила брата. Він загинув на Азовсталі, евакуюючи поранених побратимів. 

Виїхати з Херсона, навесні 2022-го, було важко. Щоб знайти перевізника довелося витратити чимало часу та грошей. В результаті – Анастасія поїхала в Одесу. А вже наступного дня вирішила добратися до Хмельницького, де знайомі запропонували житло. 

- Було вирішено їхати в Хмельницький, тому що колись ми тут жили. Тож були знайомі, які змогли нас прийняти на кілька ночей. Згодом вдалося знайти людину, яка нам дала свою дачу на необмежений час користування за умови, що будемо оплачувати комунальні послуги та доглядати за старенькою собакою, – пригадує Анастасія.

- Всі сусіди і власники дачі допомагали хто чим. Ті картоплі мішок, ті меду домашнього, ті закруток нанесли, власники кожні вихідні приїжджали з пакетами продуктів. До речі, за комунальні послуги теж не взяли нічого, – додає вона. 

Так Анастасія стала облаштовуватися у Хмельницькому. Говорить, що роботу знайшла без проблем. Наразі орендує кабінет і працює майстром манікюру. Також вона із теплом каже про те, якими чуйними виявилися вихователі та вчителі у школі до її доньки. 

Однак не обійшлося і без складнощів. Наприклад, аби винаймати інше житло довелося зіткнутися із захмарними цінами. 

- Орендодавці загнули ціни в 2/3 рази і казали що такі ціни і були, але я тут жила за рік до вторгнення, і сумніваюсь, що за рік так зросли ціни. Також перше, що питали: «Ви звідки», а після відповіді клали слухавку, – розповідає Анастасія. 

Коло спілкування дівчини у Хмельницькому – це родини загиблих військових та інші переселенці. Також херсонка активно займається волонтерством, ще із 2022 року. Часто проводить збори для допомоги війську. 

- Чи відчуваю я ностальгію за домом? Мені простіше відповісти на питання «коли я не відчуваю її». Після переїзду я змінилась кардинально, але описати як саме – не зможу.

- А от чи хотіла би я повернутися додому – звичайно. Навіть новим друзям кажу завжди: «якби мені сказали: є шанс повернути все як було, або повернутись в тихий і мирний Херсон, але при тій умові що ти забудеш усе, і усіх кого тобі подарувала війна. Я б відповіла: «А ви хто?»

- Я б хотіла передати людям, які тільки-но змушені переїхати – не сумнівайтеся, так як раніше вже не буде. Але є шанс почати все з нуля, в відносній тиші та безпеці, де йдучи на каву, ти не боїшся дрона, або росіян з автоматом, де ти можеш говорити українською, і тобі за це нічого не буде, – каже вона. 

Юлія, Запорізька область

«Моє рідне місто окуповане» 

Токмак, Пологівський район – рідне місто Юлії, яка проживає в Хмельницькому із серпня 2023-го. Зараз воно окуповане. Повертатися немає куди. Однак тут, у Хмельницькому, Юлія змогла віднайти спокій. І тепер називає його своїм домом. Та от шлях до такого «заземлення» був не простим. 

На початку повномасштабної війни Юлія із сином переїхала до Запоріжжя. Перебувати там було небезпечно. Тож вона прийняла рішення поїхати за кордон – до Польщі. І все було б нічого, якби не туга за рідними українськими місцями. Пройшло близько чотирьох місяців і Юлія перебралася назад – у Запоріжжя. Та й ця спроба була не вдалою. Постійні атаки ворогом змусили переїхати подалі – у Хмельницький. 

- Колись я була в гостях у Хмельницькому, у знайомих. І тоді мені дуже тут сподобалося. Тож я вирішила спробувати тут пожити, – пригадує вона. 

- Після переїзду ми не користувалися різними послугами, які надаються безоплатно для переселенців. Я відразу стала винаймати квартиру. Вона була на Озерній. Витратила на це всі свої заощадження. До того ж квартира була без посуду, постільної білизно й такого іншого. Тож ще чимала сума пішла на те, аби все в ній облаштувати для життя, – каже Юлія.

Син Юлії після переїзду став відвідувати місцевий дитсадок на Озерній. Юлія говорить, що його дуже швидко прийняли і це дуже її тішило. Сама ж дівчина стала викладати місцевим йогу. Життя у Хмельницькому стало складатися добре. 

- Класно, що є волонтерська підтримка. Люди допомагають і каструлями, і продуктами, і навіть ліжками з матрацами. Ми цим не користувалися, але такі можливості  тут надаються. Щомісяця ми із сином отримуємо 5 тисяч гривень від держави. До того ж є різні заклади, де як мінімум раз на місяць для діток пропонують різноманітні майстер-класи чи безкоштовні візити до ігрових кімнат. Дуже добре, що таке є, – говорить Юлія.

Зараз дівчина проживає в готелі, який обладнали як гуртожиток для переселенців. Про такі місця в Хмельницькому ми розповідали вам раніше.

Дівчина розповідає, що проживання там не коштує великих грошей. Вона додала, що це дуже зручно для тих, хто щойно перебрався у Хмельницький з інших регіонів і не має великих заощаджень для оренди житла. 

- Коли я тільки приїхала, було б класно знати, що тут є такі місця, де ти можеш трішки пожити. Наприклад, щоб можна було знайти садочок дитині, встати трохи на ноги й не винаймати відразу квартиру за всі гроші світу, як це було в мене, – додає Юлія.

За понад 2 роки проживання у Хмельницькому вона дуже звикла до міста. Каже – тут комфортно. Разом із сином вони люблять гуляти в парку Чекмана, сквері Шевченка. А ще – у дендропарку та в лісі на Озерній. Проте сум за домом все одно дає про себе знати.

- Люди, які це не проходили, не знають, що це таке і як це важко. У мене був дуже сум за домом в перший рік. Особливо в моменти свят, коли всі їдуть кудись в село, до бабусь. Це взагалі моя болюча тема. Бо моя мама і бабуся залишилися в рідному місті і я не можу їх побачити, – каже Юлія. 

Нагадаємо: родина внутрішньо переміщених осіб у Хмельницькому ще в червні звернулася до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Вони скаржилися на неналежні умови проживання у тимчасовому житлі — гуртожитку комунального підприємства УМК «Південно-Західна». Щоб перевірити, чи відповідають умови проживання нормам, представники Омбудсмана приїхали до гуртожитку і провели моніторинговий візит. Детальніше про це дізнавайтеся в окремому матеріалі. 

Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.